Грегори Робертс – Тінь гори (страница 168)

Це вперше вони опинились на боці вбогих. Їх відштовхували, шокували й жахали черв’яки в їжі. Але їх усе це також захоплювало, а захоплені індійці потрапляють на гачок.

За велінням Долі Кавіта сиділа праворуч, а Карла — ліворуч від мене.

Подавали вегетаріанський бір’яні[139], кокосову пасту, бенгальські спеції, кашмірські делікатеси, запечені в тандирі[140] овочі, огірковий і томатний йогурт, жовтий дал, смажену на сковорідці «вок» цвітну капусту, окру і моркву. Це все роздавала нескінченна шерега людей, які посміхалися працюючи.

— Цікавий час для вечірки,— звернувсь я до Карли.

— Якби ти поцікавився цим місцем,— втрутилася Кавіта, нахиляючись, аби піймати мій огляд, чи душу, чи щось інше,— то знав би, що це перезмінка — єдиний час, коли денні й нічні працівники можуть зібратися разом.

Яке безглуздя! Я жив у цих нетрищах, а Кавіта ні, й вона мало чого могла мене про них навчити.

— То ти справді не заспокоїшся, Кавіто?

— А чому я маю заспокоюватися, ковбою?

— А може, ти краще передаси мені гострий чатні? — попросила Карла, намагаючись нас примирити.

Я передав його, мої очі на мить зловили погляд Карли.

— Втік, коли померла Лайза,— не вгавала Кавіта.— І тепер теж тікаєш.

— Гаразд, Кавіто, може, просто скинеш цей тягар зі своєї душі?

— Це погроза? — зло примружилася вона.

— Як правда може бути погрозою? Я просто вже втомився грати в ігри, пов’язані з докорами сумління. Я приїхав до цього міста зі своїм хрестом. Мені не треба, щоб ти на мене навалювала ще один.

— Це ти її вбив,— заявила вона.

Цього я не чекав.

— Заспокойся, Кавіто,— сказала Карла.

— Мене там навіть не було. Ми були в різних країнах. Тож це ти мала бути насторожі, Кавіто.

Вона здригнулася. Їй було боляче, а я цього не бажав. Я лише хотів, щоб вона не завдавала болю мені. Її очі наповнилися сльозами, неначе снігові замети нутряного світу.

— Я кохала її,— повідомила вона, і замети пролилися сльозами.— А ти лише використовував її, чекаючи на Карлу.

— Зараз ідеальна мить, щоб усе припинити і зосередитися на святі,— нарешті мовила Карла.— Припиніть ці чвари, обоє, і станьте чемними гостями. Ми тут не заради себе. Ми тут заради Діви, яка теж багато витерпіла.

Я вдав, що їм, і на деякий час Кавіта теж начебто припинила. Та нам обом швидко урвався терпець.

— Це ти мав померти на тому ліжку, сам-один,— сплюнула Кавіта, втративши контроль.

— Угамуйся, Кавіто,— тиснула Карла.

— Немає чого відповісти, Ліне?

— Зупинися, Кавіто,— попередив я.

— Це все, що ти можеш?

Я почав підводитись, але вона потягнула мене за рукав.

— А хочеш дізнатися, що вона казала про тебе, кохаючись зі мною?

Я мусив стриматися. Але я цього не зробив.

— Знаєш, Кавіто, ти працюєш у газеті, яка продає зілля для білошкірих країні, заселеній людьми зі смаглявою шкірою,— сказав я.— Ти говориш про екологію — і береш гроші за рекламу нафтових і вугільних компаній. Ти повчаєш людей, які носять хутро, і приймаєш рекламу від птахофабрик, що годують курей хімією, та від виробників гормональних гамбургерів. Твої економісти пробачають банкірам, хай що ті зроблять, твої редакційні сторінки подають думки однобоко, а твоя критика — це муха на слоні нетерпимості. Жінки на твоїх сторінках — це ляльки, а чоловіки — мудреці. Ти прикриваєш стільки ж злочинів, скільки розкриваєш, і ти проводила кампанії проти безневинних людей лише заради збільшення накладу, і ми обоє це знаємо. Зійди зі свого трону, Кавіто, й облиш мене.

Кавіта глянула на мене палючими очима, з яких нічого не можна було відчитати, але, може, в них і не чудо чого читати, бо Кавіта промовчала.

Я підвівся, вибачився і сам пішов крізь нетрища. В одному з провулків, заповненому крамничками, мене наздогнав Навін.

— Ліне,— почав він.— Зачекай.

— Як твоє втрачене кохання? — запитав я.

Я зачепив його за живе, навіть не усвідомлюючи. Він випустив з клітки злостиве обличчя.

— Це ти до чого? — прогарчав він.

— Знаєш, Навіне, ти мені подобаєшся. Але це справді не дуже вдалий вечір, аби грати в образи.

Я пішов далі, але біля самого мотоцикла на широкій вулиці, де ще й досі гралися діти, хтось швидко і тихо підійшов до мене ззаду.

Я розвернувся та схопив цього когось за горло однією рукою, а другою тримав ножа, і лише потім усвідомив, що це Карла.

— Ти зловив мене, Шантараме,— сказала вона, коли я її відпустив.

— Я завжди тебе ловлю.

Вона не відійшла від мене.

— Отак підкрадатися до людей небезпечно, дівчино,— мовив я, зімкнувши руки в неї на спині.

— Небезпечно? Як по-американському!

— Ти навіть не уявляєш, яким американцем я можу сьогодні стати.

— А це не небезпечно?

— Може, й ні. А може, мені треба повісити дзвіночка на твого браслета.

— Може, і треба,— муркотіла вона.

Я поцілував її, присівши на мотоцикла, і молився, щоб ця жінка ніколи не пішла.

— Ого,— вислизнула вона.— Ти вже готуєшся вторгнутись у Трою, а кораблі ще навіть не допливли.

— Хай що це означає,— заявив я,— ти можеш усе пояснити в горизонтальному стані?

— У мене чи в тебе? — розсміялася вона.

— Будь-де,— вирішив я.

Вона знову розсміялася.

— Це все якось неправильно,— випалив я.— Після гори ми ще не були разом. Тобі не здається, що це було дуже давно? Бо мені здається, що дуже.

Я навіть міг жартувати. Вона сміялася дедалі сильніше після кожного мого слова. Навіть почала благати мене зупинитися, бо вже почала задихатися.

— Ти зводиш мене з глузду, Карло. Знаєш це почуття, коли щось здається абсолютно правильним? Я так почуваюся лише з тобою.

Вона вже не сміялась, а оглядала мене з голови до ніг, Не знаю, що саме змушує людей оглядати мене з голови до ніг, але таких чимало.

І тут Карла поцілувала мене. Я поцілував її. Дощ, хвиля і те місце в нутрі, де ми танцюємо краще, ніж насправді: вона мене поцілувала!

А потім вона дала мені ляпаса.

— Дідько! А за що?

— Зберися,— наказала вона.— Я гадала, що ми вже про це розмовляли. Я вже казала тобі. Або ми в цій грі разом, або я в ній сама. Це твій вибір, а не мій.

— Справедливо. Погоджуюся. Що за гра?

— Я кохаю тебе, Шантараме,— зізналася вона, вислизаючи.— Але зараз мені потрібна Кавіта. У мене є план, і я не можу тобі його розкрити, пам’ятаєш? Вона потрібна мені, й ти маєш бути вищим за це.