Грегори Робертс – Тінь гори (страница 223)

— Я маю на увазі стиль, Ліне,— зітхнув Дідьє.— Це просто огидно. Я бачив таксидермію з більшим смаком.

— Бувай, Дідьє,— мовила Карла, підводячись.— Побачимось на відкритті.

Ми з Карлою їхали заюрмленою нічною набережною і за кілька кварталів від кав’ярні «Любов&віра» побачили навіть більший натовп, який розливався на тротуар і розбризкувався на дорогу. Ми припаркувалися і трохи посиділи на мотоциклі.

Вивіска над дверима демонструвала символи усіх релігій і була написана на хінді, маратхі й англійською, а ще підсвічувалася колом магнолієвих вогників.

Вуличне вікно обрамлював темно-червоний німб вогників франджипані, а всередині відвідувачі пили еспресо, доки Вінсон з Ранвей працювали на італійській кавовій машині, й пара піднімалася мало не в промислових масштабах.

Біля вигнутого шинкваса на п’ятнадцять місць було лише троє вільних стільців. Ранвей зарезервувала їх для нас, але я ще не був готовий зайти до того куточка любові, який вони створили.

Мої думки були про дівчину з Норвегії: от щойно вона була в медальйоні, а вже за годину — в затінку Долі. Я дивився на неї: у вікні любові й віри вона усміхалася, поринувши у власну щасливу вічність. Вінсон обмінявся з нею швидким поглядом, мерщій усміхнувся і радісно почав теревенити з відвідувачем.

Я не хотів заходити всередину. У тому, чим вони стали разом, була чистота, і я не хотів втручатися.

— Я залишуся тут на хвилинку,— сказав я, стоячи біля мотоцикла.— Ти можеш заходити. Я буду за хвилину.

— Завжди разом,— нагадала Карла, знову сідаючи на мотоцикла і запалюючи косяк.

До нас приєднався Дідьє, заспокійливо приклавши руку до задиханих грудей.

— Що сталося? — запитала Карла.

Дідьє витягнув руку, щоб зупинити її, та віддихався.

— Чи... чи... чи моє місце й досі там зарезервоване? — хапав повітря Дідьє.

— По центру,— заспокоїв я.— Що було з Олегом і Карлешою?

— Олег залетів усередину,— відповів Дідьє, поки його серце сповільнювалося до медично прийнятних показників,— і просто підняв її, неначе мішок цибулі, й пішов у ніч.

— І ти за ним не пішов? — поцікавилася Карла, розсміявшись.

— Ну звісно, пішов,— обурився Дідьє.— Дідьє — детектив «Бюро втраченого кохання», як-не-як.

— Куди вони рушили? — хотів я знати.

— Він зник,— просичав Дідьє,— у лімузині Рендалла. А він дратівливий, той Рендалл.

— У найкращому можливому сенсі,— мовила Карла.— Уперед, Дідьє. Заціни тусовку.

— Ну, тоді виходить, саме Дідьє має підняти прапора любові й віри,— сказав Дідьє, перекидаючи свого шарфа через плече.— Ми живемо в час якнайширше-розтуленого-рота. Дивіться, як я верещатиму й горлатиму за нас трьох.

Він розгладив піджак, перетнув тротуар і увірвався всередину. Сів біля молодого бізнесмена, трохи підштовхнувши свою вродливу жертву. Бізнесмену це сподобалось, і він почав радісну розмову.

Ми сіли і почали мовчки спостерігати за гучним успішним відкриттям, а потім Карла притулилася до мене.

— Мені до вподоби мотоциклетна розмова,— мовила вона.— Навіть якщо ми просто пліч-о-пліч.

— Мені теж.

— Хочеш дізнатися, хто став новим мовчазним партнером Кавіти Синг? — стиха запитала вона.

— А мене це налякає?

— Мабуть,— відповіла вона.

— Добре. Розповідай.

— Мадам Жу,— сказала Карла.

— А це як сталося?

— Мадам Жу хотіла шантажувати своїх колишніх клієнтів і повернутися до Бомбея. Доля і трохи сторонньої допомоги привели її до Кавіти. Жу має книжку, де записані усі її клієнти та всі їхні сексуальні смаки. Я б не проти таке прочитати, коли вона вже їм буде непотрібна.

— Чому Жу прийшла по допомогу до Кавіти?

— Це я вклала цю ідею в її голову.

— Як?

— Тобі потрібні всі відповіді, еге ж?

— Я хочу абсолютно все знати, коли йдеться про тебе,— розсміявсь я.

— Я знала про книжку і знала, що мадам Жу без свого Палацу втратила силу, але все одно мала амбіції. А ще я знала ім’я її найбільш відданого покровителя. Він — бізнесмен, і я придбала його бізнес. Натомість він підказав, що ідеальною пособницею для створення угрупування шантажистів може стати Кавіта Синг. Саме тоді мадам Жу почала цікавитись Кавітою.

— А коли вбили близнюків, вона звернулася по допомогу до Кавіти.

— Як я й сподівалася. Пороки живуть звичками, а звички роблять людей передбачуваними.

— А яка в цьому вигода для Кавіти?

— Окрім сексу?

— Прошу, Карло, не...

— Жартую. Я ще шість тижнів тому розповіла Кавіті, що мадам Жу вбила її хлопця. Її нареченого, узагалі-то. Він протестував проти того, що мадам Жу підкупила місцевих посадовців. Він збирав прихильників. Вона його за це вбила.

— А як ти дізналася, хто це зробив?

— Ти справді хочеш знати?

— Ну, я...

— Від Лайзи.

— Від Лайзи? А як дізналася вона?

— У той час вона працювала на мадам Жу в Палаці. Це було до того, як я її витягнула звідти.

— І спалила те місце.

— І спалила те місце. Лайза не могла розповісти Кавіті про те, що знала, тож розповіла мені.

— А чому Лайза не могла розповісти Кавіті?

— Ти ж знаєш, якою була Лайза. Вона не могла бути відвертою з тими, з ким спала.

— Я починаю думати, що ти знала її краще за мене.

— Ні,— сказала Карла, м’яко посміхаючись.— Але в нас була домовленість щодо тебе.

— Вона щось таке казала. Як ви зустрілися в «Каяні» й обговорювали нас.

Вона ніжно розсміялася.

— Ти справді хочеш дізнатися, що сталося?

— Знову ти з цим «справді хочеш дізнатися»? — посміхнувсь я.

— Я наглядала за тобою з тієї миті, як ми розійшлися. Спочатку я була щаслива за тебе, бо здавалося, ви з Лайзою теж щасливі. Але я знала Лайзу і знала, що вона все зіпсує.

— Почекай-но. Ти стежила за мною аж два роки?

— Звісно. Я ж тебе кохаю.

Така чиста, така ясна довіра в людських очах!