Грегори Робертс – Тінь гори (страница 110)

— Я пригледів один удосконалений вінтажний «350». Він у біса крутий і дуже швидкий.

— Ага.

— І гонщики вчать мене трюків.

— Гонщики, га?

— Так. Мажори на імпортованих японських мотоциклах. Вони друзі Діви. Хороші водії.

— Ага.

— Хочеш, я продемонструю свої нові навички на твоєму мотоциклі?

— Навіне, більше ніколи не говори про мого мотоцикла.

— Зрозумів,— посміхнувся він.— Але почекай, поки побачиш мій!

Ми їхали по Фешн-стріт, де продавець придорожньої крамниці одягу виніс нам до мотоцикла нову сорочку й кілька тенісок, а потім ми покотили до «Метро Джанкшн».

Я припаркувався в провулку за фасадом готелю, під аркою, що з’єднувала всю будівлю з другого по четвертий поверхи.

«Амрітсар» був вигнутою будівлею, що виходила на транспортний вузол, неначе скеля, що підіймається з океану транспорту, який крутився великою розв’язкою.

На першому поверсі були крамниці спортивних товарів, лавки канцелярських товарів, музична крамниця і ресторан «Каяні», розташований в провулку позаду готельного фасаду.

З другого поверху й вище вся будівля була з’єднана з мережею коридорів і прихованих сходів, що вели від розбитих вуличних балконів до приватних апартаментів у кінці міського кварталу. Якщо ти знав дорогу, то можна було опинитись у районі з іншим поштовим кодом, але перебувати все в тій самій будівлі, доки копи чи інші поганці ще й досі намагалися вибити двері.

Ходили чутки, що «Амрітсар» мав двадцять один вихід. Мене влаштовували три. Перше, що робить втікач,— це шукає виходи. Перш ніж піти до столу реєстрації, ми з Навіном оглянули будівлю. Я знайшов три підходящі швидкі виходи, які вели до різних місць на навколишніх вулицях. Добре.

Коли ми з Навіном дійшли до столу реєстрації, то побачили там Дідьє, що кидав кості з менеджером готелю. Він підвівся, щоб мене обійняти.

— Ліне,— прошепотів він, пригортаючи мене.— Я ще до реєстрації майже виграв знижку на оплату твоєї ренти.

— Спочатку оплатімо саму ренту,— прошепотів у відповідь я,— а ти зможеш виграти знижку потім.

— Хитро,— сказав він, відходячи.

Я зареєструвався по одному з моїх фальшивих паспортів і оглянув свої нові кімнати.

Там була велика вітальня зі спальнею та ванною, у які можна було пройти крізь високі дерев’яні двері. Кухонька займала одну кутову нішу.

У далекому кінці кімнати була арка з французькими дверима, що вели до затіненого балкона. Я пройшов туди, відчинив віконниці та глянув на велелюдну розв’язку внизу.

Краєвид був неймовірний: величезна дитяча іграшка, заведена, кружляє власним циклом світла, звуку й руху. Далі виднілися дерева спорткомплексу «Бомбейська джимхана». Тінь від їхнього листя перетворювала дорогу на тунель.

Я роззирнувся і побачив, що між моїм і сусідніми балконами — лише дві тонкі перегородки.

Кімнати здавалися незаселеними.

Менеджер готелю стояв біля мене.

— Хтось живе в сусідніх кімнатах? — поцікавився я.

— Поки що ні, але завтра приїдуть дві компанії.

— Завтра ніколи не настає,— мовив на хінді я.— Ми тут зараз і хотіли б зняти всі три фасадні апартаменти на рік, розрахувавшись готівкою наперед.

— Апартаменти? — водночас писнули менеджер і Дідьє.

— Апартаменти,— підтвердив я.— Усі три. Відсьогодні. На рік. Домовилися?

— Почекайте хвилинку,— попросив менеджер.— Я маю порадитися зі своєю жадібністю.

Він на хвилинку замислився, а потім вирішив.

— І що, ви знаєте,— сказав він,— у нас раптово звільнилися номери.

Ти просто мусиш полюбити чоловіка, який олюднює власну жадібність: принаймні з цього можна починати розмову.

— Як вас звати, сер?

— Джасвант,— відповів він.— Джасвант Синг. А як я можу називати вас, сер?

— Просто називай мене баба. Тобі підходить?

— Звісно. Звісно, баба. Без проблем. На рік, ви сказали? Наперед?

Я заплатив, і він залишив нас самих, щоб перевірити кімнати.

Ми зняли тимчасові бар’єри між балконами та скрізь пройшлися, від перших готельних апартаментів аж до третіх.

— Навіщо тобі всі троє номерів, Ліне? Я відмовляюся називати їх апартаментами.

— Стіни в кінці цих балконів суцільні, Дідьє. Якщо я зніматиму всі троє апартаментів, то ніхто не зможе непомітно сюди проникнути.

— Бачу,— сказав він.

— Але мені потрібні лише два номери. Третій може бути для тебе, Навіне, якщо хочеш.

— Для мене? — запитав він.

— У тебе ж іще немає офісу, правда?

— Ні. Я працюю вдома.

— Ну, тепер у тебе є офіс, якщо хочеш, детективе.

Він поглянув на Дідьє, який з посмішкою знизав плечима.

— Тобі це тільки-но спало на думку? — здивувався Навін.

— Так.

— Бо в тебе є зайвий номер?

— Так.

— Я в захваті. Повністю згоден,— вирішив Навін, тиснучи мені руку.— Класно мати тебе на тому кінці балкона.

До нас приєднався Дідьє, поклавши свої руки на наші.

— Це стане початком чогось дуже...

— Дідько! — вигукнув Навін, відстрибуючи.— Вона мене вб’є!

— Хто може вбити детектива? — зажадав Дідьє.

— Діва. Якщо я вчасно не заберу це розбещене дівчисько, то вона ще принаймні два дні влаштовуватиме мені пекло. Маю бігти. Ліне, я заберу ключі на виході. Номер праворуч тебе влаштує?

Це був саме той номер, який я хотів йому віддати.

— Він твій, Навіне.

— Ти збираєшся до Карли? — запитав мене Дідьє, поки ми спостерігали за Навіном.

— На восьму.

— Друже, у мене є деякі справи, тож маю йти. Але пізніше можеш звертатися, я чекатиму в «Таджі», якщо про щось дізнаюся.