Грегори Робертс – Тінь гори (страница 49)

— Нехай буде четвертий,— погодивсь я.

Усі заняття в мистецтві боротьби на ножах проводилися за допомогою держаків для молотків. Це і стало причиною такого живучого прізвиська Гатоди. Дерев’яні держаки без обушків були близькі до ножів формою і вагою, тож їх можна було цілком використовувати для практики, не завдаючи при цьому серйозних ушкоджень.

На першому рівні використовували тупий кінець звичайного держака молотка. Для четвертого рівня держаки загострювали, і кінчик міг поранити до крові.

Тренувальні бої зазвичай складалися з п’яти однохвилинних раундів, що чергувалися з тридцятисекундними паузами. Роздягнувшись до пояса, лишаючись у самих джинсах, ми зайшли до тренувального коридору. Гатода став біля входу, щоб нас судити, і вручив кожному по загостреному держаку.

Тут було тісно, тож лишалося всього кілька вільних сантиметрів для руху праворуч або ліворуч. Потрібно було навчити людину близького бою в оточенні ворогів. Кінець оббитого коридору спеціально заблокували: вхід був єдиним виходом.

Ендрю тримав загостреного держака сторч, наче вхопивши ефес меча. Я ж тримав свою зброю «лезом» донизу і відтворив боксерську стійку. Гатода кивнув, щоб перевірити нашу готовність, глянув на секундомір у нього на шиї та дав сигнал.

— Починайте!

Ендрю кинувся на мене, намагаючись завдати несподіваного удару. Його було легко уникнути. Ендрю спіткнувся, і я штовхнув його так, що він полетів на Гатоду, який стояв на початку коридору.

Молодий гангстер, який стояв позаду майстра, почав сміятися, але наставник його втихомирив.

Ендрю розвернувся і почав підходити до мене обережніше. Я швидко подолав відстань, й ми почали обмінюватися шквалом поштовхів, викидів і контрударів.

На мить ми зімкнулись у міцному клінчі, торкаючись головами один одного. Зібравшись на силі, я штовхнув Ендрю, і він відхилився у кінець коридору, щоб відновити рівновагу.

Знову атакуючи, Ендрю вдавався до обманних маневрів, кидаючись на мене. Щоразу вигинаючи спину й виходячи з зони досяжності, я ляскав його по обличчю вільною лівою рукою.

Біля входу до коридору зібралося кілька молодих гангстерів, щоб подивитися на нас. Вони сміялися після кожного ляпаса, ще більше роз’ятрюючи Ендрю. Він був повноправним членом ради санджайської компанії, і лише ця позиція вже вимагала поваги, навіть якщо сам чоловік її не викликав.

— Стуліть свої бісові пельки! — заверещав на глядачів Ендрю.

Вони відразу ж замовкли.

Ендрю зиркнув на мене, зціпивши зуби через ненависть, яку він відчував. Його плечі вигнулися від злості, що струменіла з серця. На руках напружилися м’язи, і він почав тремтіти, намагаючись притлумити свою лють.

Поразка завдавала йому болю. Він думав, що добре вправляється з ножем, а я змушував його усвідомити, що можна й краще.

Треба було дати йому перемогти. Мені б це нічого не вартувало. І він у якомусь сенсі був моїм босом. Існує куток зневаги, який ми резервуємо для тих, хто нас ненавидить, коли їм завдано шкоди, хто ображаються без приводу і паплюжать нас без причини. Ендрю був загнаний у куток мого презирства так само, як і в глухий кут тренувального коридору. А зневага майже завжди перемагає обережність.

Він напав. Я розвернувся, уникаючи удару, і торкнувся загостреною рукояткою його спини між лопатками.

— Три бали! — проголосив Гатода.

Ендрю повернувся до мене, розмахуючи рукояткою. Він знову втратив баланс, тож помахом ноги я кинув хлопця на підлогу. Приземлившись на нього, я ткнув держак молотка йому в груди й нирки.

— Ще шість балів! — вигукнув Гатода.— І зупиніться! Час відпочивати!

Я відійшов від Ендрю. Ігноруючи команду Гатоди, він підвівся й кинувся на мене, б’ючи дерев’яним «лезом».

— Стоп! — заволав Гатода.— Період відпочинку!

Ендрю не здавався, ріжучи мене й намагаючись поранити до крові. Порушуючи правила тренування, він норовив штрикнути мене в горло й обличчя.

Я парирував і захищався, заходячи глибше у глухий кут коридору. Чинячи опір кулаками й рукояткою, я завдавав ударів у відповідь при найменшому ослабленні захисту. За кілька секунд наші руки й лікті вже кривавилися. Удари в груди та плечі лишали тонкі криваві струмочки, що стікали по наших тілах.

Ми відскакували від оббитих стін і налітали один на одного, блискаючи кулаками й держаками, важко та швидко дихаючи, доки наші ноги почали ковзати по кам’яній підлозі, і врешті боротьба загнала нас на землю.

Здобувши перевагу при падінні, я обхопив рукою шию Ендрю, заблокувавши його смертельним захватом. Він був до мене спиною. Коли хлопець спробував звільнитися, я обхопив ногами його стегна, унеможливлюючи будь-які рухи. Він борсався, змушуючи нас ковзати по слизькому камінню, але моя хватка була непорушна, і Ендрю не міг визволитися чи викрутитися.

— Ти здаєшся?

— Пішов ти! — вичавив він.

З глибини стародавнього інстинкту озвався голос. «Це вовк, який потрапив у пастку. Якщо ти його відпустиш, то рано чи пізно він повернеться».

— Ліне! — мовив інший голос.— Ліне, брате! Відпусти його!

То був Абдулла. Сила полишила мої руки і ноги, й Ендрю спромігся вислизнути, лежачи на боці. Він хапав повітря, задихаючись і кашляючи, а Гатода з кількома молодими гангстерами заполонили коридор, щоб допомогти.

Абдулла простягнув руку й поставив мене на ноги. Важко дихаючи, я пішов за ним до рядів з гачками та своїх речей.

— Саламалейкум,— привітався я.— Звідки ти в біса взявся?

— Валейкумсалам. З небес, мабуть, і саме вчасно.

— З небес?

— Це точно стало би пеклом, якби ти його прикінчив, Ліне. До тебе підіслали б когось із таких, як я, щоб за це вбити.

Я зібрав свою сорочку, ножі, гроші й годинника. Біля входу до зали я використав мокрого рушника, щоб витерти обличчя, груди та спину. Прилаштувавши ножі на місце, я накинув сорочку на плечі й кивнув Абдуллі.

— Проїдьмося, брате,— ніжно сказав він,— й провітримо мізки.

Ендрю ДаСилва підійшов до мене, зупинившись лиш за два кроки.

— Це ще не кінець,— заявив він.

Я підійшов ближче і прошепотів, щоб ніхто не почув.

— Знаєш що, Енді, за цією залою є провулок. Кінчаймо з цим зараз. Без свідків. Лише ми. Тільки кивни, базікало.

Я відхилився, щоб подивитися йому в обличчя. Він не рухався і не говорив. Я знову нагнувся.

— Я так і думав. І тепер ми обидва знаємо. Тож віддовбись і дай мені спокій.

Я зібрав речі й покинув залу з Абдуллою, знаючи, що було дуже тупо принизити Ендрю ДаСилву, навіть непомітно для інших. Вовк зумів утекти, вовк, який, швидше за все, повернеться, коли місяць буде в несприятливій фазі.

Розділ 19

Ми мовчки їхали до «Леопольда». Порушуючи правило, яке тримало його подалі від будь-якого місця з ліцензією на продаж алкоголю, Абдулла припаркувався й зайшов зі мною всередину.

Ми застали Дідьє за його звичним столиком біля невеличких північних дверей з двома широкими вхідними арками і жвавою вулицею за ними.

— Ліне! — вигукнув він, помітивши нас.— Мені було так самотньої А пити наодинці — це все одно що наодинці кохатися, ти згоден?

— Навіть не починай, Дідьє! — відповів я.

— Ти — неосвячений пастир заборонених насолод, друже,— розсміявся він.

Він мене обійняв, потиснув руку Абдуллі та покликав офіціанта.

— Пива! Два кухлі! І гранатового соку для нашого іранського друга! Без льоду! У темпі!

— О так, сер, я покваплюсь і спровокую у себе серцевий напад, щоб лише обслужити вас,— прогарчав Солоденький, плентаючись геть.

Він входив до мого списку найкращих п’яти офіціантів, а я знав кілька справді хороших. Хлопчина організував нелегальну торгівлю товарами, що потрапляли крізь одні двері «Леопольда» і зникали тут-таки за іншими, а власники про це навіть не здогадувалися. Він отримував частку від торгівлі з кожної крамниці на своїй вулиці, контролював кількох сутенерів, а також володів невеликим залом для прийому ставок. І якимось чином він правив усім цим лише за допомогою похмурості й песимізму.

Ми з Дідьє і Абдуллою сіли поряд, повернувшися спинами до стіни, й спостерігали за широкою барною стійкою і людною вулицею.

— То як поживаєш, Абдулло? — поцікавився Дідьє.— Я вже давно не милувався на твоє безстрашне вродливе обличчя.

— Алгамдулілла,— відповів Абдулла, вживаючи вираз, що означав «Хвала Аллаху».— А як твої справи?

— Ніколи не скаржуся,— зітхнув Дідьє.— Як кажуть англійці — це одна з моїх видатних якостей. Зауваж, якби я таки скаржився, то міг стати майстром жалісливих мистецтв.

— Тож...— нахмурив брови Абдулла.— Це означає... у тебе все добре?

— Так, мій друже,— посміхнувся Дідьє.— Зі мною все гаразд.

Принесли напої. Солоденький грюкнув кухлями з пивом об стіл, але акуратно витер усі сліди рідини зі склянки з соком для Абдулли, ставлячи напій разом зі щедрою кількістю серветок.

Задкуючи, Солоденький вклонявся Абдуллі з кожним кроком назад, неначе він полишав гробницю святого.