Грегори Робертс – Тінь гори (страница 72)

— І як довго це триває?

— Десь... рік.

Вона про щось мріяла, дивлячись на світанковий ліс.

— Який він?

Вона знову на мене глянула.

— Він... автентичний. Ти познайомишся з ним пізніше.

— Як з ним познайомилася ти?

— Я не піднімалася сюди для знайомства з ним. Я піднялася для зустрічі з Халедом. Саме він розповів мені, що Ідрис тут.

— Халед? Який Халед?

— Твій Халед,— ніжно мовила вона.— Наш Халед.

— Він живий?

— Саме так.

— Алгамдулілла. І він тут?

— Я б добре заплатила, щоб побачити тут Халеда. Ні, він має свій ашрам, у долині.

Твердий безкомпромісний палестинець був членом ради Хадера. Він був з нами під час контрабандної місії в Афганістані. Він убив людину, близького друга, бо той загрожував усім нам, а потім пішов у сніг сам і без зброї.

Я був його другом, близьким другом, але нічого не чув про повернення Халеда в місто чи про ашрам.

— Ашрам?

— Так,— зітхнула Карла.

Її вираз обличчя й манера поведінки змінилися. Вона здавалася знудженою.

— Який ашрам?

— Прибутковий,— сказала вона.— Там просто магічне меню. Це він забезпечив. Кімнати для медитації, йоги, масажу, ароматерапії та ритуальних співів. Вони багато співають. Наче ніколи не чули про фанк.

— І він розташований біля підніжжя цієї гори ?

— На початку долини, що на західному боці.

Вона насуплено позіхнула.

— Абдулла постійно туди ходить,— розповіла вона.— Хіба він тобі не казав?

Щось у мені похитнулося. Я радів, що Халед живий і здоровий, але заповітна дружба почувалася зрадженою, а серце затнулося.

— Це неправда.

— Правда буває двох видів,— ніжно розсміялася Карла.— Та, яку ти хочеш почути, і та, яку повинен.

— Не починай знову.

— Вибач,— сказала вона.— Заборонений прийом. Не могла втриматися.

Зненацька я розізлився. Можливо, то було почуття зради. Можливо — старий плач, що нарешті пробився крізь щит м’якості, сяючий у її добрішому оці.

— Ти кохаєш Ранджита?

Вона обернулася; обидва ока, м’яке й суворе, були спрямовані на мене.

— Колись давно я думала, що поважаю його,— почала вона,— не те щоб це якось тебе стосувалося.

— А мене ти не поважаєш?

— Чому ти таке питаєш?

— Ти боїшся розповісти про свої почуття?

— Звісно ж, ні,— спокійно сказала вона.— Просто цікаво, як ти можеш не знати, що я думаю.

— Не знаю, що це взагалі означає, тож чому б тобі просто не відповісти на моє запитання?

— Я перша. Чому ти хочеш знати? Це через розчарування у собі чи ревнощі до нього?

— Карло, ти ж знаєш, що розчарування ніколи не підводить. Але справа не в ньому. Я хочу знати, що ти думаєш, бо це важливо.

— Гаразд, ти сам напросився. Ні, я тебе не поважаю. Не сьогодні.

Ми поринули в тишу.

— Ти знаєш, про що я,— нарешті провадила вона.

— Узагалі-то, ні.

Я знову насупив брови, і вона розсміялася: легенький смішок, що клекоче від внутрішнього жарту.

— Поглянь на своє обличчя,— сказала вона.— Що з тобою сталося? Знову впав зі своєї гордості, еге ж?

— На щастя, падати було невисоко.

Вона знову розсміялася, але швидко посерйознішала.

— Ти бодай можеш це пояснити? Чому ти бився? Чому бійка завжди тебе знаходить?

Звісно, я не міг. Бути викраденим і прив’язаним до шезлонга бандою скорпіонів — як я міг це пояснити? Я й сам не розумів, принаймні не все, і точно не розумів Конкенона. Точно не Конкенона. Тоді я ще не знав, що стояв на розтріпаному краєчку кривавого килима, який зовсім скоро накриє більшу частину світу.

— А хто каже, що я маю пояснювати?

— А ти можеш? — повторила вона.

— А ти можеш пояснити речі, які робила з нами тоді, Карло? Вона здригнулася.

— Не стримуйся, Карло.

— Може, я маю одразу перейти до головного, так би мовити, і все тобі розповісти.

— Ну, давай.

— Певен, що витримаєш почуте?

— Звісно.

— Ну гаразд, я...

— Ні, зачекай!

— Чому я маю чекати?

— Моя розмовна підпрограма просто вимагає кави.

— Ти жартуєш, правда?

— Ні, я жахливо хочу кави. Ось як ти надерла мені зад.