Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 43)

І так і сиділи вони мовчки один проти одного з вихром думок у голові, жаліючи один одного, милостивлючися один над одним. «Я не буду руйнувати твоєї примітивної прекрасної віри…» — «А я не буду далі допитуватися, бо бачу, що тобі тяжко, і ще тим тяжче, що ти священик…»

Отець Кралевич мов прокинувся й почав ходити по хаті. Раз тому, що це дійсно була його звичка, а потім просто хотів укрити перед Олексою своє схвилювання.

Ходив, ходив… Потім підійшов, став і поклав Олексі руку на плече. Говорив тихим, зворушливим голосом.

— Слухай, голубе… Існують питання, котрих не повинен собі чоловік задавати, бо не зуміє, при всяких умовах не зуміє на них відповісти… Смисл буття… Скільки б ти не читав книжок; у яких би ти філософів не питався — ніщо тобі не поможе і смислу життя ти словом не оприділиш. І ніхто тобі його не вкаже, коли в тобі самому немає внутрішньої відповіді на те. А властиво, не відповіді, а відсутності запиту.

Діти не запитують про смисл життя. Не тому, що вони малі й глупі, а тому, що відчувають той смисл у творчості всього свого організму, знають кожним новим атомом, що прийшов із повітря з диханням, із землі з ягодою вишні, з усміхом матері, сонячним променем, звуком польоту ластівки над заснулим озером.

Не питають про смисл життя і мудрі старики, особливо серед вас, селян. Та й з нашого брата я зустрічав таких… Ті теж не питають про смисл пройденого шляху, коли його було пройдено чесно, щиро. Жив, працював, віддавав кесарево кесареві, а божіє Богу. Виховав і поженив дітей, діждався онуків — що ж іще? Благодарю тебе, Господа мого, що благ єси і дозволив мені мирно пройти стезю мою.

І тільки нам, людям середнього віку, присущі прокляті питання про смисл буття, про… Бога… Але ще раз кажу тобі: скільки б і кому б не задавав сих питань — мертве мовчання буде тобі відповіддю. Тут уже немає ні вчених, ні невчених — тут усі однаково безсилі. І навіть ті, що звуть себе освіченими, більше безсилі, ніж ви, щасливці, яким природа сама дає розуміння своїх тайн. Ми мусимо шукати його розуміння в хімічних ретортах, в наших машинах і приладах, а до вас воно приходить само, з отим зерном, що витягаєте ви з землі, з риком корови на полонинах, посвистом покетка.

Тому, як оце ти запитав мене, так само ж і я можу запитати тебе. І як ти не зможеш мені нічого відповісти, так і я тобі. По вірі вашій дасться вам. Віриш — значить, Бог є. Не віриш — значить, Бога нема, і ніхто вже тобі його не создасть. Буде порожнє місце у серці — і нічого вже більше ти там не поставиш…

Але холодно ходити з пусткою і непривітно. Як дитині без мами. Коли дитиноньці заболить щось або страшно стало — воно крикне: «Мамо…» А мати: «Я тут, дитиночко, не бійся…» І дитя вмовкне. Уже й ніжка перестала боліти, уже і не страшно нічого.

Так і тому, хто вірить. Вдарило його життя, страшно стало жити… «Господи. Де ти?» — «Я тут, дитино моя. Не бійся нічого…» І оросить теплі сльози вдячності, серце перестане тріпотітися.

А той невірний — кого закличе і кому повірить біль свій і розпач свій? Крикне слово призиву, а пустка лише розрегочеться луною порожнечі, дихне диханням запустіння, павук протче непрозоро-темну завісу свою…

Холодно, сумно тоді, Олексо… І страшно. Сам-один стоїш на високій горі й думаєш, що варто вітрові трохи дужче дмухнути — і злетиш ти у пропасть і розіб'єшся об камінь.

Тому, сину мій дорогий, не вгашай вогню. Єсть Бог, нема Бога — нехай се не тривожить твоєї душі. Тепла, тепла не викидай із серця, а решта все дасться вам. Будь таким же прекрасним у невірстві своїм, як був у вірі,— і благо ти будеш. Нема Бога — так тому й буть. А як він єсть і буде судити тебе на своєму суді — простить він тобі, всеблагий, невірство твоє і оселить в хоромах своїх.

Гарно говорив сапогівський єгомость, але відповіді точної, в одному слові, так-таки й не дав. Зрештою Олекса й не потребував її. Запит, звернений до священика, то була, властиво кажучи, лише формальність, бо відповідь дано було давно — в перший же момент сумніву. Але то все для себе. Назовні все зосталося по-старому. Олекса розумів, що невіру в чорта можна демонструвати на людях, але невіру в Бога краще зоставити в самому собі. Тим більше, що зараз же після цього поставало питання: ну добре, Бога нема, чорта нема — а що ж є?..

Нема нічого. Так як же так? І думка знову упиралася в тупик. Гуцул усе заселив. Навіть до порожньої стаї на зиму послав би жити мару. І от тільки небеса, такий величезний простір, де були обиталища такого великого і всемогутнього духа, мусили би нараз зостатися порожні. Це якось не пасує… Поодиноко все заперечувалося, а як звести разом докупи — свідомість не пускала далі. Не мирилася з порожнечею…

Про Бога більше розмов не здіймалося, але були інші питання, в яких чув отець Кралевич, що так само Олексу зачіпає з самої глибини й перевертає там щось таке, що, здавалося, було вже вияснене й здане в архів. Навіть знайомство з Довбушем почалося з того, що отець Кралевич збирався доказати гуцулові безсмисленість повстань. Але коли попробував це доказати, побачив, що у нього немає абсолютно аргументів, а ті, які єсть, Олекса збиває навіть не рухом, а щовчком якимось. Деякі аргументи, посилання на історичні приклади отець Кралевич навіть і не висував, бо бачив безцільність і волів за краще передивитися власні постулати. Показалося, що треба дещо перецінити, що вартість повстань міряється зовсім не ступенем їх удачливості. Коли оповідав Олексі про історію України й безконечне число її неудалих повстань, мусив зробити висновок, що все ж це знаменувало живу душу народу, його волю до життя.

Що не побідив, що впав у титанічній боротьбі — ну що ж… то воля Господа. Але видно, що не хотів гинути. Ще ж недавно, яких несповна тридцять літ, Мазепа попробував відірвати Русь від московського царя… І зараз ідуть повстання там, на Поділлю, Волині, Брацлавщині. Хто знає, який буде результат, але, в усякім разі, це зло вже-таки показує, що люди живуть, чогось прагнуть, не задовольняються сьогоднішнім днем і його умовами. А у нас? Тиша і мертвота. Мовчить народ, мовчить духовенство, а агресія польська зростає…

— Ти не увіриш, Олексо, як глибоко вже пустила коріння полонізація в нашім народі. Марічка Деркачева, жінка тут одна, зав'язує зрізані нігті у вузличок. Я знаю, що ото у них за повір'я, але питаюся: «А пощо, — кажу, — газдинько, ви ото ховаєте?» — «А як же, — каже. — На суді ме питати Бог кождого за ніхтями: «А гдзє твоє пазнокце…» Розумієш? Розумієш, Олексо? Вже Бог буде говорити до гуцулки польською мовою. Бо то пан Бог, тож мусить і говорити мовою панів. Куди ж іще далі?

Отець Кралевич тер собі лоба й нервово ходив по хаті.

— Як я се почув, то мене мов каменем в лоб ударило. Се ж уже кінець. Це вже смерть. Якщо ми втратимо народ, простий народ, при чому ж ми тоді зостанемося? При отій купці отої нещасної духовної братії? Бо панки наші, ніби русини, то ж запроданці. Най нас завтра завоюють хіни, то вже післязавтра панки-русини будуть говорити виключно по-хінськи й казатимуть, що то власне їхня питома, прадідівська мова…

Ні… Народі Тільки народ, простий народ — ото наша основа, наша підпора, наша надія, наше все. А народ темний, несвідомий. От я певен, що навіть ти не зовсім мене розумієш і не бачиш трагізму в тому, що баба Марина змусила пана Бога говорити по-польськи. Бо ти теж несвідомий. Держишся руськості, держишся свого обряду, але не знаєш, чому се так і навіщо тобі придалася і руськість твоя, і обряд.

Впрочім, ти і закони природи знаєш несвідомо, а тобі добре з тим… Може, краще несвідомо тримати, ніж свідомо втратити, як наші усі світські пани. Зрештою… Я вже сам не знаю, що думати: чи просвіщати вас, чи ліпше нехай ви зостанетеся вічно консервативним резервуаром народних скарбів. Бо почни вас просвіщати, то ви зараз тікаєте: тут до поляків, там до москалів. Цивілізованих русичів наче нема ж на світі.

Особливе враження робили на Олексу описи козацького періоду життя українського народу, і чомусь найбільше — морські походи козаків. Олекса зроду не бачив моря, як не бачив ніхто з його рідні, з його села, десятків сіл доокола. А тепер він бачив його на картинках, що знайшлися у єгомостя, а головне — чув в живому оповіданні.

І обидва вони захоплювалися: і той, хто оповідав, і той, хто слухав.

— То би мені з козаками, — виривалося в Олекси.

Безліч питань повставало.

— А чімунь запорожці не йшли суходолом? Таже Турція о, під боком. Перебрів Черемош — і маєш Турщину. А я і не знав, шо орда таке лихо робила нашому народові. А татари теперка є? А Січ Запорозька? А чому тепер не підоймаютси?

— Чому не підіймаються? Підіймаються і тепер. І зараз, як оце ми з тобою говоримо, на Поділлю, на Волині, Брацлавщині йдуть повстання.

— Ой га!.. Таки зараз? А то далеко?..

— А що? Хіба пішов би?

Олекса вагається, у нього ніколи слово не розіходиться з ділом. Тому і зараз сказати — це значить зробити, піти, а Олекса ще не знає що і як. А отець Кралевич робить екскурс у сучасну історію, виводить початки гайдамацьких заворушень із загальнополітичних причин. Оповідає про боротьбу партій після смерті Августа II.

— А хіба наш король помер?

— Аякже, давно. І от по його смерті одні пани хочуть німця, сина покійного короля.