Грегори Робертс – Тінь гори (страница 111)
— Дякую, Дідьє.
— Нема за що.
— Ні, справді. Власник цієї будівлі — твій друг, і це одна з твоїх територій, бо місцевий дон теж твій друг, і тому я тут у безпеці. Дякую за все.
— Я люблю тебе, Ліне. Прошу, не страждай через мої слова. Ми — французи — не маємо ланцюгів навколо серця. Я люблю тебе. Ми розв’яжемо таємницю сумної милої Лайзи, а потім попрямуємо далі.
Він пішов, а я зайшов до кожної незнайомої нової кімнати, неочікувано орендованої на рік. Це був мій перший дім після домівки, яку ми мали з Лайзою. Я знову намагався жити, намагався посадити нове дерево в новому місці.
Я повернувся на балкон, зіперся на поруччя і милувався колесом вогнів, червоно-жовто-білим, яке розсипалося феєрверками в точці сходження п’яти проспектів.
Ворон опустився на балкон, огледів мене, скуйовдив собі пір’я і полетів геть. Гурт підлітків перейшов дорогу на зелене світло, щасливо сміючись на шляху до бюджетних крамниць на Фешн-стріт.
Почувся далекий храмовий дзвін, а за ним спів. Потім десь недалеко пролунав заклик муедзина[105], чистий і гарно проспіваний.
«Чи це місце моє?» — запитав я себе. Я хотів мати місце. Будь-яке місце. Я хотів собі домівку.
«То це тут моя домівка?» Я хотів до чогось прив’язатися. Я хотів віддати все, що мав, одній коханій і хотів, щоб мене кохали у відповідь.
«Це тут?» Я дивився на транспортну розв’язку, сподіваючись отримати відповідь, поки білі, червоні й жовті вогні малювали драконів переплетеними автомобільними потоками.
Розділ 38
Я приїхав раніше, так само як і зірки, що прибували до «Таджу» в лімузинах на прем’єру нового фільму. Я припаркувався під пальмою навпроти готелю, чекаючи, поки хвилини равликами підповзли до восьмої і прийшов час для зустрічі з Карлою.
Крізь широкі парадні двері готелю виднілася спонсорська стіна з запрошеними гостями, що позували фотографам перед торговими марками, які посекундно їм платили. Спалах, спалах, повернутися сюди, повернутися сюди, тюремні світлини привілейованих, упійманих на місці злочину.
Лімузини зупинилися, і фотографи поквапилися до наступних газетних заголовків, а спонсорську стіну розібрали. Просторе елегантне фойє, де великі уми обговорювали великі ідеї під час дощових бомбейських вечорів, упродовж дощових десятиліть, знову стало безлюдним і діловим.
До біса, що я приїхав зарано. Я обійшов готель, щоб знайти чорний вхід, який охоронявся моїм знайомим, і піднявся запасними сходами до дверей Карли. Я постукав, і вона відчинила.
Вона була без взуття. На ній був чорний шовковий костюм. То був такий собі комбінезон без рукавів, з кишенями на змійці та зі змійкою на грудях.
Волосся було зібране. Його тримав тонкий срібний ніж для листів у формі дамаського меча. Карла.
— Ти рано,— посміхаючись, сказала вона, але не запрошуючи мене.
— Я завжди рано або пізно.
— Це талант для чоловіка твого безробітного статусу. Зайдеш?
— Звісно.
— Рише! — через плече гукнула вона.— Наше інтерв’ю завершене.
Вона широко відчинила двері, і я побачив Риша — одного з партнерів Лайзи в галереї. Він кинувся вперед.
— Мені так шкода, Ліне,— забубонів він, вхопивши мою руку своїми двома.— Це просто неймовірний шок. Люба Лайза! Жахлива втрата. Я... я просто в нестямі від горя.
Він протиснувся повз Карлу, обійшов мене і квапливо помчав коридором. То був довгий коридор.
— Чоловік, який перебуває в нестямі,— мовила Карла, поки Риш тупотів,— зазвичай має блазня біля себе. Проходь, Шантараме. Це був довгий день.
Вона зайшла до номера і сіла на дивані біля вікна.
— Зроби мені випити, будь ласка,— попросила вона, коли я зачинив і замкнув двері.— Обожнюю, коли хтось інший робить напої.
— Що це буде?
— Я вип’ю «Щасливу Мері».
— «Щасливу Мері»?
— Це «Кривава Мері» без червоного соку. І лід. Багато льоду.
Я зробив напої та приніс їх до неї.
— Виголосимо тост? — запитала вона.
— За люту втечу? — запропонував я.
Вона розсміялася.
— А може, за старі часи, Шантараме?
— За полеглих друзів,— протиставив я.
— За полеглих друзів,— цокаючись, погодилася вона.
— Ти маєш позбутися цього стану,— заявила вона, роблячи гарний ковток свого напою і ставлячи його.
— Зі мною все гаразд.
— Фігня. Я тільки-но дала тобі чотири підказки:
— Нас із тобою?
Вона побачила, як працює мій розум, і посміхнулася.
— Чому ти так сильно хочеш дізнатися, хто саме дав Лайзі наркотики?
— А ти не хочеш?
Вона знову взяла келих, довго його роздивлялася, відпила половину і спрямувала на мене всіх ферзів.
— Якщо я дізнаюся, хто це зробив, або ти дізнаєшся, то напевне захочеш убити цю людину. Це така правда, що штовхає одних людей на вбивство інших. Ти справді хочеш на це піти?
— Я просто хочу дізнатися, що сталося з Лайзою, і все. Я зобов’язаний для неї це зробити, Карло.
Вона поклала руки на стегна, видихнула і швидко підвелася.
Вона перетнула кімнату, підійшла до секретера, відкрила сумку і вийняла звідти латунного портсигара, ідентичного до того, який був у Дідьє.
Розвернувшись до мене спиною, вона запалила косяк і глибоко затягнулася.
— Я не думала, що це сьогодні знадобиться,— між глибокими затяжками пробурмотіла вона.
Мої очі пробігли її тілом згори вниз, мов хотіли їй вклонитися. Її силует, загорнений у чорне: у моєму нутрі кричало кохання.
— Тут або це,— пояснила Карла, і досі не повертаючись до мене,— або розбити пляшку об твою голову.
— Справді... що ти сказала?
Вона загасила косяка, витягла ще два з портсигара, закрила його, кинула в сумку та повернулася на диван.
— Ось,— сказала вона, тицяючи мені два косяки.— Наздоганяй.
— Та я вже під кайфом.
— Віддовбися, Шантараме. Візьми ці довбані косяки.
— Га-аразд.
Я викурив їх. Щоразу як я намагався щось сказати, вона знову ніжно пхала мені косяка.
— Знаєш,— почав я, коли вона мені дозволила,— це вже вдруге за день ти хочеш, щоб я
— Якщо тобі буде від цього краще,— протягнула вона,— то скажи мені