Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 55)

Олекса прирдк. Вдарили по руках і запили могорича з охотничої манерки пана підстарости.

І Рушель додержав слова. Олекса мав нагоду переконатися. Скільки разів приходив додому — правда, обережно, із застосуванням усіх опришківських пересторог — але ніколи не помітив слідів засідки на себе.

Цілком все ж не довірявся, бо міг думати, що це пан лише присипляє чуйність, але все ж чув полегшу. А один раз так і зовсім завдячив тільки Рушелеві. Сталося це так.

Олекса, треба сказати, переконався, що людям треба імпонувати усім: і діяльністю, і словами, і навіть одежею. Тому Олекса почав ходити пишно, вбирався в усе дороге, блискуче, голову почав носити високо.

Як у вояка, що дослужився до якоїсь ранги, вдів сяйливий мундир, медаль якусь вислужив, появляється нараз неодолиме бажання показатися в усьому тому блискові серед свого села, де пас скотину, показатися колишнім своїм товаришам, а ще головніше — ворогам, показатися старшим ґаздам, що колись теліпали тебе за вухо, дівчатам, особливо дівчатам. І вояк уживає всіх засобів, наражається на всякі невигоди, аби тільки хоч на день, хоч на один день вирватися до свого села — так і у Олекси появилося нараз таке непереможне бажання. Прийти до села не тихцем, серед ночі, покрийоми, а в день білий, в повному уборі, на чолі великого відділу опришків. Гучно, бучно. Зі співами й музикою. О-о-о, для такої штуки варт було дечим рискну ти. Правда, Олекса не зробить так цілком наосліп, він забезпечиться, та риск все ж певний єсть.

Але в тім же і розкіш життя. І Олекса рискнув. Вибрав неділю, файну днину і з'явився у Печеніжині… Ефект був надзвичайний. Печеніжинці й заочно були горді, що от такий славний ватаг вийшов із їх села, а тепер, коли він загостив і от так одверто, прямо не знали, де його посадити.

Самі розставили варту, а окрім того, установили оригінальну систему: до корчми пускали всіх, а з корчми нікого. Особливо багачів. Коли який наважувався йти, припрошували єхидно ласкавими словами.

— А, Іваньчіку солоденькі, Бог би вас (землев — се потихеньки) укрив. Таже раз, може, на віку шо нам із вами набутиси. Та й абе-сте були грешні із нами посидіти.

І з веселими, хитро привітними обличчями заступали дорогу, майже силоміць брали за плечі й садовили за стіл. Гостили Олексу, як якого великого пана, а при ньому вже й його братву. Опришки теж не хотіли відстати, частували газдів, а ті знов опришків — і пішло таке…

В результаті перепилися всі, забули й про обережність, забули різницю між станами. Всі люди почали здаватися прекрасними, і якби зараз надбігла поліція, їй предложили би випити і закусити. Один тільки Олекса не тратив голови. Повністю ніс відвічальність свого поста й був свідомий її. Не пив багато, сам виходив провіряв варту. Зате Іван нализався вщерть. А в хмелю він був дуже буйний, ліз на драку, наривався. Так сталося й тепер.

У ватазі Олекси було два волохи. Одного псевдонімом величали Джус — це по-волоськи означає «житель долин», а другого Сус — «житель гір». Іван чомусь взагалі їх не любив, а тепер нагадав собі десь якось неправильно поділену здобич, ніби Сус і Джус забрали якусь Іванову пайку — і от тепер напосівся на них з усією п'яною впертістю. І коли б це було між собою — може, якось би й обійшлося. Але тут, на людях, — о, тут картина була зовсім інакша. Почуття власного достоїнства обгострювалося тут до крайніх, найтонших ступенів. Опришки взагалі такий нарід, що наступити собі на ногу не дозволяє, але зараз, у корчмі, де стільки народу, женщин, тут опришок не то наступити, а й подивитися на свою ногу не дозволяв. І тому сварка між Іваном і волохами бистро перейшла до барткових аргументів. Олекси саме не було в хаті. Коли рванулися легіні до бійки, хтось із тверезіших побіг дати знати Олексі.

— Пане втамане. Іван із волохами завівси.

— Іван. Знов Іван. Ох, мені цес Іван…

Коли Олекса прибіг, застав там побойовиїце в повнім розгарі. Крик, галас… Клубки якихось людських тіл. Хтось когось тягне, хтось когось заспокоює, а всі кричать, і ніхто не знає що.

Одного волоха, власне Суса, вже не треба було заспокоювати: Іван уже заспокоїв його раз назавжди. З розрубаною головою волох іще дихав, то одкриваючи, то закриваючи очі, але, мабуть, то вже було останнє дихання.

Джус зірвався з піною біля рота відомстити за товариша, але його держало двадцять рук. А Іван — як сатана… Відбивався від десятка людей, мов від найлютіших ворогів… Очі налилися кров'ю, і він уже і не бачив нічого, і не усвідомлював собі, що робить, кого б'є й навіщо. Зрештою й ті, хто на нього нападав, так само мало знали, що вони роблять.

Олекса так крикнув: «Стій!» — ускочивши до корчми, що справді одразу всі стали. Розкидавши товпу, кинувся до брата:

— Верж бартку!

Осатанілий, непритомний, весь скривавлений, Іван навряд чи розумів, що йому кажуть.

— Верж бартку! — крикнув ще раз Олекса, весь дрижачи від гніву й нетерпеливості. Іван не чув, бо кричав щось беззв'язними звуками і розмахував топором.

Комусь через голову, десь через лавицю скочив Олекса тигровим скоком на брата. Налетів зверху, як сокіл б'є журавля.

Гримнув Іван на землю, але, падаючи, махнув барткою так нещасливо, що розрубав Олексі ногу. В слідуючу секунду вже лежав на землі, придавлений стопудовою вагою. Ще в слідуючу був уже зв'язаний, весь спеленаний вірьовками й ремінням. Вив від злості, плювався й гриз зубами все, що міг дістати ротом.

Все гуло й кричало в корчмі. І в тім гудінню хтось зауважив:

— Пане ватажку! Таже у вас повні гачі керви.

Олекса глянув. Дійсно: грубі суконні гачі не пропускали рідини, і там, як у бордюку, зібралося повно крові. Треба було хоч обдивитися. Олекса взяв свого незмінного Василя-спузаря (хто би тепер пізнав у цьому бравому, кров з молоком флекєві колишнього «нічника»?). Спираючися на нього, пішов до своєї хати, доручивши Федорові Джамиджукові зібрати якось до порядку легшів і вирушити в зарані призначене місце.

— За село не знати. Все файно, все добре, а просто тра сокотитиси.

Федір попробував щось зробити, але в нього нічого не виходило. Насамперед сам був п'яний, а потім — ніхто його не слухав. Він віддавав приказ, а той, до кого це стосувалося, співаючи, простягав до нього чарку й предлагав випити.

Нічого організованого у Федора не вийшло. Опришки всі були п'яні. Хтось тут же впав і хропів; хтось пішов ще до якогось прихильного ґазди, а хто — до ґаздині. І саме в цей момент прибіг вартовий із тривожною вісткою, що їде якийсь пан, а з ним троє гайдуків. Але вістка ця нікого не здивувала, нікого не зрушила, бо хто ще й зостався на ногах, то не в'язав лика.

Шинкар, повинуючися незмінному в віках інстинктові, шепнув жінці: піди скажи панові Рушелеві (бо це був він), що опришки у мене в корчмі, лежать усі п'яні й що зараз мала дитина може їх пов'язати. Шинкарка вибігла і передала ці слова Рушелеві. Але яке ж було її здивування, коли представник влади спокійно їй відповів:

— А за що ж я маю їх в'язати? Хіба вони мені що винні?

Єврейка так і зосталася з розкритим ротом, а пан Рушель торкнув коня острогами й швиденько подався геть. Рахіля покивала головою й подумала: «Скільки ж він від них бере?..»

Єлена аж затрусилася, коли побачила чоловіка. Він іще йшов, але був блідий і хитався. Очкур довелося розрізати — і ціле відро крові одразу хлюпнуло на долівку, мовби хто коновку вбернув.

Єлена скам'яніла, і серце в неї перестало битися. Василь узявся обмивати, а Єлені сказав побігти й покликати кого з людей. Єлена побігла до свекра. Василя не було дома, прибігла мати Олексина, але з неї толку було мало.

Кой-як, кой-як оскільки уміли, перев'язали ногу. Олекса сам руководив перев'язкою. Потім сказав матері, щоб пішла роздобула коня. Це нелегко зробити, бо літом коней коло хати гуцули не тримають. Але все ж дістала. Привела.

Єлена з тоскою дивилася.

— Ци бес їхав, Олексику… Я би тє віходила.

— Знаю, ЄленочкО… Самий бих так хтів, але… можут мене взєти…

Олексик малий дивився на все перестрашеними очима. Так давно не видів дєдю — і от… Стільки крові не бачив зроду — і перелякався.

Ледве виліз Олекса на коня. Нога розпухла, в рану набилося багато волосків з суконних гачів.

Попрощався Олекса, поїхав. Василь їде збоку, підтримує. І якби тепер хто хотів ловити опришків у корчмі, а Олексу в дорозі — не мав би великого труду. Олекса це розумів і сильно каявся, що ради своєї пихи наразив на таку страшну небезпеку всіх своїх людей.

Схорована уява рисувала всі можливі до здійснення картини. Іван лежить зв'язаний, уже готовий — приходь і бери. Опришки — хто спить, а хто хоч і чуває, то до оборони не здібний. Ті, що пішли по ґаздах, так само безсилі боронитися й дадуть себе похапати, «єк курєт». Велике дав собі слово, що коли щасливо вийде з легінями з усієї цієї пригоди, — ніколи більше не буде робити таких експериментів.

Перші кілька днів сильно турбувався. Тут нога не дає спокою, а тут безпокойство за легінів: чи зійдуться, чи не сидять уже, чи не готовлять їм пани муки й шибениці?..

Але якось обійшлося. Поволі почали приходити опришки. Стидно їм, що от так порушили всяку дисципліну й здалися на волю божу.

— Ну добре, шо так вийшло, — говорив собі кожен з них. — А якби, не дай, Боже…

І ніяково було дивитися в очі отаманові.