Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 51)

Став серед дороги і з тоскою оглянувся. Куди йти?

Направо, наліво, вперед, назад — всюди однакова самотність, всюди однакова небезпека й обов'язок братися за зброю… Се ж когось треба вбивати, когось калічити. Навіщо се і кому воно потрібне?

Надіявся на єгомостя, чекав його слова, благословення, поради й допомоги — і от… Ще нічого не було, а він уже злякався, продав. А згодом? Чого доброго, й донести може. От так отець святий… Всі вони однакові… їх душу псам іздохлим.

Рішив побувати дома за всяку ціну. Зайде до Осташука — він сидить на узбіччі. Попросить дати знати жінці. Той такий, що не зрадить. Зрештою — буду берегтися.

Бистрим кроком і якось заспокоєно пішов до села.

— Хто там?

— Ано-ко вийдіт, ґаздо, на мінуту.

— Ти, Оле?..

— Я…

— Зара…

Вийшов. Оповідав новини, які могли цікавити Олексу.

— Гайдуки брали до двору дєдю твого, жінку брали. Кричєв пан на нє…

— Кричєв то пусте. Але не бив? Не знущєвси?

— Ні, не казали.

Олекса зітхнув із полегшою. Значить, погроза мала свій скуток.

— Но, а ти єк, Оле?

— Та й що? Маю п'єтнацік легінів під собов, — хвастонув Олекса. — Нароб'ю такого, що всім дивно буде.

Осташук покивав одобряюче головою.

— Ае… ає… То би добре — попуджєти панів трохє. Най би си варували.

Осташук пішов дати знати Єлені.

Вона прибігла, задихавшися, й кинулася на шию Олексі. Він її пестив і говорив ласкаві слова. Тепер тільки вповні відчув, яке щастя кинув собі під ноги. Оце би зараз пішов додому… там затишно так, любо… Олексик малий.

— Питавси за мнов?

— Ає… питаєтси… «А де дєдя?» А я все кажу: скоро прийде… скоро прийде…

Щеміло серце, думаючи, що не скоро цес дєдя прийде… А може ше так трафитиси, шо приведут…

Якби ще не той піп проклятий, то, може би, нічого й не було. А то наговорив-наговорив, запаморочив голову, а сам… У, песєчя душа попівська! Чув гнів до недавнього свого божества. Це якби так попав у руки — набив би по обох боках обухом добре, аби знав, єк єзиком бовтати.

Н-но… Шо си стало, то стало. Тепер уже не чєс мінєти. Може, й піп тут не винен, бо він же економа на мою жінку не посилав… Однако я би вбив того отамана й мусив би йти в опришки.

Цілу ніч пробалакали Олекса з Єленою. Заспокоїв її трохи. Сказав, що це ж не навічно, що, може ж, воно ще перемелеться якось.

— Ци я знаю, шо може бути? Може, я си верну, може, до Молдави підемо ґаздувати — усєко може бути. Я буду си навідувати суда, єк забезпечюси. А витак видко буде…

Єлені стало легше: все ж не пропасть під ногами.

О-го-го. Одразу загриміло ім'я Довбуша в гірських околицях. Напади, один другого сміливіший, один другого удачніший, посипалися як з мішка. І число їх, і територія розповсюдження попросту лякали. Здавалося, що сей розбійник може бути в один час в багатьох місцях одразу.

— Чи чули? Жида ограбував у Ясені.

— А в Перегінську мало не весь ринок ограбував. Рахуйте — місто ж.

Ясінь — у глибоких горах на угорській границі, а Перегінське де? Сама подорож туди густо заселеними околицями вже була небезпечною, але молодий ватажко, видимо, не знав небезпек і нікого й нічого не боявся. Перелітав з місця на місце й лякав бистротою своїх пересувань.

Сьогодні оповідають про грабіж в Уторопах, завтра в Товмачику, післязавтра в Добротові, далі в Устеріках — і сиплються, сиплються назви за назвами, пострах нападає на околицю.

Що одразу стало примітним, так се те, що за об'єкт своїх нападів молодий ватажко вибирав тільки панів та корчмарів. На гуцулів не нападав зовсім. Мало того, що не нападав, але говорено, що дуже часто він свою пайку віддавав бідноті. Коли таких фактів народна пам'ять відмітила кілька — се одразу привернуло до нового отамана симпатії широких мас гуцульської бідноти.

— Ає, ає… Він лиш пани та жиди пуджєє, а людем нічьо не каже. А наше село ув Ослави прийшов та таку єк півхлопа скриню грошей взяв у пана. А витак ідут усі селом, він та й трицік хлопців, єк восько йке, та усе гроші обіруч меже челідь сіют, ає…

— Чемний то йкийс вотаман об'євивси. Він, каут, на усєкого бінного си дивит. Аегіням своїм сказав: «Хуч жида, хуч пана, що у невеликі пенції, то не руш…»

Коли приходила вістка, що нападав Довбуш і на гуцулів, то показувалося, що були або панські служаки, як ото в Ясені пограбував гайдука, в Микуличині, або то були учасники облав, як ото в Чорних Ославах, коло Ланчина.

Тамошній жупник ладив похід на опришків, а кілька багатших газд охотно піднялися допомагати. З походу нічого не вийшло, бо Довбуш щез. Але за кілька день несподівано вернув і напав на Чорні Ослави серед білого дня.

Жупник заплатив життям за організацію, а ґазди, учасники походу, всі покидали свої жінки й діти та повтікали в ліс. Чотири хати зрабували хлопці. П'ятий ґазда зумів викрутитися. Він не тікав у ліс, а навпаки: повиносив надвір столи, заставив усяким питвом і наїдками, сам став коло воріт і низьким поклоном запросив хлопців на обід.

— Шо-сме завинив — проскіт, але хліба-солі прошу не відцуритиси.

Се так подобалося, кажуть, Довбушеві, що він не велів займати того ґазду.

Ще одна особливість нападів Довбуша була та, що де тільки були при тім люди або де так із ними Довбуш зустрічався — всюди говорив:

— Підіймайтеси, люде, єк ми. Беріт у руки бартки, єк ми. Таже вас багато, а панів мало. Докив будете терпіти? Бийте панів… Гоніт їх на псю маму з нашої землі.

Але сам Олекса убивав рідко, видно, при якихось особливих умовах. Такими особливими умовинами було насамперед погане поводження пана з селянами. Лихих панів Олекса не милував ніяк. Другою причиною смертовбивства могла бути участь в організації походу на опришків. Так погиб отой жупник у Ланчині. В Текучі убито урядника Лошака й розгромлено його канцелярію, спалено всі папери. Впрочім, до паперу в опришків виявилася якась прямо ненависть: де не попали на папери, там всюди їх палили. Від них, казали, всі біди на народ ідуть. Коли напали на місто Молотків, то не так кинулися грабувати магазини, як палити в ратуші папери.

Пострах пішов по панах підгірських. Де не зійдуться — розмова тільки про одно: там того ограбовано, там того спалено, там того убито.

— Чули? У Вербіжі зрабовано пана Добросельського. Все забрано… Все…

— Се його піддані, Джамиджуки навели. Вони в Довбушевій ватазі — ну от і направили.

— Не все одно, хто направив? Він і без направи буде нападати на всіх підряд.

— Як підряд?

— А так. Буде йти за порядком: сьогодні мене, завтра вас, післязавтра його…

— Та що ви?

— Та нічого. Ви чули, як він всюди говорить, що вижене всіх панів і жидів із «свого краю».

— Жидів — не бороню. А як же мене, коли я з діда-прадіда тутешній?

— А він каже, що то край їхній і що ми тут всі зайди.

— Ну… це вже…

— Стрівайте, — вмішується третій. — Ви це самі від Довбуша чули, чи з чого ви так вньоскуєте?

— Сам Довбуш це каже і повторює всюди. Коли мого сусіда, пана Рушиця, грабував у Воскресінцях, то так і казав: «Забирайтеся, — каже, — пани звідси, бо однаково життя вам тут не буде. Підійму весь народ проти панів, то всім народом вас виженемо. Я, — каже, — тільки перший загін народний. Мене вислано розчистити шлях, намітити путь». От як він розсуждає.

— То як, пана Рушиця пограбовано?

— Вже.

— А яка у нього колекція зброї була!.. Я часто любувався, буваючи у нього.

— Пішла вся.

— А як з розумувань того Довбуша, чи не відчуваєте ви, панове, тут якого вищого руководства? Будь-що-будь, а такі ідеї — підняття всього народу і таке інше — це нове в устах гуцула. Ми знаємо опришків і опришків усяких, але то собі просто грабує чоловік — і все. А тут… Воля ваша, а я вбачаю тут чиєсь ідейне руководство. Чи не постарався тут і не приложив руки який піп руський.

— Можливо, що й так. Бо дійсно: він убиває мало кого, більше грабує. Гуманним, так би сказати, способом виганяє нас звідси.

— Так не убиває, кажете?