Грегори Робертс – Тінь гори (страница 159)

— Ще раз подвоїти?

— Черт, да.

— Чому?

— На цю мить афганець з росіянином в одній кімнаті — це вже подвійний тариф.

— Дванадцять штук за бійку на вечір? Забудь про це.

Дідьє повертався до столика. Почувся вибух аплодисментів, і він кілька разів уклонився вечірнім завсідниками, а потім таки сів.

— Давай так,— запропонував Олег, нахиляючись ближче,— я піду з тобою, і якщо не впораюся, не плати взагалі нічого, але якщо впораюся, то отримаю всю суму.

— Дідьє, познайомся з Олегом,— представив я.— Ти закохаєшся в цього хлопця.

— Enchanté, monsieur[132],— розцвів Дідьє.

— А ви не проти моєї присутності за цим столом, мсьє? — ввічливо поцікавився Олег.— Враховуючи мою появу в барі разом з тим схибленим?

— Хто тільки не заходив у «Леопольд» зі схибленими! — вигукнув Дідьє.— І Дідьє може визначити такого метрів з п’ятдесяти і прострелити йому серце з тієї ж відстані.

— Я вже бачу, що ми добре ладнатимемо,— вирішив Олег, зручно зіпершись руками на стіл.

— Офіціанте! — гукнув Дідьє.— Ще по одному!

Я підніс руку, щоб зупинити офіціантів.

— Ми вже йдемо, друже,— повідомив я.— Ти в нормі?

— Але, Ліне! — насупився він.— Як же я розділю свій тріумф? Хто тепер вип’є зі мною?

— Наступний схиблений, який сюди зайде,— сказав я, обіймаючи його.

Розділ 60

Ми поїхали до Парелу й далі до району покинутих млинів. Інформація Таурега вказувала, що Конкенон розмістився зі своїм бізнесом з обігу наркотиків на порожньому заводі, який поділили на невеличкі офіси для оренди.

Уночі це місце перетворювалося на місто привидів, тобто багато людей під покривом ночі начебто бачили привидів у тій великій мережі заводських відділів. До закриття млинів чоловіки і жінки два покоління жили, працювали й помирали на цих акрах. «Ти ж знаєш, хто такі привиди? — одного разу запитав мене Джонні Сигар.— Померлі бідняки».

— Це місце здається безлюдним,— зауважив Олег, коли ми припаркувались і попрямували до рядів сірих безмовних будівель заводу.

— Уночі так зазвичай і є,— сказав я.— Він працює з четвертої будівлі. Завод 4А. Розмовляй пошепки.

Ми трималися біля загорожі, затіненої бігбордами, що рекламували найкращий-спосіб-збанкрутіти у сфері нерухомості та фондового ринку.

— Ну, це принаймні,— прошепотів Олег,— стане хорошим матеріалом для моїх творів.

Я зупинився і зупинив Олега, поклавши йому руку на груди.

— Творів? — прошепотів я.

— Так.

— Олеже, то ти журналіст?

— Черт, нет,— тихенько мовив він.

— Що це означає?

— Російською це означає — «дідько, ні». Це антонім до черт, да.

— Ти саме зараз навчаєш мене російської? — обуривсь я.— Олеже, то ти клятий журналіст чи ні?

— Ні, я письменник.

— Письменник?

— Так.

— Російський письменник? Ти жартуєш, еге ж?

— Ну, я письменник,— наполягав він.— І я росіянин. Тож гадаю, що це робить з мене російського письменника, якщо ти хочеш так думати. То ми битися збираємося?

Я намагався вирішити, чи спробувати щастя заводі 4А самому-одному, чи все-таки робити це з російським письменником. Це було непросте рішення, але, можливо, то просто через те, що я сам письменник.

— Російський письменник,— прошепотів я.

— А ти щось маєш проти російських письменників?

— А хто не має чогось проти російських письменників?

— Справді? І проти Аксьонова? Аксьонов усім подобається.

— Пішов ти,— прошепотів я.

— І проти Тургенєва? Тургенєв — кумедний.

— Справді. Так само кумедний, як і Гоголь.

— Гоголь не був виключно росіянином,— уточнив Олег хрипким шепотом.— Він був українським козаком. Одним з найвизначніших козацьких авторів.

— Досить.

— Почекай-но,— пробубонів Олег, ухопивши мене за руку.— То ти письменник? Це так, правда? Ага! От кумедно, двоє письменників розпочинають разом пригоду.

— От дідько.

— До речі,— запитав він.— Яка в нас буде пригода?

За допомогою росіянина можливо було заскочити трьох ворогів зненацька, швидко розібратися з Конкеноном і вибратися на волю без жертв, й не постраждав би ніхто, крім Конкенона й мене. Без Олега мені б довелося підрізати людей Конкенона, і саме тому потрібен був росіянин. Але ж він був письменником. Російським письменником.

— А ще є Лев Лунц,— з надією прошепотів Олег.— Я його обожнюю.

— Та закрий ти піддувало,— просичав я.

Я випростався і роззирнувся. З одного боку довга широка вулиця була незабудована, вдалині проглядалася залізниця. На нашому боці поринули в тишу ніссенівські[133] бараки, простираючись удалечінь, неначе багато поховальних курганів.

Навколо нікого не було, і навіть бездомні собаки досліджували інші території. Усе було спокійно, як буває в небезпечних місцях, якщо ти не боїшся туди йти. Я роздивлявся це місце, бо перелякався: хотілося зупинити Конкенона без занадто великого кровопролиття, але навряд чи все буде так просто.

— До речі, а чому я? — звернувся Олег.— Чому не твій друг Дідьє чи ще хтось?

— Ти справді хочеш знати?

— Звісно,— зізнався він, шукаючи мій погляд.— Це може стати добрим матеріалом.

— Бо друзі, які погодяться приєднатись, можуть травмуватися, і я буду погано почуватися, але якщо постраждаєш ти, то це не так страшно. Розумієш?

— Розумію,— щасливо вишкірившись, прошепотів він.— Дуже хороший аргумент. Якби я опинився у схожій ситуації, то теж купив би твоє життя.

— Я не купую твоє життя, Достоєвський. Я купую твій час у бою. Дійшло?

— Дійшло,— бадьоро озвався він.— Добре, що в нас відбулася ця розмова.

— Гаразд, ось іще одна розмова. Якщо ти хоч наблизишся до моєї дівчини, я тебе заріжу.

— У тебе є дівчина? — ошелешено вичавив він.

— І це що має означати?