Грегори Робертс – Тінь гори (страница 196)

Карла натисла вимикача, музика припинилася, залишаючи нас із шиплячим відлунням раптової тиші.

— Лист, сер,— мовив поштар, простягаючи мені блокнот на підпис.

На вулиці ще й досі стояла темна ніч, а до світанку лишалося недовго, але це ж Індія.

— Гаразд,— сказав я.— Лист для мене, так?

— Ви — пан Шантарам, а цей лист для пана Шантарама,— терпляче повторив він.— Тож так, сер, він для вас.

— Зрозуміло,— заспокоївсь я, підписуючись за листа.— Трохи запізно ви на роботі, ні?

— Або зарано,— зауважила Карла, ставши біля мене і перехилившись через плече.— Що привело вас сюди в цей неробочий час, поштарю-джі?

— Це моя спокута, пані,— зізнався поштар, запихаючи блокнота до сумки.

— Спокута,— посміхнулась Карла.— Безвинність дорослих. Як вас звати, поштарю-джі?

— Гітеш, пані,— повідомив він.

— Хороша людина,— переклала вона.

— На жаль, ні, пані,— відповів він, віддаючи мені листа.

Я запхав його до кишені.

— Чи можу я запитати, що ти маєш спокутувати? — поцікавилася Карла.

— Я став п’яницею, пані.

— Але тепер ти не п’яниця.

— Ні, пані, не п’яниця. Але був і знехтував своїми обов’язками.

— Як?

— Інколи я так напивався,— тихо зізнався він,— що накопичувалося кілька мішків з листами, бо я просто не міг їх доставити. Поштовий департамент змусив мене записатися на реабілітацію, а після її завершення мені знову дадуть цю роботу, якщо я доставлю всі затримані листи в неробочий час і вибачусь перед усіма ошуканими людьми.

— І це привело тебе сюди,— зрозуміла вона.

— Так, пані. Я почав з готелів, бо вони відчинені в такі години. Тож прошу, прийміть мої вибачення, пане Шантараме, за таке запізнення в доставці вашого листа.

— Вибачення приймаються, Гітеше,— водночас промовили ми.

— Дякую. Добраніч і доброго ранку вам,— сказав він, з понурим виглядом спускаючись сходами до свого наступного місця призначення.

— Індіє,— мовив я, хитаючи головою.— Я тебе люблю.

— А ти не збираєшся прочитати листа? — запитала Карла.— Листа, доставленого Долею, в особі зміненої людини?

— Ти маєш на увазі, чи не збираєшся ти його прочитати, правильно?

— Цікавість — це власна ж винагорода,— мовила вона.

— Я не хочу його читати.

— Чому ні?

— Лист — це лише набридлива Доля. Мені не дуже щастить з листами.

— Ну ж бо,— не здавалася Карла.— Ти написав мені два листи, і вони стали найкращими листами, які я коли-небудь отримувала.

— Я не проти їх писати, час до часу, але не люблю їх отримувати. Одне з моїх уявлень про пекло — це світ, де ти отримуєш листи не раз на тиждень абощо, а щохвилини, щодня, і триває це вічність. Це підстава для кошмарів.

Вона глянула на мене, а потім на куточок листа, що визирав з моєї кишені.

— Можеш прочитати його, Карло, якщо бажаєш,— вирішив я, віддаючи їй листа.— Зроби таку ласку. Якщо там є щось важливе для мене, ти розповіси. Якщо ж ні, то порви його.

— Ти навіть не хочеш дізнатися, хто його надіслав,— звинуватила мене вона, досліджуючи конверта.

— Мені байдуже, від кого він. Мені не щастить з листами. Просто розкажи мені, якщо там є щось важливе.

Вона вдумливо постукала конвертом по щоці.

— Він уже застарів, тож гадаю, що почитаю листа пізніше,— вирішила вона, ховаючи його в сорочку.— Потому як знайдемо Анкіта і переконаємося, що з ним усе гаразд.

— Анкіт у нормі. Він може постояти за себе. Він небезпечний комуніст, тренований палестинцями в Лівії. Я б ліпше повернувся у твоє шатро і переконався, що там усе як треба.

— Спочатку спустімося вниз,— посміхнулася вона,— а потім підемо туди.

Розділ 77

Ми пішли вниз, мріючи про гору, і ще до того, як завернули в арку за фасадом готелю, почули голоси Рендалла й Анкіта, які реготали.

Коли ми досягай лімузина з відкидним верхом, припаркованого під стіною, то знайшли Рендалла й Анкіта на задньому сидінні; Вінсон сидів на матраці між ними, а Навін сидів у кабіні водія разом з Дідьє.

— Ого,— сказала Карла, широко всміхаючись.— Як ви тут, хлопці?

— Карло! — заволав Дідьє.— Ти маєш приєднатися до нас!

— Привіт, Карло! — озвались інші голоси.

— Яка нагода? — поцікавилася Карла, нахиляючись до відчиненого заднього віконця автомобіля.

— Ми жаліємо себе,— повідомив Дідьє.— Нас усіх покинули чи трагічно роз’єднали, і ти можеш отримати надзвичайне задоволення від наших чоловічих мук.

— Покинуті? — глузувала Карла.— Et tu[154], Дідьє?

— Тадж сьогодні мене кинув,— схлипнув він.

— Уявіть,— відповіла Карла.— Вирізьблений коханням скульптора.

— Міс Діва теж мене покинула,— додав Рендалл.

— І мене,— повідомив Навін.— Вона сказала, що відтепер ми будемо тільки друзями.

— Я ніколи не закохувався,— зізнався Анкіт.— Ці пошуки ще не завершилися, але я сам уже давно, тож теж маю свої бульбашки смутку в келихах, які ми піднімаємо.

— Ранвей витурила мене з ашраму,— розповів Вінсон.— Я знайшов її і знову втратив. Вона сказала, що я маю пожити там з нею ще місяць. Цілий місяць. Мій бізнес зійде нанівець, чоловіче, якщо таке втнути. Вона цього не зрозуміла. Вона мене вигнала. Добре, що я знайшов цих хлопців.

Вони пили Анкітове знеболювальне у коктейльних келихах. Вінсон почав наповнювати чашу бульбулятора. Скляний резервуар був у формі черепа. У ньому плавала невеличка перламутрова змія-емблема.

Він запропонував мені, але я перевів цю забаву на Карлу.

— Якщо я зроблю це і скуштую знамениті коктейлі Анкіта,— мовила вона, відмахуючись,— то маю сидіти всередині того автомобіля, хлопці.

— Сідай між нами, Карло,— благав Дідьє.

— Агов, Ліне,— запитала мене Карла.— Де ти хочеш сісти?

— Я повитираю мотоцикла,— сказав я, знаючи, що їй чоловічий лемент у тому лімузині буде набагато цікавіший, ніж мені.— Ти відпочивай, а я приєднаюся пізніше.

Вона поцілувала мене. Навін вийшов з авто і притримав для неї дверцята. Вона залізла на переднє сидіння до Дідьє, але сіла обличчям до інших хлопців. Затуливши панель приладів подушкою, вона зручно вмостилася, дивлячись на хлопців і схрестивши ноги на сидінні.

Навін посміхнувся мені, сідаючи в авто, і зачинив дверцята. Рендалл увімкнув миготливі вогники з Джасвантової крамниці виживання і вручив Карлі один з Анкітових коктейлів. Вона підняла келиха.

— Джентльмени! — почала вона.— За «Бюро втраченого кохання»!

— За «Бюро втраченого кохання»! — вигукнули вони.