Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 92)
— Хто то? — питав Пилип'яка.
— Не знаю я нікого, бо ту не було мені знакомих.
Довго мовчки стояв Олекса над трупами. Стояли мовчки й хлопці. Тільки Пилип'як не міг стояти і сів.
— Шо ж, — тихо й роздільно сказав Довбуш. — Тра поховати. Рийте могилу.
Орфенюк і Михайло взялися довбати бартками. Не підходяще було се орудіє для копання землі, й справа посувалася мляво. Олекса сказав:
— Довго так будете копати? Виверніть смереку — і буде вам готова могила.
Михайло подивився на Довбуша й спочатку не зрозумів, як це можна вивернути з коренем таке велике дерево. Але бачить, що Орфенюк не дивується, пішов і собі шукати смереки.
…Оце, мабуть, кінець… Що зроблю я сімома душами? А нових… поки набереш… та ще які будуть?.. Даремні були всі заходи, даремне пролилася кров. Жодного повстання я не викликав і бачу тепер, що дурним був, коли надіявся викликати…
Низько звісив голову Олекса. Тяжко було розставатися із мрією стількох літ, виводити в тираж усю свою діяльність і сказати собі: всує старався, всує клопотав…
Ну що ж… Видно, доля така. Розпущу отсих хлопців, най ідуть, куди хочуть. А сам подамся з Єленою у Молдову. Куплю грунт, і нехай бідна жінка хоч трохи одпочиває. А там далі видно буде. Може, обставини інакше складуть ся. Може, вдача людська відміниться, як припруть добре пани… А може, Єлена вмре, бо вже, видко, на божій вона дорозі. Тоді я буду сам, ніщо мене не в'язатиме. Доберу хлопців, яких сам ісхочу, й тоді… Ой, тоді держись, пани.
Підняв голову. Зітхнув. Рішення було прийняте і… якось одразу все по-іншому освітилося. Гляне на хлопців — а вони наче чують все. Гляне на гори і думається: та чого ж я й досі тут? Мені ж уже треба бути в другім місці…
Дивиться, як то хлопці моцуються коло смереки, а вона стоїть. Тільки злегка вершиною шепоче.
Олекса усміхнувся.
— Ано-ко, уступітси.
Хлопці стали набік. Олекса підпер плечем деревину й потис. Тривожно заметалась то туди, то сюди вершина, а в одній стороні коріння, наче щось велике і горбате, почало вилазити з землі. Щось там рвалося у землі, якісь пута, що, мабуть, сковували оте звір'я.
Трудно і важко почала підіймати смерека край свого коріння. Вершина почала описувати дугу величезного радіуса. Спочатку поволі, потім скоріше, скоріше і з шумом опустилася, ламаючи гілля, на землю. Під корінням одкрилася досить глибока яма.
Хлопці дивилися з захопленням. Пилип'як, так той роззявив рота і так і зостався. Михайло покрутив головою.
Тіла убитих принесли і поклали в яму. Почали присипати землею, але Олекса припинив.
— Доста! Шє треба смереку присипати. Берітси за галузе.
Хлопці взялися за гілля й почали тягти. Олекса підняв вершок. Потім присів і підставив плече. Потім наче підкинув трохи дерево, бистро обернувся й підставив спину. На широкий чотирикутник кептаря м'яко лягло дерево, як у постіль.
Олекса поволі ступав, хлопці тягли за гілля — і скоро смерека стала рівно.
— Обсипайте землев.
Хлопці обсипали землею коріння й утоптували ногами.
— І що вона — прийметься? — питав Михайло.
— Видев, не. А може, трохи підтримається, коли коріння багато лишилося.
— Та-ак…
Михайло чомусь особливо довго протяг це слово. Потім показав рукою:
— От сюди Польща?
— Польши.
— А сюди Угорщина?
— Угоршіна.
— А ось туди Волощина?
— Ає…
— Так-ак… Ану, пане отамане, іди сюди на часину — я щось хочу тобі сказати.
Відійшли. Михайло хвилювався.
— Що ж, пане отамане… Видно, у нас тут діла не буде. От скільки я вже тут теліпаюся, а ніякого толку нема. Що з того, що ми ото розіб'ємо пару-другу корчем? Воно, правда, християнське діло, слова нема, але… але це ще не робота. А як де й удається вам що добре взяти, то налітають смоляки, міліція, волоська хоругов — пішла вся здобич ік чортовій матері на куліш. Чи ти нещасливий, отамане, чи ляхи тут у вас якісь особливі, а тільки толку у вас не буде. Оце ти тепер зостався без хлопців — значить, знов нічого порядного затіяти не зможеш.
— До чого то ти все ведеш?
— А до того я веду, що хочу розпрощатися з тобою. Тільки я не хочу так, щоб утікати, а хочу добром, бо все ж ти гарна людина і полюбив я тебе дуже. Тільки тут і для тебе простору нема. От тебе до нас туди — одразу ми би тебе полковником вибрали. Що якби ти справді надумався? Я би тебе попровадив, бо я всі ходи й виходи знаю. Ходім справді.
Довбуш криво посміхнувся.
— Не вийшов би я у вас на полковника. Я тамтого краю не знаю, а тут… Кожна жила моя до йкоїсь кєчери приросла. Я див'юси на верх, а мені в голові: отут тоді таке було, а тоді таке… Ні… У сім краю й кров моя, і диханє моє. Видорви мене видси — і серце розірветси, витече кров. Ні… Гуцула брати з гір не мож. Нам нічим дихати у ваших долах. Озми пструга і кинь його у помийницю. За мінуту вже буде пузцем ід'горі. Так і гуцул. Отруя для нас — повітря ваших долин. Ми від віків дихаємо отсим-о.
І повів рукою довкола себе, а між пальцями йому переливався срібний потік ароматного повітря. Прозоре, напоєне смолами цілющими, випарами найздоровших трав, воно лилося з оцих вершин, з небес, підіймалося з землі й роздувало груди, а вони просили: «Ще… ще такого нектару… завжди… до кінця життя…»
І Михайло зрозумів цей жест Довбуша краще всіх його слів.
— Так… Ну… спасибі тобі, пане отамане, за все твоє добро. Прости мені, може, чим тебе вразив. Я піду звідси на Волощину. Не пішов тоді з Верланом — може би, тепер хазяїном уже був… А може, й знайду там Верлана, якщо живий, або ще наших хлопців яких. А може, наберу собі козаків там таких що ну! І приведу. Отоді ми покажемо панам.
Тричі поцілувалися на прощання — пішов собі Михайло, затягнувши: Ой гай, мати, ой гай, мати, Ой гай зелененький, Від'їжджає з Украї Козак молоденький…
Довго дивився услід Олекса, і нащо вже міцна була людина, а дві сльози покотилися з очей. Чи за Михайлом, чи за всім своїм минулим?
Олекса повернув на Ясінь, а Павло ніби на Ямну, але скоро скрутив у праву руку й подався на Путилів. Не близький то був світ, а що зробиш…
Сказав Олекса Єлені своє рішення. Думав, оживиться, заблищать очі, кинеться на шию з криком: «Нарешті!» — а нічого того не було. Вислухала так само безучасно, як і всяку іншу вістку, аж Олексі й дивно, й неприємно стало. «Я для тебе он яку жертву приношу, а ти…»
Потім подумав, що це ж його жінка хвора. Нехай видужає — тоді буде вміти й говорити, і радуватися, і все. Тепер розучилася.
Попрощався, казав приготовлятися поволі і пішов.
Коли Олекса попав до Криворівні, Баюрак з волохами бавили там уже три дні.
— Єк же тобі гостилоси? — питав Олекса.
— Єт… Аж нієк… Ховав-смиси через цілий чєс, не показував-смиси нікому. Навіть у церкві не був — боєвси. Волоска ота хоругов клєта вешталаси околицев. А Михайло де?
— Пішов на Волошшіну…
Баюрак свиснув.
— Ой га! Розсипаєтси наше товариство.
Осі вся Довбуш у старого Мечівника. Се був давній приятель Олекси, порядний ґазда, сам би ніколи не пішов в опришки, але цінив Довбуша власне за ідейний напрямок його опришківства.
Так-от від цього Мечівника довідався Олекса таких новин, які відразу змінили усі його плани на найближче будуче.
Почалося з того, що Мечівничка розплакалася.
— Таже знаєте, пане втамане, шо моя дочка була в Космачі за отим Дзвінчуком Стефаном.
— Знаю. Але ж бо вона вмерла.
— А вмерла, прошу пана юнація… А я йшла до Штефана, аби він віно віддав, шо за дочков узєв. А він віддав дурничку, а пару волів та й корову задержєв. «Я, — кае, — гудував твою дочку та й кошт на ню клав…» Та й шо мені тепер робити, я й не знаю… Може би, ви му, пане юнацій, загрозили, ци єк… Бо він і на вас лихо говорив.
— Чкай, жінко, — перебиває старий. — Шо там він ті говорив, то пусте, а от ідім, Оле, набік трошки — я шос єнче ті скау.
І сказав таке, від чого закипіла кров у жилах Олекси.
— У Космачі був храм. І зійшлиси у Дзвінчука, ніби у цего мого зєтя, Мочернак микуличинський і Дідушка з Річки. Та й зкєв бесіду за тебе Мочернак. Вогорив, шо крайна пора тебе вбити, шо ні смолєки, ні пушкарі ніц не зроб'ют, докив не озмутси за цес справі самі гуцули. «Вни, — кае, — усі тоті полковники — шо вни знают? Ніц вони не знают. Треба гуцулів. Я самий наберу людей». — «А я гроші дам», — кае Дідушка. «А я й людей дам, і гроші дам, і самий тих людей поведу», — обзиваєси Дзвінчук. Вни си здивували з тої бесіди, бо звідки у него можут бути гроші? Не такий вже він маєтний. Дідушка, Мочернак — таки-то багачі. Шо супроти них Дзвінчук? Жєба. А й він туда лапу простєгат.
Засміялиси Дідушка з Мочернаком — нібито з жєрту, а Дзвінчук: «Ой не смійтеси, ґазди, лиш слухайте, шо вам іскажу».