Грегори Робертс – Тінь гори (страница 192)

Він наїжачився, як інколи наїжачуються небезпечні молоді тварини, більше інстинктивно, аніж з люті.

— Знаєш, Ліне, є речі, які вважаються особистими не просто так.

— До біса це, ти, ірландський індійцю! Що відбувається?

Він розслабився, переконавшись, що мені не байдуже, і прихилився до стіни.

— Я не можу витримати цей світ,— сказав він.— Я навіть бути в цьому світі не можу, крім випадків, коли ставлю незручні запитання чи допомагаю когось заарештувати.

— У якому світі?

— Її світі,— уточнив він, неначе звертаючи свої слова до пекла.

— Тобі непотрібно приєднуватися до її світу, щоб бути її хлопцем,— мовив я.— Рендалл зустрічається з нею, а він живе у своєму авто.

— Мені має стати краще від цього?

— Це має змусити тебе усвідомити, що ти, пішовши на більш ніж побачення з Бенісією, налажав. Тепер маєш усе виправити. Ти маєш вибороти своє кохання, друже.

Він похнюпився, неначе це був третій раунд у матчі з шести, і він не міг перемогти. Я почувався погано. Я не хотів заганяти його в депресію — я хотів, аби Навін знав, що він має в собі більше, ніж Рендалл. І я хотів нагадати йому, що Діва теж це знає.

— Хлопче, дивись...

— Ні,— перебив він.— Усе гаразд. Я тебе чую, але я не боротимуся з цим, ніколи.

— Якщо ти зараз не спустиш пару, то спустиш її пізніше з кимсь іншим. І це буде твоя провина, бо все можна виправити зараз.

Він посміхнувся і випростався, не зводячи з мене погляду.

— Ти добрий друг, Ліне,— зізнався він.— Але трусиш не того куща. Я — вільний чоловік, Діва — вільна жінка, і саме так усе й має бути.

— Я висловив свою думку,— сказав я, продовжуючи висловлювати свою думку,— але не уявляю, щоб ти здався.

— Думка народжується, коли хтось здається,— знизав плечима він.

Я глянув на хлопця, намагаючись видивитися правду.

— Ти підготував цю фразу для Карли, еге ж?

— Так,— зізнався він, посміхаючись.— Але в цьому разі це правда. Я до цього не повертатимусь, Ліне, і буду вдячний, якщо ти теж облишиш цю тему. Я серйозно. І я нічого не маю проти Рендалла. Він гарний хлопець. Краще він, ніж якийсь покидьок.

— Зрозуміло,— мовив я і, як здалося, засмутився більше, ніж він.— Ходімо перевіримо, що там поробляє Карла.

Карла була на килимі з Дідьє: проводила сеанс зі спіритичною дошкою.

— Ой ні, я не можу продовжувати,— заявив Дідьє, коли ми зайшли.— Твоя енергія надзвичайно руйнівна, Ліне.

— Це одна з твоїх найкращих якостей,— мовила Карла.— Іди сядь отут, Шантараме, і побачимо, чи вийде знищити духів готелю «Амрітсар».

— У цьому місті забагато знайомих мені духів,— посміхнувсь я.— І до речі про духів, Дідьє, замовлений тобою ящик вина стоїть на столі Джасванта. Краще забери, доки той не поклав на нього око. Він обожнює червоне вино.

Дідьє зіп’явся на ноги й кинувся у двері.

— Моє вино! — на бігу волав він.— Джасванте!

Навін вийшов за ним, аби допомогти. Я підійшов до Карли, штовхнув її на килим, ліг поруч і поцілував.

— Бачиш, який я підступний? — сказав я, коли наші уста розімкнулися.

— Я точно знаю, який ти підступний,— розсміялася вона,— бо я ще підступніша.

Поцілунки без наслідків чи пояснення, поцілунки як подарунки: вони годували її, годували мене коханням.

У двері постукали. Це був Джасвант, а він так просто не приходив.

— Так, Джасванте? — мовив я, відхиляючись від Карли і дивлячись на нього у дверях.

— Якісь люди хочуть тебе бачити,— прошепотів він.— Вітаю, міс Карло.

— Привіт, Джасванте,— мовила вона.— Ти скинув вагу? Видаєшся підтягнутим.

— Ну, я намагаюся триматись у...

— Які люди, Джасванте? — запитав я.

— Люди. Хочуть тебе бачити. Лячні люди. Ну, принаймні жінка лячна.

Мадам Жу, подумав я. Ми з Карлою водночас підвелися на ноги. Я потягнувся по зброю. Карла фарбувала губи.

— Помада?

— Якщо гадаєш, що я зустрінуся з тією жінкою без помади,— заявила вона, поправляючи волосся перед дзеркалом,— то просто нічого не розумієш.

— Так, твоя правда... я нічого не розумію.

— Я маю звалити її, перш ніж завалити,— оголосила вона, обертаючись до мене.— Тож ходімо і завалимо її двічі.

Ми вислизнули з її кімнати у фойє до Джасванта. Карла йшла біля мене.

Кислота. Карла. Кислота. Карла.

Я тримав у руці ножа. Карла прихопила пістолета і вміла ним користуватися. Ми навшпиньки обійшли перегородку, щоб краще бачити стіл, і помітили двох людей, які стояли перед столом Джасванта. Менеджер видавався схвильованим.

Я просунувся трохи далі. Не міг розгледіти чоловіка, але жінка була низенька, під тридцять і кремезна. Вона стояла з загрозливим виглядом, у блакитному гіджабі.

— Усе гаразд,— запевнив я Карлу, виходячи до них.— Ми — старі друзі.

— Це занадто,— сказала Блу-Гіджаб, погрожуючи Джасванту в його чепурному кріслі.

— Ви пройшли ідентифікацію,— мовив Джасвант.— Прошу, проходьте, пані.

Вона була з Анкітом — консьержем з готелю у Шрі-Ланці. Він посміхнувся й віддав честь, приклавши два пальці до брови.

Я помахав у відповідь. Блу-Гіджаб згорнула руки на грудях. Вона продовжувала їх так тримати, поглядом вчавлюючи Джасванта глибше в крісло, а потім підійшла, щоб привітатися зі мною. Анкіт ступав на крок позаду.

— Саламалейкум, солдатко,— почав я.

— Валейкумсалам,— відповіла вона, розкриваючи руки й показуючи невеличкого автоматичного пістолета.— У нас є незакінчені справи.

— Саламалейкум,— приєдналася Карла.— Ти розмовляєш з моїм хлопцем з пістолетом у руці!

— Валейкумсалам,— привіталася Блу-Гіджаб, втупившись у ферзів.— Цей пістолет — подарунок. І він заряджений.

— Як і мій,— посміхнулася Карла, а Блу-Гіджаб посміхнулась у відповідь.

— Блу-Гіджаб,— відрекомендував я,— познайомся з Карлою. Карло, познайомся з Блу-Гіджаб.

Жінки втупилися одна в одну, нічого не промовляючи.

— А це Анкіт,— додав я.

— Привіт, Анкіте,— озвалася Карла, не зводячи погляду з Блу-Гіджаб.

— Анкіт робить коктейлі, після яких Рендалл згіркне від заздрощів. Це неначе рідкий портал між різними вимірами. Ти мусиш спробувати.

— Завжди приємно приготувати для вас портал, сер.

— Ви, дівчата, маєте так багато спільного,— зауважив я і хотів сказати більше, але Блу-Гіджаб і Карла зиркнули на мене абсолютно однаковим загрозливим поглядом, тож ця думка зникла.