Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 52)

— Трапляється, але то вже яких особливих… Тих, що занадто жорстоко поводилися з селянами.

Пан Карпінський, сей вічний проповідник лагідного обходження з хлопом, і тут вставляє:

— Я завжди казав, що чаша терпіння народного переповниться й доведеться нам усім покутувати за гріхи деякої части з нас.

А пан Злотніцький, прихильник суворої школи для хлопа, виривається:

— Як пана слухати, то хлопа треба під шкло посадити й любуватися ним, щоб не сказати яскравіше…

— А як пана слухати, то з хлопа треба шкіру здерти та нею застелити собі стіл для великодньої паски.

Це вічна полеміка. Говорять ніби двоє, але то, властиво, найяскравіші представники двох течій і за кожним із них стоять симпатики. Пан Карпінський — старополяк, прихильник родинних, найближчих стосунків із селянством. Він любить повторяти старинний віршик, і то дійсно до нього підходить…

А пан Злотніцький — це вже інший і цілком протилежний тип. Правда, і він часом бавиться в старопольщину, але бере звідти тільки необуздану сваволю. Що ж до [селянства], то вважає його бидлом і навіть серед не дуже поблажливих панків своєї околиці виділяється жорстокістю.

Не тільки пан Карпінський, а й сусіди не раз говорили панові Злотніцькому [«со zanadto, to nie zdrowo»]: (чого занадто, то того вже забагато) й радили трохи зм'ягшити режим, але пан Злотніцький був дражливий на сім пункті й зубато відгризався.

— Панове! Я до ваших справ не мішаюся, не мішайтеся, будь ласка, й ви до моїх. Може, у вас які хлопи інші, того не знаю, але у мене самі лотри, лайдаки, лінюхи і злодії — і до них у мене мова одна — нагай.

Та не лише нагая вживав пан Злотніцький у своїх розмовах із хлопами. Гірше було те, що він часом вигадував спеціальні муки, особливо для тих, хто проявляв хоч який-небудь дух протесту.

Декому це імпонувало, як, наприклад, панові ловчому курському. Він часто висловлював думку, що заздрить панові Злотніцькому.

— Се у вас тут, на долах, можна собі позволити на таке з хлопом. А у нас в горах це попросту неможливе.

Пан полковник сміявся з того.

— То пан не вміє. Якби я сидів у ваших околицях, я би вам показав, як то треба тримати хлопа в руках.

Коли об'явився Довбуш і рядом учинків заявив себе як месник народних кривд; коли раз, і два, і кілька трапилися факти, що селянство скаржилося Довбушеві на лютість панів і Довбуш ішов і творив розправу, багато шляхтичів мусили змінити свій режим; дехто пробував і загравати із своїми підданими.

— Ну що, панове сусіди, — півжартівливо, півсерйозно говорив такий до своїх селян. — Будете закликати Довбуша до мене?

Селянство або відмовчувалося многозначно, або лицемірно говорило:

— Ми ваші, ви наші…

Дивно було одно — і над тим багато дехто задумувався: як то одразу оцінило селянство виступи Довбуша як свої власні й дало на них свою санкцію. І раніше ж бували опришки, і вони розбивали панів, але чомусь селянство не розписувалося за них. Виказувало до декого з них свої симпатії, допомагало часом, але то все в певних границях природно.

Тут же якось одразу сталося щось інше. Перших кілька нападів, і ім'я Довбуша вже у всіх на устах, всі селяни повторюють його з тою усмішечкою, з якою ото оповідають улюблені свої анекдоти про дуже мудрого хлопа й дуже глупих панів. Одразу пішли творитися якісь оповідання, якісь легенди навіть про особливі вчинки Довбуша. І всюди червоною ниткою проходила симпатія нового отамана до бідного люду.

— Єк ішов Довбуш із Ляховец, над ріков над Бистрицев, лапав рибу Василь Василюк, господар лєховецький. Довбуш прийшов до нього й каже:

— Рибу лапаєш?

— Ає, рибу.

— А ти нас погостиш?

— А чому ні? Погощу. Я шє й дома маю.

— Ну то ми підем до тебе на вбід.

Пішли. Та й добре їх усіх почастував рибов. Довбуш подякував, а витак каже:

— А шо тобі належитси за тото?

— А нічо.

— Ну, то настав'єй шєпку.

Тот наставив шєпку, а шєпка велика, шо й півгєлетки в неї влізе. Та й Довбуш насипав му повно гроший.

Над тими, хто кривдив бідних людей, Довбуш мстився часом жорстоко. Бистро оббігла гори чутка, як Олекса закопав живого попа в землю. Скільки там було дійсної правди, а скільки уросло з легенди — не відомо, а тільки чомусь ніхто точно не вказував, де власне то відбулося. Казали, що був десь побережник один і вмер. Пішла жінка до попа, а той каже:

— Як не п'ятнадцять левів, то не буду ховати.

Іде жінка назад, плаче. Зустрічає її Довбуш:

— Чого плачеш, молодице?

— Єк же мені не плакати, йк ксьондз не хтє чоловіка ховати без п'єтнадцік левів, а я тих грошей зроду не мала.

— А де ти жиєш?

— А ту, у лісі, чоловік був побережником.

— Ану йдім.

Прийшов Довбуш, подивився. Лежит тот мертвий на голій соломі, діти сидє голбдні, нема що вкусити. Зараз казав Довбуш своїм легіням витєгти, що в кого ё їсти; погодували діти та й ту жінку, а витак Довбуш їй каже:

— На тобі п'єтнадцік левів та най тобі поховає ксьондз чоловіка. Єк єго завтра вінесут на цвинтар і війде ксьондз та й буде коло гробу, і єк спустят у єму — скажеш ксьондзові, що прийде до него Олекса. А піп тогди буде вертати тобі гроші, лиш ти не бери.

Все так відбулося. Піп, перетривожений грядущою відплатою, велить зарізати ялівку, готовить щедрий обід, але Олекса обідати не хоче й велить себе вести на цвинтар і показати, де поховано того бідного.

А ксьондз не знав, що й єму вже попри того бідного вікопали. І він пішов з ними всіма на цвинтар та й показує:

— Оцей гріб того бідного…

А Олекса сказав товаришам:

— Кладіт го до цеї єми.

А вони го поклали стоєти сторцом рівно з землев, лиш голова наверхі і прикидали го глинов по саму шию.

Вернулиси до него додому та й забрали гроші. Повернули до тої бідної удовиці, й Довбуш дав ї утримане до самої смерти.

А ксьондз цілий тиждень стоєв у землі і дуже плакав. А за ним скрізь писали — де ся подів. Аж грабар го відшукав.

Єк го відкопали, принесли додому, але так го глина з'їла, шо вже шос тиждень по тому помер.

Казали, ніби це піп був у Гробівцях, але не точно. І тут же оповідали, що і попа, коли він бідний, Довбуш не займав. Говорили, що після грабунку грабовецького попа мав Довбуш піти ще до ляховецького, бо про нього теж казали, що він дуже скупий. А той піп та був собі, кажуть, дуже хитрий. Прочувши про Довбуша, пустився на хитрість.

— Борзо повіносив усі дорогі речі гет з хати, а поскликав від сусід дрібні діти і не дав їм цілий день їсти, аби були голодні. Сам перебрався дуже бідно і поставив післанцє на дорозі, аби дав знати, коли ме Довбуш іти, аби попаде варила їсти для тих дітей. А єк тот посланец дав знати, вна зачєла варити кукурудзєний чир.

Довбуш прийшов, дивитси на того і питає:

— То всі твої діти?

— А всі.

А діти кричут: «їсти!.. їсти!..»

Подивився, подивився Довбуш і каже:

— То ліпше бути денним зарібником, ніж таков попадєв, як ся.

Та й усі ті гроші, що зрабував у Грабівцях, дав сему попові.

Підкреслювалася загалом щедрість нового отамана не тільки спеціально до бідних, а взагалі. Вказувалося, що у нього немає тої жадності до грошей, яку проявляють взагалі розбійники. Оповідали, наприклад, що в Сиготі багачі збудували собі спеціальну скарбницю, куди зсипали своє золото й серебро. Причім зробили це дуже хитро.

— Жиди хтіли Олексу змудрувати та й усипали успід золота, а поверхи срібла у скриньох. Гадали, шо си май скорше заберут, шо зверху, та й далі.

Але Олекса добачив се зара: узєв лопату і повигортав золото наверх. Кожний леґінь набрав, шо міг, і пішли у гори.

Єк вийшли на прилуку, то дивитси Олекса, що декотрий леґінь набрав тих грошей, шо ледве несе. Сказав стати і принести усі торби д'собі. З кождої торби надсипав, а лишив лиш тілько, кілько хлоп годен занести. Решту, шо лишилося, розсієв кругом по прилуці.

— Нащо ти, Олексику, розсіваєш золото? — кажут легіні.