Грегори Робертс – Тінь гори (страница 197)

Якраз цієї миті у провулок зайшов Олег, його одвічна посмішка трохи скривилася. Він значно повеселішав, коли помітив вечірку в автомобілі.

— Клёво! Так добре тебе бачити, Ліне.

— Де ти був, чоловіче?

— Ці дівчата,— сказав він.— Ці Діви. Вони викрутили мене, наче боксерського рушника, чоловіче, а потім викинули геть. Я геть...

— Разбит,— підказав я.

— Разбит,— повторив він.— А на честь чого вечірка?

— Це щорічна зустріч втрачених коханців, і вони почали без тебе. Приєднуйся, друже.

Вони почали волати, свистіти, а потім заволокли Олега до автомобіля, де він розкинувся біля Рендалла, тримаючи коктейль.

Чекаючи на свою кохану, я підійшов до мотоцикла, залишеного біля найзручнішого виїзду з провулку. З-під сидіння дістав серветки і ніжно обтер свій байк.

Поки Карла реготала, а Дідьє вищав від сміху, я поговорив з мотоциклом і запевнив його, що мій помічник не самотній.

Я хвилювався через мадам Жу. Я недосить добре був з нею знайомий, аби знати, наскільки вона любила близнюків чи взагалі будь-кого. Але вони були нерозлучні впродовж багатьох років. Вона й так була ненормальна і схильна до помсти. Я хотів дізнатися, чи була вона зла і переможена, чи просто зла.

І тінь, з якої вона так любила час до часу матеріалізуватися, була в арці під нашим готелем — там, де Карла так душевно розважалася.

До світанку була ще година, і тоді священне сонце випалить вампіра, принаймні я сподівався. Я сів на відполірованого мотоцикла і викурив косяка, спостерігаючи за двома входами у провулок і реагуючи на кожен крок чи гуркіт транспорту.

Поки я міркував і хвилювався, раптом з реготом відчинилися передні дверцята автомобіля. Нетверезий Навін вивалився звідти і притримав двері з театральною елегантністю.

Карла швиденько вистрибнула і попрямувала до мене, рухаючись досить повільно.

Навін помахав на прощання, і хлопці в автоліжку теж почали гучно бажати нам гарної ночі. Рендалл опустив жалюзі на вікнах, готуючись до сходу сонця.

— Ти не проти, якщо ми посидимо тут, доки світанок повністю не затопить місто? — запитав я.

— Звісно,— сказала Карла, сідаючи біля мене на мотоциклі.— Ти сидиш на варті, еге ж?

— Мадам Жу не дає мені спокою. І вона була прив’язана до тих близнюків.

— Вона своє отримає,— запевнила Карла.— Вона вже трохи отримала від Блу-Гіджаб. Карма — це молот, а не пір’їна.

— Я кохаю тебе,— мовив я, дивлячись, як бліді світанкові тіні осявали її обличчя, мріючи про поцілунок, але так насолоджуючись думкою про це, що проґавив нагоду.— Як там в автомобілі?

— Збіса добре,— розповіла вона.— У мене є купа роботи перед наступним конкурсом афоризмів. Там неначе акупунктурна мапа чоловічих комплексів.

— Озвуч мені афоризм,— попрохав я.

— Нізащо,— розсміялася вона.— Вони ще не відточені.

— Лише один,— благав я.

— Ні.

— Хоч один,— продовжував благати я.

— Гаразд, гаразд,— здалася вона.— Ось один. Чоловіки — це бажання, загорнуті в таємниці, а жінки — це таємниці, загорнуті в бажання.

— Круто.

— Тобі подобається?

— Так.

— Я змогла побачити, так би мовити, відкритих чоловіків. Це, звісно ж, заслуга Дідьє. Ніхто з них не відкрився б настільки без нього на чолі.

— Ти розповіла Анкіту про Блу-Гіджаб?

— Так,— усміхнулася вона.— Я спромоглася втулити це в загальному вирі. Він нормально все сприйняв.

— Добре.

— І я запропонувала йому роботу. Це він також сприйняв непогано.

— Розумний чоловік. І швидка реакція з твого боку. Що ще ти так швидко робиш, мадам Карло?

Ранок уже достатньо розгорнувся навколо, щоб ми могли залишити хлопців самих, а я хотів повернутись у шатро. Я зробив крок, щоб так і вчинити, але Карла завадила.

— Ти можеш дещо для мене зробити? — запитала вона.

— Отепер ти говориш,— усміхнувсь я.— Саме це я й мав на думці.

— Ні,— заперечила вона.— Я маю на увазі, чи поїдеш ти зі мною в одне місце?

— А це нагорі, у твоєму шатрі?

— Після шатра.

— Звісно,— розсміявсь я, саме коли чоловіки в затемненому лімузині теж вибухнули сміхом.— Але тільки якщо перестанеш красти моїх персонажів.

— Твоїх персонажів?

— Анкіта, і Рендалла, і Навіна,— посміхнувсь я, знаючи, що вона зрозуміє.

Вона розреготалася.

— Ти і є одним з моїх персонажів,— сказала вона.— І ніколи цього не забувай.

— Ну, якщо ти про таке пишеш, то куди я маю вирушити?

— На гору,— повідомила вона.— До Ідриса.

— Чудово,— відповів я.— Ми можемо перетворити це на тривалі вихідні.

— Я думала про довший термін,— зізналася вона.

— Наскільки довший?

— Доки не розпочнуться дощі,— м’яко мовила вона.— І, можливо, доки вони не припиняться.

Два місяці.

Це було непросте запитання, особливо коли ти працюєш на чорному ринку.

Я знав одного хлопця: молодого солдата на ім’я Джаґат, який вилетів з банди під час мусульманської чистки. Він був індуїстом, який виступав проти вигнання мусульман лише через їхню релігію. Вішну не міг йому нашкодити, бо той був індуїстом, але позбувся хлопця разом з мусульманами.

Хлопчина був тямущий, ще й досі підтримував зв’язки з «Компанією 307» і міг наглядати за міняйлами, якщо я полишу пост.

Я міг зробити перерву і призначити молодого Джаґата — роніна[155], відлученого від компанії,— керувати моїм бізнесом.

Була також можливість, що коли я повернуся після такої довгої перерви, то бізнес буде в руїнах, а молодий ронін уже помре або просто втече.

— Звісно,— погодивсь я.— Карло, я будь-куди з тобою піду. Я можу так надовго відлучитись, а ти?

— Я відписала проксі-акції Ранджита його найнелюбішій сестрі,— розповіла вона, беручи мене за руку, поки ми піднімалися сходами.— Свої акції в галереї я віддала Таджу і комітету акціонерів. Я відписала все, що можу успадкувати від Ранджита після затвердження заповіту, його найнелюбішому брату. Саме він підкупив Ранджитового шофера, щоб той підклав у авто фальшиву бомбу. Це здалося підходящим рішенням.

— Відмила ліквідні активи Ранджита зі свого волосся.

— Я трохи залишила,— сказала вона,— щоб не сісти на мілину.

— Ти справді хочеш залишитись на горі аж кілька місяців?