Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 93)

І оповів їм справді таке, що мусили мати перед Штефаном респект.

Приходить до хати Дзвінчука не більше не менше, як сам губернатор яблонівський пан Колендовський й загинає таку розмову, що от ми, пани, всі добре зрозуміли, що ніякі полковники Довбуша не піймають, доки за це діло не візьмуться самі гуцули.

Так пан Колендовський запропонував Дзвінчукові взяти на себе організацію відділу з гуцулів.

— їм буде платитися щоднини, а коли зловлять Довбуша — кожний дістане добру нагороду. А тобі, якщо ти станеш на чолі, буде ще й осібна нагорода. Така, якої ніхто з гуцулів не має. Я вже балакав з ясновельможним паном воєводою новгородським Иосифом Яблоновським, і він сказав — слухай, що звільнить і тебе, і всіх твоїх потомків від усяких податків, від усяких данин по вік вічний. Розумієш? Скільки не будеш жити сам, жінка твоя, діти й дітей діти — ніхто нічого не буде платити, не буде знати панщини, податків. Воістину королівська нагорода. Ніхто, ніхто з гуцулів не має такого. Пан Колендовський, видимо, знав, що в характері гуцула є оте бажання особливого якогось виділення. Тому підкреслював, що ніхто з гуцулів такого відзначення не має.

Це спокусило Штефана, й він дав згоду. Колендовський обіцяв незабаром виплатити значну суму, а поки що радив підшукати людей.

І от трапляється, що два сильних чоловіка, перші багачі краю, теж беруться помогти справі. Дзвінчук одразу зрозумів, що при такій оказії добре можна поживитися з усіх боків, тому заявив охоту приступити до тріумвірату.

Багачі прирекли зі свого боку поміч, а також участь у зборі людей. І все це було запито добрим могоричем.

Отаке оповів Мечівник Олексі.

Закипіла кров у Довбуша.

— Нехай лєхи настают на наше жикє — ну то вже… Але свої, свої… Я їх не займав, багачів. Я не ходив на їх маєтки, не брав їх вівці. Просив-сми йкос у Д і душки дурничку — терх сиру, а він того не дав. Та я би міг, ідучи з легінями мимо, увесь сир у него забрати, усі вівці, корови, усе майно і саме жикє навіть… Ні… Погано я робив. Не треба було милувати багачів… Треба було їх бити, єк гадє.

І чим більше Олекса думав, тим запекліше ворушилася у нього лють на багачів. Ще якби ця вістка прийшла в якийсь інший час, може би, поставився до того Олекса інакше… Але зараз, коли все руйнувалося, коли життя переділялося по половині й перша половина відкидалася як неудачна, а друга ще невідомо яка буде — в цей момент відчути виступ у спину було особливо трудно.

Але й це були ще не всі новини. Пани обвістили ціну за голову Довбуша.

— Лиш добре не чюв-сми кіко. За живого ніби тисєча левів, а за мертвого шос менче. То тепер жидки уфатилиси та й будут увихатиси. Не дуже довіруй, з ким маєш діло. Кристєнин — і тот си злакомит, а тот доперва…

У Довбуша були не особливо великі стосунки з євреями, але все ж малися у нього свої контрагенти, скупщики, наводчики. В освітленні Мечівника тепер треба було з усім цим народом поводитися обережніше.

Але й це ще не всі були новини. Та скільки ж їх напрєталоси.

— Весна, ади. Пани знают, шо опришки си сходе навесні та й… Чюв-сми, — каже Мечівник, — шо ніби у кождому селі патрулі будут… Єк день, так ніч ходити. Вже по єнчих селах є, видев, і у нас скоро заведут… А найперше, мабуть, у Жєб'ю, бо то така вже дорога… Ти єк ішов, шє не було?

— Не йшов-сми селом, — понуро відповідав Олекса. Це видимо приходили останні години.

— Ає… Шос на вас пани взлостилиси дуже. Знишшіти хтє. Майси на увазі, Оле. Вни вже поставили чертаки по долах, де є ніби пан футкий ци віт. Он у Спасі на Таборищі є чертак, у Зеленици Онуфрак віт поставив чертак на Фешковім городі, над водов. Але му того мало — будує касарні йкіс муровані. Самий видів-сми. На Валех проти зажонду, трохи повисше. Там має бути ніби восько ціле. А то все проти тебе, Оле. Сокотиси, ой, сокотиси. Перечкай де.

— Я на полонини піду…

— А шо маєш там робити, коли овец ше нема. З голоду вмреш.

— Приховав-сми там у їнному місци бербеницу бриндзи та й бочівку горівки, а муку тут озму.

В ту ж ніч закомандував іти на полонини. Волощуки було підняли голос, що на полонини тепер іти безрозсудно, але Олекса так гримнув на них, що вони одразу притихли. Бурчали там щось собі під ніс по-своєму, але пішли.

Олекса пішов на Жаб'є… Постанова про патрулі, видно, єсть, але поки влада розколишеться та поки всі оті полковники доп'ють чарку, то можна буде проховзнути на полонини найближчою дорогою.

Іти було мокро, брудно. Земля розтала, і вулиця, єдина вулиця села Жаб'я зробилася непрохідною. Опришки це відчували особливо. Бо гуцул тобі піде у постільцях своїх у сніг, у воду і буде бродити в ній залюбки, але місити постолами грязь він просто не може. Нога мусить бути легка, чоловік має не відчувати її, а тут налипає на ноги по цілому барилу, онучі заліплюються навіки, що їх потім і не одмиєш, і не одтріпаєш; чвиркає рідке болото й лягає плямами на многоцінне лудіння гуцульське, а це при тім психічнім успособленню, коли кожна плямка на кептарі сприймається як удар по серцю. Особливо челядь не любить сеї пори. Та й мужчини.

Тому йшли наші хлопці понуро, мов на власний похорон. Несло кожний свої безвідрадні думи, чвиркаючи по калюжах або лаючись сірчисто, коли нога попадала в невидиму калабаню.

Голосне чавкання шістьох пар ніг могло збудити псів, а під собачий концерт іти було би, ой, як невигідно. Кожний опришок це знав, і тому старався робити якнайменше шуму.

Олекса зупинився. Він нічого не говорив хлопцем про патрулі, щоб не викликати всяких непотрібних розмов, але можливість існування патруля й іменно в Жаб'ю все ж зоставалася.

Зоставивши хлопців під покровом ночі коло самого містечка, не доходячи церкви, Олекса безшумно прослизнув вперед.

Але був недовго. Дуже недовго. Назад біг бистро і мовчки наказав легіням лізти під місток. Всі полізли.

Скоро почувся тупіт кінських копит по грязюці. їхало четверо. Балакали по-панському, нарікаючи на трудність служби й на погану погоду.

Копита застукотіли по виблєках містка. Крізь дірки ляпала грязь.

Патруль проїхав. Довбуш виліз, послухав і пішов круто наліво, звернувши прямо до ріки. Від церкви було досить далеко, то сторожі не почують.

Олексі тепер було ясно, що патрулями обставлено всю дорогу на полонини. Та ще видиш, се байка, а скільки ж то їх невидимих. Що дадуть тобі пройти мимо спокійно, а тоді сигнал — і спереду одні, а ззаду — другі.

Вже каявся, що повів сюди. Було би відразу Синицями. В Криворівні і бер є, а тепер як його через Черемош перебратися? Черемош весняний, многоводний, бистрий. Тут його вбрід ніде не перейдеш.

Можна було рахувати, що десь коло церковного берега може бути дарабчина. Бо то ж ходять люди до церкви з того боку. Підійшли до ріки. Шумить, реве, б'ючися об каміння, хвилі холодні — і великою масою холоду, непривітності несе від цієї водяної площі, не видної у тьмі. Дрібно й самітно почули себе опришки, ставши серед ночі над берегом цієї суворої, невблаганної своєї ріки.

Олекса пішов шукати дараби. Дійсно єсть. Тільки не дараба, а дараб'єтко якесь недоношене. Ледве-ледве можуть поміститися двоє. Але добре хоч така.

Дараба є, а дрюка нема. Десь тут він мусить бути, а де його знайдеш серед ночі? А може, й нема? Може, яке дурне йшло та кинуло дрюк на дарабі, а вода знесла?

Пішов один з хлопців, витяг ворину. Важка вона, трудно боротися з хвилями.

Першими подалися Довбуш і Орфенюк. Дарабчина зразу потонула вспід, так що їхати довелося, стоячи по коліна у воді. Довбуш вертить важкою вориною, як легеньким яким патичком, отже, переїхали бистро. Олекса, не доходячи до берега, передав ворину Павлові, а сам стрибнув.

Захитався Орфенюк і ледве не впав. Для нього ворина вже була тяжка, й поки він переправився, його сильно знесло наниз. Там берег вже був недогідний, і довелося тягти дарабу вгору, талапкаючися у воді. Словом, «приємностей» було багато.

Коли переправлялися останні два волощуки, то вони замалим не потопилися. Довго лаялися по-своєму, по-волоськи, обтрушуючися, бо попадали у воду й вимокли геть. У одного й шапка попливла. В тобівках вода, в пістолях вода…

А тут іще до. того й дощик почав моросити. Та хоч би дощ, одвертий, щирий, а то таке, дощівниця якась. Трусить, як через полотно, зате обіцяє трусити так днів два.

І єдине, що хоч трошки потішало, — це що виховзнулися з-під контролі в. Нехай собі тепер ходять патрулі.

Ідуть шестеро темною ніччю, а куди — самі не знають. Отаман веде — він мусить знати. Й Олекса, видимо, знає.

З яких ознак, з яких констеляцій каміння, контурів і угруповань — хто знає, а тільки йде певно.

У кожного одна тільки думка — де би обсушитися й обігрітися. Як би добре було тепер десь у хаті на печі або у корчмі веселій, залитій огнями, під звуки флояри би потанцювати та випити яку чарчину-другу — одразу би нагрівся. А найкраще — під теплим боком веселухи, ситої молодиці, що як здавить коліньми, так аж дух захоплює.

І куди він нас веде, оцей похмурий та мовчазний ватажко? Доки так іти мокрому лісом, трусити на себе дощ із смерек, вимочуватися у кущах? Та ну його к чортовій матері із таким життям проклятим.

Почало світати, коли вийшли на полонини. Еге… Холодно й тут та непривітно. Хтось ізняв пишний ковер цвітистий, що лежав на полонинах, і поклав витерту ковдру руду жебрачу, з дірками й плямами. Сірі тумани повзуть, іменно сірі. В літі мрєчі, то вони білі й пухкі, як хмариночки веселі. А оце налазить на тебе важкий кисіль якийсь, що в ньому дихати трудно і ходити не хочеться.