Грегори Робертс – Тінь гори (страница 47)

Після ночі біля червоного лучника я прокинувся рано, почуваючись, неначе мене пронизала стріла, залишивши всередині лише червону порожнечу. Я сидів за столом на паспортній фабриці ще до дев’ятої.

Три години скрупульозної роботи з Крішною та Вішну дозволили мені надолужити згаяне. Після дзвінка моєму контактору в Бомбейському муніципальному об’єднанні з проханням доставити копії дозволів для Фарзадової родини мисливців на скарби, я попрямував до Колабського Насипу[71] на робочий обід.

Більшість п’яти-, чотирьох-, тризіркових готелів у Південному Бомбеї містилися у трикілометровому радіусі навколо Брами Індії. Дев’яносто п’ять відсотків бомбейських туристів проводили час у тому ж самому вигині півострова, тут-таки відбувалося дев’яносто п’ять відсотків нелегальної паспортної торгівлі та вісімдесят п’ять відсотків торгівлі наркотиками.

Більшість бізнесменів півдня платили санджайській компанії за захист. Той відкат називався гафта, що означало «тиждень». Компанія захищала власників сімох ресторанів і барів у тій місцевості. Власники цих барів дозволяли комерсантам, сутенерам, гідам, кишеньковим злодіям, наркоділкам і торговцям чорного ринку, які були пов’язані з санджайською компанією, використовувати їхні приміщення як зручні точки здачі товарів, документів та інформації.

Мій відділ підробки паспортів і фальшування грошей мав моніторити ті сім центрів здачі на придатні документи. Ця робота здебільшого припадала на мене. Щоб вороги й потенційні конкуренти не могли простежити, я щодня змінював порядок відвідин барів і ресторанів — настільки часто, що була відсутня будь-яка системність.

Того дня почав я з ресторану «Трафальгар», який був лише на відстані кидка ножа від столу Блискавичного Диліпа в поліцейському відділку Колаби. Біля дверей ресторану на розі, під трьома крутими сходинками, що вели всередину, я зустрів Пам’яткого. Його звали Ришикеш.

У ті роки він, Пам’яткий, належав до підкасти злочинців, яким бракувало відчайдушної хоробрості, щоб ризикувати ув’язненням при здійсненні серйозних злочинів, але чия кмітливість і надзвичайна пам’ять дозволяли їм достатньо заробляти, прислуговуючи безстрашним дурням, які йшли на такі злочини.

Займаючи ніші у районах інтенсивного кримінального трафіку, як, наприклад, Колабський Насип, вони ставили собі за мету дізнаватись останні дані щодо сьогоднішніх цін на золото, нинішніх обмінних курсів для шістьох головних валют на чорному й білому ринках, цін за карат білих діамантів, рубінів, смарагдів і сапфірів, а також тридцятихвилинних цінових коливань кожного нелегального наркотику від коноплі до кокаїну.

— Як ти, Кешу? — запитав я, потискаючи йому руку.

— Жодних проблем, баба,— посміхнувся він, поглянувши на небо.— Опервале.

Слово, яке він використав, було згадкою Бога й одним з моїх улюблених. Воно частіше вживалося в однині — опервала — і приблизно перекладалось як «людина нагорі». У множині цей термін означав «люди нагорі».

— Опервале,— відповів я.— Почнімо.

— Гаразд,— мовив він, стаючи серйозним і почавши переповідати останні ціни та ставки.

Потрібні були тільки дані про золото й обмін валют, але я дозволив Кешу озвучити весь репертуар. Він мені подобався, і та вишукана геніальність, що дозволяла йому тримати в пам’яті сотні фактів, корегуючи їх тричі щоденно, і без найменшого відхилення, теж заслуговувала на повагу.

Більшість гангстерів зневажали таких жителів околиць, як Кеш. Я ніколи цього не розумів. Дрібні вуличні злочинці — незагрозливі люди, які виживали завдяки спритності й набутим здібностям посеред ворожого середовища, яке не завжди добре до них ставилось. Я також був небайдужий до незалежних злочинців чоловіків і жінок, які відмовлялися приєднуватися до рядів законослухняних громадян так само рішуче, як і до жорстокості закоренілих бандитів.

Вислухавши Кеша, я заплатив йому за цю мантру Пам’яткого вдвічі більше за діючу ставку, а натомість отримав посмішку, що нагадала сонячне проміння, яке ПОТОКОМ ЛАЯЛОСЯ з моря.

Зайшовши до ресторану, я сів спиною до стіни. Переді мною була гарна панорама вулиці. Офіціант зачепив пузом моє плече. Я замовив овочевий сендвіч і каву.

Мені не треба було нікого кликати, слід просто зачекати. Я знав, що вулична інформаційна мережа вже працює повним ходом. Один або кілька вуличних хлопців, які без упину гуляють туристичним районом, помітили, як я паркував мотоцикла, розмовляв з Кешем і заходив до ресторану. Поголос уже мав поширитися сусідніми провулками й лігвами: Лінбаба сидить у «Трафальгарі».

Перший контактор прибув ще до того, як я доїв сендвіч. То був Біллі Башу. Вагаючись біля мого столика, він нервово роззирнувся та прошепотів:

— Вітаю, пане Ліне. Моє ім’я — Біллі Башу. Я працюю з Денісом, Сплячим Бабою. Може, ви мене пам’ятаєте?

— Сідай. Ти нервуєш власника.

Він зиркнув на власника ресторану, що обіперся на стійку та грався в лоточках з рештою, неначе то була галька у струмку. Білі Башу сів за столик.

Відразу ж з’явився офіціант і ляпнув брудним вініловим меню перед Біллі. Правила в усіх пунктах здачі були прості: ніяких бійок чи заворушень, що можуть потурбувати цивільних, і всі купують їжу, незалежно від того, їдять вони її чи ні.

Я замовив чаю і сендвіч із собою для Біллі. Коли офіціант пішов, Біллі негайно взявся до справи.

— У мене є ланцюжок,— почав він, тягнучись до кишені.— Зі щирого золота, з прикріпленим медальйоном. Я знайшов у ньому два фото: парубка й дівчини, що дивляться одне на одного і щасливо посміхаються крізь завісу їхнього маленького світу — світу, який потрапив до мене.

— Я не приймаю крадених товарів, Біллі.

— Крадених, баба ? — обурився він.— То був обмін, чесний обмін, медальйон за наркоту. І доброї якості. Товар чистий, майже на п’ятдесят відсотків. Усе справедливо і чесно!

Я знову поглянув на фотографії молодої пари. Вони були з північної Європи, жваві та здорові — їхнє соціальне походження забезпечувало їм ідеально білі й безтурботні посмішки. Їм було років по двадцять.

— Скільки ти хочеш?

— О, баба,— розквітнув він, розпочинаючи індійський торгівельний ритуал.— Це маєш вирішити ти, а не я.

— Дам тобі п’ять американських доларів.

— Але,— видушив він,— це набагато менше, ніж коштує прикраса.

— Ти ж дав можливість визначати мені.

— Так, баба, але ти маєш назвати чесну ціну!

— Я дам тобі шістдесят відсотків від ціни за грам. Ти погоджуєшся, що там буде десь вісімнадцять каратів золота?

— Там... там близько двадцяти двох каратів, баба. Ні?

— Вісімнадцять. Шістдесят відсотків. Або випробуй удачу з марварами[72] на Завері-базарі[73].

— О ні, баба! — випалив він.— Якщо я звернуся до марварів, то потім буду ще й винен. Вони занадто тямущі. Краще вести справи з тобою. Без образ.

— Я й не образився. П’ятдесят відсотків.

— Шістдесят підійде.

Я покликав офіціанта, передав йому медальйон з ланцюжком і звелів попросити менеджера зважити прикрасу на власних ювелірних терезах. Офіціант поплентався до робочого столу і віддав ланцюжок.

Використовуючи точні терези, які він зберігав під стійкою, менеджер зважив медальйон і ланцюжок, записав на шматочку паперу вагу в грамах і повернув їх офіціантові.

Офіціант вручив папірця мені, виважив ланцюжок і медальйон у руці, наче звіряючи достовірність ваги, а потім випустив їх у мою розтулену долоню.

Я перевірив цифру на папері та показав Біллі Башу. Той кивнув. Використовуючи поточну ставку, я округлив суму до десятих у рупіях, записав цифру на тому ж аркушику паперу і продемонстрував його Біллі. Він знову кивнув.

— Знаєш, баба,— сказав він, відкладаючи гроші,— нещодавно я зустрів того Навіна Едеїра, англійського детектива. Він передав повідомлення для тебе — на той раз, якщо ми де-небудь зустрінемося.

— Так сталося, що я зараз де-небудь.

— Справді,— серйозно відповів він.— Тож я можу передати тобі це повідомлення.

Запала тиша.

— Будеш ще один сендвіч, Біллі?

— Взагалі-то, так, Лінбаба. Ззовні чекає Джамал.

Я замовив ще один пакунок.

— То я вже можу почути повідомлення?

— О так. Навін сказав, і дозволь мені точно переказати: «Передай Лінбабі, якщо його зустрінеш, що в мене немає нової інформації про чоловіка в костюмі».

— Це все? Усе повідомлення?

— Так, баба. Це щось важливе, ні?

— Переломне. Хочу щось у тебе запитати, Біллі.

— Так, баба?

— Якби я не купив ланцюжка, ти б переказав мені повідомлення?

— Звісно, баба,— вишкірився він,— але це б коштувало більше, ніж два сендвічі.

Прибули пакунки з сендвічами. Біллі Башу поклав на них руку.

— Тож... тож тепер... я можу йти?

— Авжеж.

Коли він залишив ресторан, я знову поглянув на фото усміхненої пари. Закрив медальйон і вкинув його до кишені сорочки.

Наступні чотири години я прокладав шлях крізь інші шість точок в моєму районі, витрачаючи десь по сорок п’ять хвилин на кожен ресторан чи бар.

То був звичайний день. Я купив паспорт, три ювелірні прикраси, сімсот п’ятдесят доларів США готівкою, цілий букет інших грошових одиниць і чудовий годинник.