Грегори Робертс – Тінь гори (страница 158)
— Якби був ще й третій росіянин,— мовив він,— то мене б тут не було. Усі бояться росіян. Навіть росіяни бояться своїх. Я ж росіянин. Можеш мені повірити.
— Чому Скорпіон тебе звільнив?
— Слухай. Він твій друг...
— Він ще й навіжений. Розповідай.
— Ну, він мов з’їхав з котушок після прокляття, яке наклав на нього якийсь святий. Я би просто вбив людину, яка посміла мене проклясти, або змусив забрати свої прокльони назад. Але ж я росіянин, а ми бачимо речі в іншому світлі.
— То що сталося?
— Мій колишній бос — твій друг — найняв дегустаторів.
— Дегустаторів?
— А ти зустрічав колись дегустатора?
— Ні, Олеже, але ти зустрічав.
— Індійські хлопчики. Гарні дітлахи. Вони куштують його їжу, аби пересвідчитись у тому, що вона не отруєна.
Я знав, що в орлиному гнізді Скорпіона справи йдуть поганенько. Близнюк уже звертався до мене. Я несерйозно сприйняв Скорпіонову одержимість прокляттям. Якщо Олег каже правду, то Скорпіон вскочив у халепу. Він був хорошою людиною в поганій ситуації, а саме тоді й мають втручатися друзі.
Але в моїй кишені була адреса Конкенона, а в «Леопольді» потрібно було згаяти час, чекаючи до півночі, тож я забув про горе-товариша.
— То ти сам пішов, чи звільнили?
— Я заявив, що не дозволю дітлахам куштувати його їжу,— розповів він.— І запропонував робити це самому. Я завжди голодний. Але він погано сприйняв критику. Він звільнив нас обох.
— А хто заплатив вам, щоб ви прийшли сюди й заварили кашу?
— Заплатили не мені, а
— І ти вирішив приєднатися?
— Я вирішив, що коли не наглядати за цим шаленцем, то він когось уб’є, а це може спаскудити візу.
— А ти в нас гуманіст,— вирішив я.
— Та хто ти в біса такий, щоб мене засуджувати?
Він усміхався, неначе те привітне цуценя. І він знову не помилявся, а коли людина має рацію, то тут уже нічого не вдієш.
— Пішов ти,— промовив я.— Тобі доведеться зі мною владнати, розумієш, якщо вже ти прийшов сюди зашкодити моєму другу.
— Я так тебе
— Що?
— Я цілком тебе розумію,— загорлав Олег.— Обіймімося.
Він підняв мене на ноги (хлопець був дужчий, ніж здавалося) й обійняв.
Доля ніколи не бореться чесно. Доля підкрадається ззаду. Світ розплескався по озерах часу, і кожне озеро, крізь яке я падав, повертало мене в обійми, неконтрольовані й ніжні, мого втраченого брата в Австралії.
Я розірвав обійми і знову сів. Олег підніс руку, щоб замовити ще пива, але я його зупинив.
— То ти без роботи? — перепитав я.
— Так. А ти щось пропонуєш?
— Робота на три-чотири години.
— Коли починати?
— Трохи згодом сьогодні,— уточнив я.
— Що мені треба робити?
— Можливо, потрібно буде пробити собі шлях усередину, а потім пробити його назовні. Зі мною.
— Куди конкретно треба його пробити? — поцікавився він.— Я не займаюся банками.
— У будинок,— сказав я.
— А навіщо нам пробивати собі шлях усередину?
— Бо люди всередині не дуже мене люблять.
— Чому?
— А тобі не начхати?
— Це не головне.
— А що головне?
— Гроші, які я сьогодні програв у парі...— пояснив він.— Хочу їх подвоїти.
— А,
— А нас можуть убити?
— А тобі не начхати?
—
— Не думаю.
— Я росіянин. Ми швидко знаходимо друзів.
— Я маю на увазі, що, гадаю, нас не вб’ють.
— Гаразд, то скільки там буде людей?
— Троє,— мовив я.— Але один з них — ірландець на ім’я Конкенон — вартує двох.
— А до яких національностей належать інші двоє?
— Якого біса ти питаєш?
— Національність визначає ціну, чоловіче,— сказав він.— Усі це знають.
— Я не веду перепису, але раніше чув, що він працює з афганцем та індусом. Саме вони можуть бути там.
— Тож там буде троє чоловіків?
— Двоє чоловіків та ірландець, який вартує двох.
— Ірландець, афганець та індус?
— Можливо.
— Проти росіянина з австралійцем,— міркував він.
— Ну, якщо ти це так сприймаєш.
— Ще раз подвоїти.