Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 44)

— А хіба наш король німець?

— Німець. А другі пани хочуть свого, поляка Лещинського. За цим Лещинським було більше панів, і його були вже обрали, але верх узяв таки німець, бо за ним стала Росія.

— А шо ї до того?

— А їй до того те, що німець-король не буде так дуже за Польщу дбати, значить, тим легше Росія може щось від Польщі урвати, а то і цілу забрати.

От московське військо і прийшло до нас. І почало бити тих поляків, що не хотіли німця. А наші люди, русини ніби тамтешні, бачать, що москалі б'ють ляхів та й думають собі: «Се ж Москва поможе нам вигнати ляхів із нашого краю…» І почали збиратися у купи, почали громити панські маєтки, бити панів. Почали панки тікати.

— Добре. Бігме, добре. Коби й у нас так. Аби вігнати панів гет із нашого краю. Порозплоджувалоси тут у нас мерзи тої, та тє жидів із собов навезли, розпивают, здовжуют народ.

— А чого ж у вас тут народ не протестує, як там? Чому не встають і ваші люди?

— Нема кому вести…

— А якби знайшовся такий, то пішли би?

— Може би, й пішли — я знаю?..

Коли така бесіда пройшла, вона схвилювала обох. Справді. Чому там підіймаються люди, а наші мовчать? Що, якби одразу і там, і тут?..

— То би панки не знали, куди й кікати…

— А тоді? — машинально питає отець Кралевич, бо він думає своє.

— Та й не було би панів, а були би, єк давніше, старі люде вповідают: гуцул і ліс, ліс і гуцул.

Отець Кралевич мислить не про скасування панів, а про якийсь інший лад в результаті повстання. Чи не струснулася б тоді Річ Посполита і чи не вийшло би з того щось доброго для українського народу? Хоч би з'єднання під одним берлом. Нехай і мовсковським — аби не польським.

І оці гуцули — хіба не могли би помогти загальній справі? Народ сміливий, войовничий, гордий. Правильно каже Олекса, що бракує їм тільки вождя й керуючої ідеї. Що, якби їм і те, й друге дати?

Але… але се не так просто. Там, на Україні, йдуть повстання, то правда, але одним з гасел є боротьба проти унії. А ці… Виросли в сім обряді, й він є для них правдивою релігією. О, прокляті ляхи! Хитра їх політика… Вони і тут нас порізнили, щоб ми ніколи не з'єдналися в одне, щоб ніколи не пішли проти Польщі спільним об'єднаним фронтом.

І кидається Кралевич своїми новими думками і не знає, до чого пристати. Корить себе, ставлячи взірцем православне духовенство. Тамошні духовні, бач, як міцно тримають зв'язок із народом. Священики, ченці організують гайдамацькі ватаги, озброюють, підкріплюють на дусі, підводять могутні національні ричаги під національну справу — от і виходить щось із того. Нехай не вдалося раз, нехай не вдалося два, десять, але крапля камінь довбе. І то ж крапля, а це хвилі цілі гайдамацьких повстань, море ціле людське схвильоване, яке скелі дробити може, не то камінь. І якби ті хвилі піднялися дійсно і звідти, і звідти — ого…

Що з того, що сі уніати, а ті православні? Але вони повстали во ім'я одної ідеї. Зрештою, вони можуть і не зустрічатися між собою. І потім… і потім унія не така вже одвічна релігія на Русі, щоби варто було за неї так особливо держатися. Таки що не говори, а унія вийшла не з канонів релігійних, а зародилася в умах політиків польських, одягнених у реверенди. Зрештою, що знає гуцул про унію? Яке поняття має він про [неї] і навіщо йому здався папа римський? Про смерть свого короля він довідується випадково через кілька літ після самого факту, так само не відчув би переходу папи римського назад під патріарха царгородського.

У Довгополі галицькім церква уніатська, а в Довгополі буковинськім — православна. Відділяє їх одна від одної вузенька полоска Білого Черемошу. Робив ті церковці один майстер, дзвони купувалися в однім магазині. Гуцулія — то все родичі — ті до тих ходять на храм, ті до тих. Отець Кралевич питається:

— Ну як там у православній церкві служиться?

— Оннаково, йк і в нас. Або:

— Ми того не розуміємо.

Пробує отець Кралевич до своєї служби внести потихеньку елементи православного обряду. От так, для проби…

Коли б тільки дяк не помітив… Але дяк у сапогівській церкві простий і не дуже-то там розбирається. До того він іще багатосімейний, тож мало вникає в службу: голова його завжди повна домашніми інтересами: «Кукурудза пріє, треба просушити… гос… пом… гос… пом… гос… пом… сусідська свиня двором ходит та й дивиси… тебі, Господи…»

Проробивши пару разів такі проби, переконувався отець Кралевич, що оскільки перехід від православ'я на унію був кривавим і ніс за собою тисячі жертв, остільки відворотний процес міг би пройти спокійно і обійтися зовсім без жертв. Аби тільки духовні наші того захотіли.

Ах, духовні, духовні… Як вони не схожі на тих, що там, на Україні, ідуть напереду гайдамацьких ватаг, святять повстанчу зброю, наражають чин свій, екзистенцію й саме життя навіть за велику ідею свободи власного народу. А наші? Та якби тільки хто згадав за повстання, вони повтікали б із своїх закапелків до великих міст, під протекцію сильних панів, під охорону їх замків і городів. І за ту охорону продали би свободу і свою, і свого народу, і віру, і обряд, хоч надщерблений, а все ж грецький.

І борсається отець Кралевич у навалі отих нових думок і ні одної з них не може продумати до кінця. Схуд, зблід.

Матушка тільки дивиться і… готується до нових терпінь. Вона знає вже цю неспокійну душу. Вона знає, що під навалом якихось нових ідей отець Кралевич може допуститися особливих дій, що він тоді не порахується ні з чим, а в результаті — нове перенесення кудись, це, може, ще й гірше. Говорити, відмовляти, впливати — даремна річ. Краще вже віддати це збігові обставин — може, воно якось і обійдеться.

Сам отець Кралевич нічого не каже дружині. Він наївно думає, що як укриє перед нею свої думки, то збереже тим її спокій — і оце во ім'я того спокою мовчить. Він і не підозрює, що його нервовий неспокій, його гарячкове тремтіння відчуває насамперед вона, дружина, і, раз відчувши, вже тратить спокій. І привернути її того спокою вже нічим не можна. Як жінка казала, вона мусить весь час слухати, чи не дзвенить військова сурма на сигнал вимаршу, чи не гримлять полкові литаври. Хвилька спокою, хвилька життя — а там знов похід, знов сердечна тривога, зНов виглядання, чи не несуть на червоній китайці холодного трупа. Так пройшло немало часу.

І, переїжджаючи сюди, знала матушка, що ця висилка — це ще не останній етап, що знов прийде якась ідея, заволодіє Кралевичем, забере всю його мисль, всю його душу — і вп'ять нові переносини, нове скитания. Але думала, що все ж потриває хоч трохи ця перерва, цей антракт між двома актами вигнання. І от тепер бачила, що антракт був дуже маленький, що вже назріває щось нове. З завмиранням серця стежила за оцими візитами печеніжинського гуцула, з тривогою відмічала, що вони стають все частішими й довшими, балачки все завзятішими. Підслуховувати собі би не дозволила, але схвильованість голосів обох бесідників проникала й крізь стіну і непокоїла, турбувала.

Коли Марта, одвічна Марта, вже не служниця, а член сім'ї, розповідала, як приходила жінка оцього гуцула, думаючи, що її чоловік ходить до сапогівської попаді, усміхнулася матушка гірко. Отже, там десь є друга така обречена істота. Теж дивиться тужними очима в темінь ночі — а куди ж то він пішов? А чого він так часто ходить? А чого він так подовгу буває? Ой, щось віщує моє серце, що не перед добром…

Покликати би її, ту гуцулку, поплакати би разом над тією недолею, що готують їм їхні чоловіки. Та й порадитися — може, що і вигадали би?

І матушка рішила перевести це в життя. Сказала раз Олексі:

— Ходите, ходите самі до нас. Хоч би коли дружину свою привели.

Олекса похмурнів.

— А шо би вна ту робила?

— Маєш! А ви що робите? Ви собі балакаєте з єгомостем, а ми би з нею поговорили.

— Шо має баба з вами говорити?

Матушка силувано засміялася:

— Адже ви находите щось говорити з єгомостем, а ми би вже з нею якось ізнайшли…

Олекса нічого на це не відповів. Але в той день, коли йшов додому, думав о тім. Йому жаль було жінки. Все ж от він, Олекса, має моральний відпочинок, прийшовши сюди, побалакавши з єгомостем. А вона? Все сама, все сама… І не скаржиться, і не нарікає… Може б, дійсно привести й її до Сапогова? Нехай би побула межи гарними людьми, трохи 6 розвеселилася, бо щось вона дуже смутна останніми часами.

Чим більше думав, тим більше переконувався, що варто так зробити, — тому передав жінці запрошення сапогівської ї мості.

Єлена злякалася. їмость… Її, просту гуцулку, хоче бачити їмость. Навіщо?.. В якій потребі?..

Коли печеніжинська їмость кликала кого з гуцулок, то се розшифровувалося дуже просто: або покладків треба, або полотна, або взагалі якої справи. Невже сапогівська їмость хоче, аби їй носили покладки аж з Печеніжина?

«Мабуть же, шо ні. А як ні, то чого ж їй треба? З Олексов шос ізробили, дане йке му там дали, ци єк, бо ходит замислений, все про шось думає. Вже й до господарства не такий, іще кудись ходит, хлопці до нього якісь з'являютси. Та все потихеньку балакают, та все так, аби я не чула, — ой…

Насувається щось страшне, невмолиме… А тут іще їмость… Чи вона мені щось порадить? Чи вона врятує?.. А може? А може ж, таки порадить як розумна людина… Вони ж учені, вони вангеліє читають… Прийти би отак, заплакати, впасти до ніг — може, змилостивиться, може, відверне чари, дасть який привіт».