Грегори Робертс – Тінь гори (страница 142)

— Ні, я його виманю,— вирішив він.— Тут доведеться обдурити Скорпіона, щоб змусити випити води в пустелі, бо він думатиме, що її туди привезло ЦРУ. Але в мене є план.

— Прошу, не розповідай,— мовив я, залишаючи пакунок з грошима для покерного банку та прямуючи до дверей.— У мене алергія на плани.

Мені варто було хвилюватися за своїх друзів. Тепер я це знаю. Як і більшість людей у місті, я думав, що гроші Скорпіона вирішували всі їхні проблеми. Я помилявся. Гроші були небезпекою, як часто трапляється, що загрожувала їхній дружбі та їхньому життю.

Розділ 53

З готелю я поїхав просто до ресторану «Старлайт» на пляжі Чаупаті. Ресторан був незаконною будовою на невеликому привласненому шматку пляжу біля дамби.

Він працював десь три місяці. Кінозірка і місцевий бізнесмен вирішили відкрити ресторан і подарувати його місту на занедбаному шматку громадського пляжу, тож вони створили там гоанську тему, довершену пальмами, солом’яними парасолями над столами і піском для босих ніг.

Їжа була неймовірна, а обслуговування — швидке і дружнє. А той факт, що це місце повністю незаконне і могло закритися щомиті, додавав особливої цікавинки, тож місцеві бюрократи, які мали б зачинити ресторан, натомість замовляли столик за три дні наперед.

Місцевий бізнесмен, чий ексцентричний ефемерний подарунок місту дуже дорого йому коштував і навряд чи сповна окупиться, був моїм другом. Карла чекала за столиком, якого для мене замовила. Вона підвелася. Відблиск від свічки, неначе ніжною рукою, підняв її обличчя вгору. Карла поцілувала мене й обійняла. На ній був червоний чонсам[120] з розрізом на одному стегні.

Її волосся було зібране в хвилясто-кучеряву скойку і трималося завдяки отруйному дротику, який Карла прикрасила на кінчику червоним камінцем. На ній були червоні рукавички. Вона була прегарна, і то була чарівна ніч, поки не виринуло ім’я Конкенона.

— Повтори?

— Конкенон написав мені листа,— повторила вона, звернувши на мене чотири зелені ферзі.

— І ти тільки зараз про це розповідаєш ?

— Наші інші теми були важливіші.

— Я хочу його прочитати,— заявив я.

Це був неправильний підхід, але я розізлився. Конкенон таки мене дістав.

— Ні.

— Ні? Чому ні?

— Я його спалила,— сказала вона.— А ми можемо піти кудись, де я не видихатиму цигарковий дим ні на кого, окрім тебе?

Ми поїхали на Малабарський пагорб, звідки відкривався краєвид на ресторан, з якого ми вибралися, на узбережжі внизу. Вогні на вигині Марін-драйву прикрашали гірляндами утробу величного океану — Матері всього сущого.

Карла якийсь час оповивала мене димом, а потім звернула на мене погляд своїх двох зелених ферзів.

— Що відбувається?

— А чого не відбувається, Карло?

Ми сиділи на кам’яному постаменті, досить високому, щоб відкрити проблиск океану між дерев. За кілька метрів у темряві сиділа інша пара, тихо перешіптуючись.

Автомобілі й мотоцикли повільно проїжджали повз, готуючись до довгої звивистої дороги, яка огинала зоопарк і круто повертала до перехрестя Кемпс-корнер. Запах левів у клітках чути було всю дорогу, а ще їхній тужливий рев.

Копи з’являлися приблизно що тридцять хвилин. Неподалік мешкали деякі дуже заможні люди. Біля нас практично проповз лімузин. Вікна були затемнені.

Я обережно затулив Карлу, відчуваючи її тіло, її вагу, готовий її відштовхнути і вихопити ножа. Але автівка проїхала, продовжуючи свій шлях по пагорбу Левиної Туги.

— Чому ти спалила листа?

— Якщо твоє тіло вхопить інфекцію, а імунна система не зможе впоратися, тоді до боротьби приєднуються антибіотики. Лист був токсичний, тож я спалила його у вогні антибіотиків. Тепер його немає.

— Але це не так. Він і досі залишається у твоїй пам’яті. Ти все пам’ятаєш. Про що йшлося у листі?

— Його вже й так пам’ятають дві особи — Конкенон і я,— мовила вона.— То навіщо ще й третю долучати?

Вона різко вдихнула. Я знав цей швидкий подих. То не кисень, а боєприпас. Вона починала злитися і готувалася в мене вистрелити.

— Він стосується нас обох,— сказав я, піднімаючи вгору руки.— Я розумію, що лист — це особисте. Але тут ідеться про ворога. Ти мусиш це розуміти.

— Він написав його, сподіваючись, що я тобі все покажу. Це пастка. Він збиткується і знущається з тебе, а не з мене.

— І саме тому я хочу знати, що він там написав.

— І саме тому цього не треба. Досить уже того, що там немає нічого приємного і що він хотів би, щоб ти знав про його наміри. Я ніколи не приховуватиму таке, бо ти маєш знати, але не хочу, щоб листа читали. Ти мусиш побачити це.

Я цього не розумів і тому дратувався. Була вірогідність того, що Конкенон доклав руку до смерті Лайзи. Він намагався проломити мені черепа. Я не почувався зрадженим. Я почувався за бортом. Карла занадто часто викидала мене за борт у своїх іграх та інтригах.

Ми повернулися додому і поцілувалися на прощання. Поцілунок був не дуже приємний. Я не міг прикидатися. Я був нещасний і розчарований. Я майже дістався своєї кімнати, коли Карла озвалася.

— Облиш цю кислу міну,— сказала вона.— У чому справа?

Вона стояла біля входу в бедуїнське шатро. Я стояв біля входу в келію: камеру колишнього в’язня, з якої можна миттєво втекти.

— Лист Конкенона,— пояснив я.— Гадаю, ти мала показати його мені. Це якась дивна таємниця, і я не хочу, щоб ти її берегла.

— Якась... таємниця? — здивувалася вона, обдивляючись мене з ніг до голови й нахиляючи голову.— Знаєш, у мене завтра досить насичений графік.

— І що?

— І... післязавтра теж.

— І...

— І після цього також.

— Почекай-но хвилинку,— обурився я.— Хіба не я маю ображатися?

— Ти ніколи не повинен ображатися.

— Навіть коли маю рацію?

— Особливо тоді, коли маєш рацію. Але тут ти не маєш рації. І тепер ми обоє бісимося.

— Ти не маєш права на мене злитися, Карло. Конкенон причетний до подій з Ранджитом і Лайзою. Усе, що стосується його, має бути відкрите.

— Ліпше зупинімось на цьому,— запропонувала вона.— Поки не наговорили такого, про що потім жалітимемо. Ще побачимося. Підсуну записку під твої двері, коли почуватимуся не дуже.

Вона зачинила двері й замкнула їх на всі замки.

Я пішов до своєї кімнати, але за хвилину у двері постукав Абдулла, перервавши моє злісне тупцювання. Він велів мені зібратися й зустрітися з ним надворі.

Він чекав біля мого мотоцикла разом з Команчі та ще трьома представниками компанії, і всі вони були на мотоциклах. Завівши мотоцикла, я поїхав за Абдуллою та іншими на південь, до фонтану Флори, де ми зупинилися, аби пропустити водовоза, який плівся зі швидкістю слона.

— Ти не хочеш дізнатися, куди ми їдемо? — запитав мене Абдулла.

— Ні. Я щасливий з можливості проїхатися з тобою.

Він посміхнувся і поїхав через Колабу до причалу Сассуна, біля входу до бази флоту. Ми припаркувалися біля широких глухих воріт, замкнених на ніч.

Абдулла відіслав малого по чай. Чоловіки повмощувалися на своїх мотоциклах, обравши різні точки огляду вулиці.

— Фардіна вбили,— розповів Абдулла.

— Інна ліллагі ва інна ілайгі раджіун, — промовив я заспокійливі слова: «Ми прийшли від Бога і повернемося до Бога», але почувався шокованим і розбитим.

— Субганагу ва та’ала,— зреагував Абдулла: «Нехай Аллах пробачить погані вчинки душі, яка повертається, і прийме хороші».

— Амінь,— відповів я.

Фардін був вихованим і тактовним, а ще — надзвичайно чесним арбітром під час суперечок, тож ми називали його Політиком. Він був хоробрим бійцем і вірним другом. Усі, крім Фардіна, мали принаймні одного ворога всередині братства санджайської компанії. Фардін був єдиним, кого любили ми всі.

Якщо компанія скорпіонів убила Фардіна у відплату за підпал їхнього будинку, то злодії обрали єдину людину в групі Санджая, смерть якої проколола кожне серце отруйним жалом.

— Це були скорпіони? — запитав я.