Грегори Робертс – Тінь гори (страница 79)

— Силвано,— відповіла Карла.

— А для чого гвинтівка?

— Щоб відлякувати тигрів.

— Тут є тигри?

— Звісно. На сусідній горі.

Я хотів дізнатися, наскільки близько сусідня гора, але озвався Ідрис.

— Любі друзі,— кахикнув він.— Це ще той підйом, навіть протоптаною стежкою. Вибачаюся за запізнення. Сьогодні вранці на мене напали сварливі філософи.

Його глибокий лагідний грудний голос гудів у повітрі. Здавалося, що він огортає нас. Це був голос, який утішає, голос, який може м’яко збудити після нічного жахіття.

— Яка в них була дилема, майстре-джі? — поцікавився учень.

— Один з них,— відповів той, дістаючи з кишені хустинку й витираючи лоба,— розпочав дискусію про те, що щастя — це найбільше зло. Інші не змогли виграти суперечку. Тож вони, звісно, стали відчайдушно нещасні. Вони хотіли, щоб я розсудив їхню суперечку.

— І ви зробили це, Ідрисе? — запитав ще один учень.

— Звісно. Але це тривало вічно. Хіба хтось, крім філософів, може так запекло битися проти твердження, що щастя — це добра річ? А потім, коли їхні уми переконалися, що щастя — це добре, раптовий викид усього того накопиченого щастя виявився занадто потужним. Вони втратили контроль. Хтось із вас бачив істеричних філософів?

Учні перезирнулися.

— Ні? — підохотив Ідрис.— Я теж. І вам урок. Що слабшим є ваш зв’язок з реальністю, то небезпечнішим стає світ. З іншого боку, що більш раціональним є ваш світ, то обережніше потрібно ставити його під питання. Але годі про це, почнімо. Збирайтеся навколо та влаштовуйтеся зручніше.

Послідовники й учні вхопилися за табурети та стільці, поставивши їх півколом біля Ідриса, який опустився у м’яке крісло. Молодик з гвинтівкою, Силвано, сів трохи позаду і праворуч від Ідриса. Він умостився на твердому дерев’яному табуреті, постійно зиркаючи на кожного з нас. Його погляд досить часто зупинявся на мені.

Абдулла схилився ближче до мене.

— Італієць з гвинтівкою, Силвано, спостерігає за тобою,— прошепотів він, трохи повернувши голову.

— Дякую.

— Нема за що,— серйозно відповів він.

— Бачу, що в нашому невеличкому дослідницькому гурті з’явився новий учасник,— мовив Ідрис, дивлячись на мене.

Я обернувся перевірити, чи не дивиться він на когось іншого.

— Радий бачити тебе тут, Ліне. Хадербгай часто про тебе розповідав, і я дуже радий, що ти зміг прийти.

Усі розвернулися до мене. Усміхнулися й кивнули, вітаючи мене. Я поглянув на цю святу особу, опираючись спокусі розповісти, що Хадербгай жодного разу не згадав про Ідриса під час наших філософських розмов.

— Скажи нам, Ліне,— запитав Ідрис, широко всміхаючись,— ти шукаєш просвітлення?

— Я не здогадувався, що його хтось загубив,— відповів я.

Це не було прямою грубістю, але й не було повагою до гідності знаменитого учителя. Силвано наїжачився, рефлекторно схопившись за гвинтівку.

— Прошу, майстре,— заговорив він низьким голосом, зі злобою,— дозволь мені його просвітлити.

— Спочатку поклади гвинтівку, Ромео,— запропонував я,— а тоді дізнаємося, хто побачить світло першим.

У Силвано була накачана атлетична фігура, і рухався він граційно. З квадратною щелепою і квадратними плечима і з м’якими карими очима й чуттєвими губами, він більше походив на італійську модель чи кіноактора, аніж на послушника святої людини. Принаймні, мені тоді так здавалося.

Не знаю, чому я не сподобався йому. Може, всі ті порізи й синці на моєму обличчі переконали хлопця, що треба було щось довести. Це було неважливо, я був настільки злий на Халеда й Долю, що підійшла би будь-яка бійка.

Силвано підвівся. Я також встав. Ідрис спокійно помахав правою рукою. Силвано сів, і я теж повільно опустився на стілець.

— Будь ласка, вибач Силвано,— обережно мовив до мене Ідрис.— Відданість — це його спосіб любити. Думаю, що те саме можна сказати і про тебе, хіба ні?

Відданість. Ми з Лайзою не могли знайти способу покохати одне одного. Я кохав Карлу, жінку, яка була одружена з іншим чоловіком. Я звільнив своє серце з братства санджайської компанії і мав розмову про вбивство Санджая в один і той самий день. Відданість потрібна тоді, коли ти недостатньо любиш. Коли любиш достатньо, то про відданість навіть немає мови.

Усі витріщилися на мене.

— Вибач, Силвано, погане видалося десятиріччя,— сказав я.

— Добре. Дуже добре,— мовив Ідрис.— Тепер я хочу, ні, я вимагаю, щоб ви, хлопці, стали друзями. Тож попрошу вас обох підійти сюди, стати переді мною і потиснути один одному руки. Погані вібрації не допоможуть нам рухатись у напрямку просвітлення, правда ж, хлопці?

Квадратна щелепа Силвано напружилася від небажання, але він швидко підвівся та став перед Ідрисом. Він тримав гвинтівку лівою рукою. Його правиця була вільна.

Безглуздий імпульс не робити, що тобі кажуть, тримав мене на місці. Учні почали перемовлятися, і їхні приглушені голоси гуділи в повітрі. Ідрис поглянув на мене. Здавалося, що він стримував посмішку. Його карі очі сяяли яскравіше за коштовності на горищі Халеда.

Силвано почав сіпатися, а злість і приниження міцно стиснули його губи. Навколо його рота запали білі складки.

Тієї порожньої миті мені було байдуже. Італієць сам це почав, напросившись мене просвітлити. Я був радий продемонструвати трохи власного світла. І тієї миті я був готовий покинути гору, мудреця, Абдуллу й Карлу.

Карла пхнула мене ліктем під ребра. Я підвівся і потиснув руку Силвано. Він перетворив це на змагання.

— Дякую вам,— нарешті мовив Ідрис, і ми розслабили кісткодробильну хватку.— Це було... повчально. А тепер займіть свої місця і починаймо.

Я повернувся до свого стільця. Абдулла повільно хитав головою. Карла просичала мені єдине слово:

— Ідіот!

Я намагався образитися, але вона мала рацію.

— Гаразд,— з блискучими очима сказав Ідрис.— Задля нашого гостя, яке Правило номер один?

— Правило номер один — не існує гуру! — швидко й чітко відповів увесь гурт.

— А Правило номер два?

— Правило номер два — ти сам собі гуру!

— А Правило номер три?

— Правило номер три — ніколи не здавай свободу свого розуму.

— А Правило номер чотири?

— Правило номер чотири — інформуй свій розум про все без жодних упереджень!

— Гаразд, гаразд,— розсміявся Ідрис.— Достатньо. Особисто я не люблю правил. Вони наче мапа якогось місця, а не саме місце. Але я знаю, що деякі люди полюбляють правила і навіть їх потребують, тож такі справи. Ще чотири бісові правила. Може, Правилом номер п’ять, якщо ми туди дійдемо, має стати отаке: немає жодних правил.

Учні сміялися разом з ним, зручніше влаштовуючись на своїх табуретах і стільцях.

Ідрису було трохи за сімдесят. Хоча він і ходив, спираючись на довгу патерицю, його тонке, але здорове тіло ще було гнучке. Час до часу він без особливих зусиль і без допомоги рук схрещував ноги, сидячи у своєму м’якому кріслі.

Його кучеряве сиве волосся було коротко вистрижене, привертаючи увагу до промовистих карих очей, розкішного вигину гакуватого носа і вигину темних повних губ.

— Якщо я правильно пам’ятаю, Карло,— м’яко почав Ідрис,— наша остання дискусія стосувалася покірності. Хіба ні?

— Саме так, майстре-джі.

— Прошу, Карло, і всі інші. Ми є одним дослідницьким розумом і єдиним дружнім серцем. Кличте мене Ідрисом, і я також уживатиму лише ваші імена. А тепер, Карло, нарешті повідай нам свою думку з цього приводу.

Карла глянула на вчителя очима, що палали, неначе лісова пожежа.

— Ти справді хочеш знати, Ідрисе?

— Звісно.

— Справді?

— Так.