Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 56)
А отаман сам ховає очі, бо кинув товариство у такій безпомічності. Правда, був ранений, але все ж мусив би бути при них і, як капітан корабля, уходити останнім.
Іван так і зовсім не дивився на брата. Зате Олекса твердо і дивився, і говорив.
Звелів Іванові стати перед собою. Потім сказав:
— Дай свою бартку.
Іван дав. Скажи зараз Олекса «нахили голову»— нахилив би. Олекса кинув бартку на землю. Показав на неї пальцем.
— От цеса бартка. Оден конец туда, оден туда. Вибирай, котрий хочеш. Або ти туда, а я суда, або навпаки, а разом нам не ходити. Шо ти мене скалічив, те я тобі прошшєю, лиш іше сегоннє маєш іти від мене, у котрий хочеш бік.
Голова бартки лежала на схід. Це би означало зостатися тут, бо далі на схід гір нема. Хвіст бартки показував на захід — се означало йти у бойківські гори, нав'язувати стосунки з невідомими людьми…
Трудно і не хочеться… Але вдарив Олексу у ногу, скалічив, може, на вік — а він і не мститься, дозволяє навіть свободу вибору — і Іван вибрав захід.
Але грубо помилився би той, хто вважав би це актом коли не великодушності, то хоч свідомості своєї вини. Правда, Іван відчував деяку провину, але не настільки, щоб робити щось в ущербок своїм інтересам. Іван рахував так. Суса він все ж убив, уся ватага дивиться косо, а отой Джус, що не перестає вертіти білками очей і все клене по-волоськи, — це ж вічний і непримирний ворог. Може, не викличе на дуель, бо не знає, що воно таке, але десь несподівано бахнути з-за смереки, або рубанути барткою під час січі «ненароком», або мало хіба ще є невинних способів?..
І от жити під такою загрозою не було би розумно. Далеко розумніше — зникнути на деякий час, а там видно буде. Відхід Іванів відбувся патріархально просто. Скинув свій бордюжок на спину, бесаги перевісив через плече, направив пістолі за поясом і рушницю за спиною, кивнув головою хлопцям і, навіть не сказавши «прощайте» чи там іще що, пішов униз.
З тих пір мало й чути було про Івана. Десь долітали глухі вісти від бойків, що ніби зорганізував і собі Іван ватагу та розбивав у Самбірськім, заходив і в Сяніцькі гори. На тамошні масштаби це теж була неабияка величина. Там десь він і помер. А перед смертю «возимєл» дивний помисел. Люди, вмираючи, відказують церквам маєтки, гроші — а Іван відказав церкві в Беняві свій розбишацький ніж. То був простий ніж, зроблений з різака, широкий і некінчастий; ручка коротка й оправлена в мосяж; кінець ручки вироблено немов у кінське копито. По один біг ножа вижолоблено було (мабуть, пізніше) слова:
А з другого боку вирізано таке:
Дальший рядок з іменем жертви витерся настільки, що нічого не можна розібрати. Стільки зосталося пам'яті по Іванові.
А Олекса так і не виходився більше з тої рани на нозі: хромав уже до кінця життя. І в пісні про нього співалося:
Але цікаво, що хоч і хромав Олекса, та проте це не відбивалося на його вмінні бистро ходити. Навіть бігав так само, як і перед тим.
Дивні враження відбирав отець Кралевич, чуючи про розбої свого знакімця. Коли лінія їх напряму оприділилася й то досить скоро, отець Кралевич не міг не вбачати в тому своїх впливів. Йому почало приходити до голови — а що, як Олекса правий і вибрав іменно властиву дорогу? Дуже можливо, що в даній місцевості до даного населення треба підходити інакше, ніж в іншій місцевості до іншого населення.
Олекса казав, що тут не треба оДразу підняти маси, бо все буде наражено на неудачу; а от так, показувати власним прикладом, вести за собою не словом, а ділом — це може дати наслідки. Він виходив із глибокого знання місцевості й звичаїв, та вдачі люду, а я виходив із теоретичних міркувань, одірваних від живої дійсності.
Чим далі роздумував, тим більше переконувався, що Олекса прав. І тому, коли чув про напад Олекси ще на одного пана і ще на одного пана, а при тім отой доконечний, яскравий рефрен: «Але ж бо вставайте, люди. Вас багато, а панів мало. Женіть оту мерзу з вашої землі…» — якась навіть радість охоплювала отця Кралевича, чув у тім щось із себе.
— Так і каже? — питався кого-небудь із селян.
— А так, єгомостику, й каже. Де би не був — так говорить.
— А як ви думаєте, Дмитре, правильно говорить Довбуш чи ні?
Дмитро насторожується. Воно ніби чемні єгомость, ніби ще нікому злого не зробили, а втім… ліпше, як ліпше.
І Дмитро старається так сконструювати свою відповідь, щоб і відповісти і щоб нічого не сказати, а загалом покликатися на оголожну роботу і скоріше втекти. Отець Кралевич це бачить і йому обидно. Доки ж це так буде?
Впрочім не всі. Знаходилися сміливіші, які прямо одобряли лінію Довбуша. Навіть коли отець Кралевич ставив питання руба, чи вийде що з того, чи договориться Довбуш, аби дійсно повстали люди, — діставав часом відповідь:
— Усе може бути…
— Ну, а ви, от ви, тут, у Сапогові — чи встояли б? Чи пішли б на панів?
Це вже було вроді як занадто, й найсміливіші навіть огиналися відповідати прямо. Одні рачкували:
— Нам не треба… Ми, Богу дєкувати, пана маємо лагідного…
Другі затулялися за інших.
— Єк люде, так і ми.
— Ає, ає… Коби люде — та й…
— Ци ми гірші за людей…
З того всього переконувався отець Кралевич, уже помимо своїх теоретичних міркувань, а на живому житті, що Довбуш на вірній дорозі і що якби десь йому підняти хоч одне село — це може, чого доброго, розгорітися і в справжнє всенародне повстання.
Тоді ставало отцеві Кралевичу особливо скруко, що він так обидив Олексу. Тепер би закликати, перепросити, але як це зробити? Певної адреси своєї Олекса не лишив, літає собі орлиними перелетами від угорської границі аж до серця Поділля — і як ти його піймаєш?
Селяни — ті вміють якось знаходити його, коли їм треба, але селяни бояться отця Кралевича, й поручити їм таку місію батюшка не може. Зрештою, хто там кине господарство і піде ради доручення попа за десятки миль шукати вітра в полі… Треба чекати принагідності. Але якої? Щоби Олекса прийшов грабувати кого з сусідніх панів і, витерши руки після убийства, засів за стіл. Або, може, дочекатися, поки Олекса Довбуш прийде грабувати… отця Кралевича. Таже чути, он грабував же попів.
І чиста лінія думок отця Кралевича мутиться. Знов йому здається неможливим стосунок між розбійником і служителем вівтаря. Знов не знає, що буде робити, коли нараз, може, з власної ініціативи, в тій чи іншій ролі — як гість або як грабіжник — прийде Олекса Довбуш до Сапогова.
Тому у великому клопоті знайшовся отець Кралевич, коли раз увечері, так уже «у завлеги», нараз постукав хтось. Ну то ж у попівському домі це не дивно: може, вмирає хто або як.
Марта вийшла довідатися. Прийшла, каже, що то Петюк Іван і хоче бачити доконче ксьондза самого.
Отець Кралевич вийшов. Петюк півголосом сказав:
— Пан ватажко Олекса Довбуш казали, що прийдут ід вам вечєріти з хлопцєма у цесу неділю, так абе-сте були ласкаві приймати дванацік хлопа.
Петюк це говорив таким тоном, що якби заповідав візиту самого канцлера коронного, то не міг би додати голосові більшої поваги.
Отець Кралевич чув, як у нього сильно-сильно забилося серце. Він одразу навіть не знайшов, що відповісти. Спитав цілком несуразно:
— А ти відки то знаєш?
Справді — що таке Петюк? От Петюк собі, та й годі. У товпі прихожан ніколи й не помічав його отець Кралевич, а він… дивись…
— Видкив знаю, то вже знаю, лиш вам кау те, що мені велено. А втім, ваша голов — ци приймити, ци донести…
Так і сказав — «ци приймити, ци донести». Шпигнуло це отця Кралевича. Шорстко натякував:
— Доносителів тут нема, а прийняти старого знайомого — прийму з охотою. Так і передай, кому там знаєш.
Петюк поклонився і вийшов, а отець Кралевич пішов прямо до себе. Душу хвилювали складні почуття. Навіщо Олекса заповів прихід через третю особу та ще так офіційно? Хотів, мабуть, показати, що він не той уже Олекса, що приходив до цієї хати, як до вівтаря, і слухав промов отця Кралевича, мов божого гласу… А фраза про донос. Чи сам Петюк її вставив, чи зарані було йому сказано, що іменно так скажи.
Петюк, непомітний сірий Петюк — а дивись, як виріс і яким тоном говорив із єгомостем. Звідки вони беруть силу і… нахабство, оці петюки, коли чують за собою громаду? Поки був одиниця — тулився несміло у притворі, не смів навіть до церкви зайти, щоб стати рядом з багачами. А от тепер — такий тон, така певність. Постав його на чоло повстання — і, дивись, поведе, та ще й непогано поведе. Що це означає? Звідки це в нашім народі?..
Ходив, ходив по хаті, боровся з думками, а в сусідньому покою матушка тривожно прислухається до тих нервових, неспокійних кроків і з тоскою думала: «Знов щось нове, знов щось болюче, знов, мабуть, Довбуш… Яка зла доля зв'язала нас із цією людиною…» І тут же констатувала, що мимо всього — не має якось гніву до Олекси. Більше: якби явився, то могла би узяти за голову і поцілувати, як сина.
Отцеві Кралевичу прийшла думка — а чи добре ж зробив, що звелів Олексі прийти, не порадившися поперед з їмостею? Як-не-як, а це ж вона мусить і приймати, і гостити… Та й помимо фізичного приняття — вона теж несе на собі частину ваги морального приняття — то захоче вона ту вагу брати? Взагалі, мабуть, зле зробив, що прийшов до якогось остаточного рішення, а дружину зоставив на боці.