Грегори Робертс – Тінь гори (страница 71)

— Фанатизм означає, що коли ти не проти мене, то ти проти мене.

— Можу звинуватити тебе в афористичному домаганні, знаєш?

— Честь — це мистецтво бути скромним,— незворушно відповів я.

Ми розмовляли спокійно, але наші очі стріляли голками.

— Гаразд,— прошепотіла вона,— давай грати. Моя черга?

— Звісно ж, твоя. Я вже на три ходи попереду.

— Кожне прощання — це примірка сукні для останнього прощання,— видала вона.

— Непогано. Вітання інколи бреше, але прощання завжди каже правду.

— Вигадка — це факт, тільки вбраний у диво. Правда про одне — це брехня про щось інше. Ну ж бо, Шантараме, доклади зусиль.

— Навіщо квапитися? Є ще багато так само вдалих.

— Ти щось пропонуватимеш чи ні?

— О, бачу, ти намагаєшся збити мене зі шляху і вибити з колії. Ну добре, крута дівчино, поїхали. Натхнення — це благодать миру. Правда — це наглядач у в’язниці душі. Рабство неможливо звільнити з системи: рабство і є системою.

— Правда — це лопата,— випалила у відповідь вона.— Твоє завдання — це яма.

Я розсміявся.

— Кожен фрагмент — це єдине ціле,— сказала Карла, не здаючись.

— Ціле неможливо розділити,— мовив я,— без тиранії частин.

— Тиранія — це нестриманий привілей.

— Ми нагороджені Долею,— сказав я,— бо прокляті Долею.

— Доля,— посміхнулася вона.— Одне з моїх улюблених. Доля грає в покер і виграє лише блефуючи. Доля є магом, а Час — це фокус. Доля — це павук, а Час — це павутина. Продовжуємо?

— Темні жарти,— щасливо запропонував я.— Ну, добре. Оціни: всі чоловіки перетворюються на своїх батьків, але тільки якщо не слідкують за цим.

Вона розсміялася. Не знаю, де була Карла, але я нарешті був з нею, у місці, яке ми обожнювали, і вона була моїм раєм.

— Правда — це хуліган, який нам удавано подобається.

— Цей старий! — запротестувала вона.

— Але хороший і заслуговує на друге коло. Що в тебе?

— Страх — це друг, який тебе попереджає,— запропонував я.

— Самотність — це друг, який радить тобі частіше відпочивати,— протиставила вона.— Ну ж бо, піднімімо ставки.

— Немає занадто несправедливої, чи корумпованої, чи нетямущої країни, щоб не дозволити собі хвилюючий державний гімн.

— Велика політика,— посміхнулася вона.— Мені подобається. Як щодо оцього: тиранія — це страх у людській формі.

Я розреготався.

— Музика — це піднесена смерть.

— Горе — це примарне співчуття,— відрізала вона.

— Дідько!

— Ніколи. Шлях до любові — це любов шляху.

— Коани[86],— зрозуміла вона.— Хапаєшся за соломинку, Шантараме. Запросто. Завжди рада дати люблячого копняка. Як щодо такого: любов — це гора, яка вбиває тебе під час кожного підйому на неї.

— Відвага...

— Відвага нас характеризує. Кожен, хто не здається, і це стосується всіх, є відважним чоловіком чи жінкою. Припиняймо вже про відвагу.

— Щастя...

— Щастя — це гіперактивна дитина достатку.

— Правосуддя означає...

— Правосуддя, як і любов з владою, вимірюються милосердям.

— Війна...

— Усі війни — це культурні війни, а всі культури написані на жіночих тілах.

— Життя...

— Ти не живеш заради чогось, ти помираєш дарма! — парирувала вона, тицяючи пальця мені в груди.

— Дідько.

— Дідько — що?

— Дідько... у тебе афоризми... кращі, дівчино.

— То ти кажеш, що я перемогла?

— Я кажу... у тебе афоризми... набагато кращі.

— І я перемогла, так? Бо, до твого відома, я можу продовжувати увесь день.

Це був не жарт, і її очі наповнилися тигрячим світлом.

— Я тебе кохаю,— заявив я.

Вона відвела погляд. За кілька хвилин вона заговорила до вогнища.

— Ти й досі не відповів на моє запитання. Що ти тут робиш?

Під час змагання ми шепотіли, щоб не збудити інших. Небо було темне, але хребет світанку кольору побляклого листя нависнув над далеким хмарним пругом.

— О, почекай-но,— насупився я, нарешті усвідомлюючи.— Ти думаєш, що я піднявся сюди через тебе? Ти думаєш, що я це все підлаштував?

— А це так?

— А ти б хотіла?

Вона повернулася напівпрофілем, і те сумніше м’якіше око вивчало моє обличчя, неначе роздивляючись карту. Червоно-жовті вогняні тіні танцювали на Карлиному обличчі, світло від багаття виводило віру й надію на її шкірі, як вогонь робить на будь-якому обличчі, бо ми істоти вогню.

Я відвернувся.

— Я гадки не мав, що ти тут,— запевнив я.— Це була ідея Абдулли.

Вона м’яко розсміялася. Чи була вона розчарована, чи зітхнула з полегшенням? Я не знав.

— Як щодо тебе? — запитав я, кидаючи кілька гілочок у вогонь.— Ти ж не віднайшла релігію зненацька. Скажи, що це не так.

— Я принесла Ідрису гашиш,— розповіла вона.— Він пристрастився до кашмірського.

Була моя черга сміятися.