Грегори Робертс – Тінь гори (страница 222)
— Я серйозно спробую.
— Тоді я тебе підтримую,— вирішила вона, цілуючи моє обличчя.— До кінця.
— Навіть якщо це виселить нас із Бомбея?
— Особливо якщо це виселить нас із Бомбея.
Вона запнула штори, щоб приховати день, і зняла халата, щоб випробувати дзеркало з Ахмедового «Старого будинку стилю». Вони обоє малий добрий вигляд. Карла увімкнула трохи джазу на своїй музичній системі та джазонула мене, обплівши русалчиними руками й ногами. Я її обійняв. Вона обхопила руками мене за шию і захиталася переді мною.
— Давай трохи збожеволіємо,— запропонувала вона.— Гадаю, ми на це заслуговуємо.
Розділ 91
Любов і віра, неначе надія і правосуддя,— це сузір’я в нескінченності правди. І вони завжди збирають натовп. Так багато прихильників кави зібралось у кав’ярні «Любов&віра» на нічне відкриття, що Ранвей зателефонувала й попросила нас прийти трохи пізніше, бо самі лише любов і віра не гарантували вільного місця.
Ми розшукали Дідьє в «Лео»: він отримував задоволення від образ одночасно від двох офіціантів, які надавали йому бажаний сервіс. «Леопольд» був неначе та божевільня. Відвідувачі реготали з усього і волали на все з радісним завзяттям. Виглядало це весело, але нам потрібно було йти в інше місце.
— Лише один келих,— благав Дідьє.— У кав’ярні «Любов&віра» не подають алкоголю. Ти таке взагалі чув?
— Один келих,— погодилася Карла, сідаючи біля нього.— І не на зміну настрою більше.
— Офіціанте! — покликав Дідьє.
— Ти думаєш, що ти єдиний клієнт, який хоче тут випити? — запитав Солоденький, ляскаючи ганчіркою по столику.
— Неси алкоголю, ти, дурню! — гаркнув Дідьє.— У мене комендантська година.
— А в мене ціле життя,— заявив Солоденький, човгаючи геть.
— Маю віддати тобі належне, Дідьє,— сказав я.— Ти повернув усе в норму. Я ніколи не бачив Солоденького похмурішим.
— А що таке належне,— оживився Дідьє,— як не те, що тобі доводиться віддавати, та ще й з відсотками.
— Лін тепер неозброєний, Дідьє, голий перед світом,— розповіла Карла.— Він сьогодні зранку викинув ножі в море.
— Море викине їх назад,— мовив Дідьє.— Море не може змиритися з тим, що ми виповзли на сушу. Запам’ятай мої слова, Ліне. Море — це ревнива жінка без чарівливості.
До нашого столика підійшов чоловік з посилкою в руках. Це був Вікрант — виробник ножів, і на секунду я відчув докір сумління через те, що його чудово зроблені інструменти — мої ножі — опинилися на дні мілкого моря.
— Привіт, Карло,— сказав він.— Я шукав тебе, Ліне. Твій меч уже готовий.
Він розгорнув ситцеву тканину, демонструючи меча Хадербгая. Його полатали золотими заклепками; заклепки були забиті й в очі двох драконів, що сходились у хвості.
Це була чудова робота, але боляче було згадувати меча. Я забув його за рік гір і спалених маєтків, і мене пекло, що таке сталося.
— Як я й казав,— нагадав Дідьє.— Море — це ревнива жінка. Дідьє ніколи не помиляється.
— Ти можеш забрати хлопчика від меча,— жартувала Карла,— але ніколи не забереш меча від хлопчика.
— Чудова робота,— зауважив я.— Скільки я тобі винен, Вікранте?
— Це була справжня праця любові,— розповів він, відходячи.— За мій рахунок. Не вбий ним нікого. Бувай, Карло.
— Бувай, Вікранте.
Принесли напої, і ми вже збиралися виголосити тост, але я зупинив його піднятою рукою.
— Погляньте на оту дівчину,— сказав я.
— Ліне, не дуже галантно робити зауваження про іншу жінку, коли твоя жінка...
— Просто добре придивися, Дідьє.
— Гадаєш, це вона? — запитала Карла.
— О так.
— Хто? — зажадав Дідьє.
— Карлеша,— пояснила Карла.— Це Олегова Карлеша.
— Це правда!
Дівчина була висока і трохи нагадувала Карлу: чорне волосся і зелені очі. Вона була одягнена в тісні чорні джинси, чорну мотоциклетну футболку й ковбойські чоботи.
— Карлеша,— пробурмотіла Карла.— Непоганий стиль.
— Солоденький,— покликав я, й офіціант поплентався до столика.— Ти ще маєш фото, яке дав Олег?
Він ображено перевірив кишені й дістав пом’яте фото. Ми підняли його на рівень обличчя дівчини, яка сиділа за п’ять столиків.
— Зателефонуй Олегу й отримай свою нагороду,— порадив я.— Отам сидить дівчина, на яку він чекав.
Він повитріщався на світлину, глянув на дівчину і кинувся до телефону.
— Ми вже закінчуємо? — запитав я.
— Ти не хочеш залишитись і побачити возз’єднання Олега з Карлешою? — дражнила Карла.
— Я стомився бути невільним спільником Долі,— оголосив я.
— Я
— Гаразд,— сказав я, готуючись піти.
До нашого столика підійшов чоловік. Він був низький, худорлявий, темношкірий і впевнений.
— Пробачте,— мовив він,— ви той, кого називають Шантарамом?
— А хто хоче знати? — гаркнув Дідьє.
— Мене звати Татіф, і я маю дещо обговорити з паном Шантарамом.
— Обговорюйте,— запропонувала Карла, махаючи на мене.
— Я чув, що ви будь-що зробите за гроші,— почав Татіф.
— Це надзвичайно образлива заява, Татіфе,— посміхнулася Карла.
— Однозначно,— погодився Дідьє.— А скільки грошей?
Я підніс руку, щоб зупинити аукціон.
— Краще призначмо зустріч, Татіфе,— сказав я.— Повертайся сюди завтра о третій. Ми поговоримо.
— Дякую,— мовив він.— Усім доброї ночі.
Він прошмигнув поміж столиками і вийшов на вулицю.
— Ти навіть не уявляєш, що в нього на думці, у цього, цього
— Мені сподобався його вигляд. А тобі хіба ні?
—
— Однозначно ні,— надувся Дідьє.— Ви що — не бачили його черевиків?
— Звісно,— згадав я.— Військові напівчоботи, по боках білі від солі, а ще сіль на краях його жакета. Я б сказав, що він нещодавно багато часу перебував біля морської води.