Грегори Робертс – Тінь гори (страница 171)

— І ти на це погодився?

— Я ж казав, що захопився.

— Відклич парі.

— Я не можу цього зробити. Забагато людей поставило забагато грошей на ці перегони. Я маю бути у цьому на всі сто.

— Ну, коли підеш на побачення з Бенісією, розкажи їй, що закоханий в іншу. Скажи їй те, що мав розповісти, коли дівчина в сонцезахисній масці-нікабі запросила тебе на більш ніж побачення.

— Я кепсько почуваюся,— зізнався він.

— Не почувайся кепсько. Отримай перемогу на перегонах і розстав усі крапки над «і».

Він обійняв мене настільки міцно, що я немов опинився посередині річки: вода несеться повз, дістаючи аж до грудей, але не збиває з ніг.

За мить Навін рвонув у двері.

— Побачимося на місці! — гукнув він, кидаючись на сходи.

— Чекай! — згадав я, і він повернувся на верхню сходинку.

— Ця дівчина, подруга Вінсона, Ранвей.

— Так,— сказав він, тримаючись на одній нозі, неначе олень, який чекає можливості розігнатися.— Я вже говорив з ним. Він був у офісі з Дідьє.

— Вона і моя подруга також. Якщо намагатимешся її знайти, то спробуй щось духовне. Я б почав звідти.

— Гаразд, духовне. Зрозумів. Щось іще?

— Ні. Біжи.

Він потупав сходами вниз.

Чомусь мені захотілося зачинити двері, замкнути їх, почистити пістолета, погострити ножі, щось написати і напитися так, аби проґавити перегони. Тієї миті я більше не хотів знати нічого про чужу любовну драму.

Я підвівся і пішов до дверей, але Вінсон мене випередив.

— Є хвилинка?

— До біса це все, чоловіче, та в кого немає тієї хвилини? І хто ще не знає, що потрібна не одна хвилина? Усі. Тож залиш свою самокритичну пасивну агресію біля дверей, заходь, припаркуй своє тіло на дивані Олега, випий пива і розкажи мені свої думки, та думки Олега, якщо їх розгадаєш.

— А ти завівся,— зауважив він, сідаючи.

Я жбурнув йому пиво.

— Гарний диван,— вирішив він.— Хто такий Олег?

— Що в тебе на думці, Вінсоне?

Він заговорив про неї — про дівчину з Північних Земель, яка мала лід ув очах, хай де вона була. Він звинувачував себе в надмірній опіці, бо змушував її почуватися ув’язненою, і в тому, що приховував власних почуттів, і багато ще в чому.

— Чоловіче, ти сам перетворився на в’язня,— сказав я.

— Я в’язень?

— Ти прикутий до своєї діяльності, Вінсоне, а вона — вільна птаха.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не говоритиму про Ранвей не в її присутності,— повідомив я.— Але можу сказати, що вона досить чутлива особа, і твоя робота завдає їй болю. Її попередній хлопець помер від героїну, пам’ятаєш?

— Я не вживаю героїну.

— Ти наркоділок, Вінсоне.

— Я тримав її подалі від цього,— захищався він.— Вона нічого не знає про мою діяльність.

— Ну, навіть трішечки знаючи цю дівчину, я гадаю, її хвилює те, чим ти займаєшся. Я не знаю напевне, Вінсоне, але думаю, що перед тобою може постати вибір між грішми й дівчиною.

— Я не можу, ну, типу, підтримувати свій стиль життя без цього заробітку. Я живу з розмахом, Ліне, і мені це подобається.

— Живи скромніше.

— Але Ранвей...

— Ранвей звикне, принаймні якщо ти залишиш покоївку. Їй подобається твоя покоївка.

— Спочатку ти мусиш її знайти.

— Ти сам її знайдеш. Чи вона знайде тебе. Вона сильніша, ніж видається. З нею все буде гаразд.

— Дякую, Ліне,— сказав він, підводячись.

— За що?

— Ти не вважаєш мене тюхтієм через усі ці переживання. Через кохання до неї. Копи гадають, що я схибнувся.

— Копи вважають, що будь-яка людина, яка добровільно заходить до поліцейського відділку, втратила глузд, і вони мають на те підстави.

— Ти справді думаєш, що Ранвей до мене повернеться?

— Вона може повернутися до тебе, але не до того, чим ти займаєшся.

Він повільно побрів сходами, занепокоєно хитаючи головою.

Віра — це беззаперечна любов, а любов — це беззаперечна віра. Ми з Вінсоном і Навіном були закоханими чоловіками, які лишилися без коханих жінок, а віра була деревом без затінку. Я сподівався, що Вінсону пощастить і Ранвей побажає знайтися. Я сподівався, що Діва стане для Навіна притулком упевненості. І я сподівався, що затія Карли, хай у чому вона полягала, не коштуватиме нам того, що ми майже мали.

Розділ 65

Я вже майже зачинив двері, але Дідьє притримав їх рукою ззовні та знову відчинив.

— У мене проблема,— сказав він, упавши усім тілом на диван.

— Мабуть, варто брати погодинну оренду за цього дивана,— мовив я.— Він має більше роботи за мене.

— Сьогодні буде особлива вечірка.

— Ага.

— Костюмована вечірка.

— Я зачиняю двері, Дідьє.

— У найкращого костюмера залишилося тільки два костюми, і я обидва зарезервував, але не можу вирішити.

— Що там було?

— Гладіатор і балерина.

— Не бачу, в чому полягає проблема.

— Проблема? Ти не бачиш проблеми? Дідьє ідеально пасують обидві ролі, звісно ж, тож просто неможливо обрати між ними.

— Ясно.

— Ліне, що ж мені робити?

— Моя тобі порада,— запропонував я, збираючи енергію з дивана Олега,— візьми верх гладіатора і низ балерини. Ти будеш гладериною.