Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 22)

Та й так розговорив усіх хлопців, що таки постановили на Коломию не йти, а спробувати Заболотова.

У Заболотові рабували самі жидівські доми. Лиш, казав мені Ковбаса, самого фантя набрали, а грошей не було — так казав. Я му кау: брешеш, видев. Бо де ж таки, аби у жидів грошей не було? А він таки кае, що не було.

Під Дебеславцєма паювали-смиси, кае, то мені припали дві жидівські бекеші, онна сорочка та ще дрібне фантє. То все Абрамко відкупав у мене за двацік золотих. Абрамко теж, кае Прокіп, питавси за гроші. А ми му кажемо, що не було.

«Лихо-сьте шукав, — кае. — Гроші були, лиш ви не вміли добре шукати».

Взагалі старий Василь багато оповідав за Пискливого й ставив його дуже високо. Але коли об'явився Пинта, то сей ніби одразу став іще вище.

«То вже нашєське йкес було. Каут, шо го нічо си не ловило: ні куля, ні сокира, ні вогонь, — такий то був ді тот Пинта опришок. Я го вже-м не видів. Говіркували люде».

Про подвиги Пинти, які з'єднали йому таку славу, розказував Василь, наприклад, таке:

— Дес на Угорщині під Чегйовом є місто Бурштин за горов. Там іздавна стоєв замок, фестунок, ади. Пинта йшов туда та й зажідав грошей від тамтих панів. А пани замкли-си у тот фестунок та й грошей не хтіли Пинті дати.

Обиздрився Пинта. А там, ді верх того фестунку, була дуже велика гора. Узєв Пинта великого дуба, зніс на тоту гору, а видти пустив. Та тот дуб єк си поніс, то фестунок гет цалком розніс на кавальчіки, ає!..

Старинний спосіб добування укріплених міст зостався в пам'яті гуцулів з переддавніх віків. Так їх предки били у візантійські стіни. Малий Довбуш слухає і не знає, що цей спосіб і ця легенда будуть пристосовуватися до всіх видних опришків і до нього, Олекси Довбуша, в першу голову і в незчисленних варіантах.

Із моментів діяльності об'єднаних ватаг Пискливого й Пинти в пам'яті Василя зостався напад на столицю Гуцульщини — Косів.

— Був там, у Косові, великий багач жид Гедалія Він був такий багатий теменно, що держєв ув аренді цалі добра: Косів, Кути, Єблонів, і ше… Не було багатшого жида на всі гори. Гедалиха, було, єк си вберет на сабаш, так є шо видіти.

І мав цес Гедалія одну дочку. Засватав єї єкийс не з нашого краю теж дуже багатий жид. І наші хлопці знали, шо єк буде Гедалія справ'єти хасини, то наз'їздитси жидів багатих без числа з усего краю — от тогди й напасти.

Під Пинтов самих угрів було до вісімдесєк. Та волохи мали надійти. Ціле восько… Та й під Пискливим немала юрба — усі хлопці до-обрі. Теж були й волохи, бойки й наші люде… І в него, у Пискливого, був такий постановок, шо над волохами волох отаман, над усєков бранжов — свій. А над гуцулами був за втамана Федь Жолоб. Юха був хлопец!

Пискливий вислав Федя того вперед. Додав му двох теж до-обрих хлопців — Харобара із Шешорів та Маковея нашого, печеніжинського, шо його брат сидит у верху, знаєш?

А у Гедалії хасини відбуваються. ж идів поназ їздилоси повно!.. Та всі в дорогих катанашах із золотими ґудзиками, у слішних поєсах кованих! А на жінках та дівках жидівках золото, отих ланцухів, нашийників, ковтків, коралів, перел — ой га-га!..

Музика тнет, жиди танцуют. А кричут так, що на ціле місто чути!

Людей позіходилося дивитися — невидимо. Дітваки на маркани позлазили, на дахи. Таж таки й чудо!

А там, у товпі, й Федь із товаришами. Чекає, нім до міста увійдут опришки — аби не дати жидам розбігтиси.

Лиш шос нема й нема опришків. Посилає Федь то одного, то другого з товаришів подивитиси, ци не йдут — нема!.. Шо такого?.. А вже сонце понад захєд, скоро, скоро вже порозіходєси жиди по хатах.

А то Пинта по дорозі вступив до Мишина. А в Мишині орендар не жид, а гуцул Юр, свий хлопец. То він частував легінів горівков, та й вни си припізнили.

А Федя вже нетерп'єччя беретси. Посилає ще раз Маковея. Коли біжит Маковей — ідут. Тогди Федь чемно виступає наперед, здоймаєт кресаню, кланєєси. І таку бесіду мав Федь: «Я називаюси Федь Жолоб, із ватаги Пискливого. Зара будут суда усі наші хлопці, поверх сотці люда. То коли не хочіте, аби ми вас стинали — мечіт суда, у цесу тайстру усе, шо маєте найдорожчого». — «Ой-ой! Геву-улт!..» Зчінивси крик помеже жидами, рейвах!.. Але шо маєш чінити — треба давати!

Посипалиси до тайстри і ланцушки золоті, і перли, коралі, гроші!.. Уже й тайстра повна, і бесаги — а жиди все несут, несут… Оден спредь другого… Бо тот поніс, а цес не хоче… Ні, братау, — неси й ти, аби не я один ущербок мав!

Федь скінчив на подвір'ю — йшов до хати Гедалії. Велів собі скрині одчинити, усєкі пуздри. А там гроше-ей — і не зрахувати!

А тут уже опришки набігли. Марусєн і Гриць Кочераків впали до школи, де тоті гості жиди молилиси. Ік зачєли там стрілєти — уй-юй-юй! Зачєли кікати! А коло брами на варті Іван Торунтєків: ув обох руках по пістолетові та й крис на плечах. То йк зазорит єкий жид таку фігуру — та й назад!.. Сміху!..

Але шо ж… Таки Косів то є таки Косів. Місто, рахувати. Єк зчінивси галас на ціле місто, єк зачєли збігатиси люде, єк зачєласи бійка! Ті собі стрілєют, ті собі!.. Сімнацік душ опришків лєгло тогди, а решта відійшла до Пістині, забравши здобич і двох ранених із собов.

Пискливий аж зубами скриготит! Му ше си не вдавало так, аби го так били. Уводно, каже, шо треба пімститиси. «Най волохи надійдут, — бо їх не було ше, — підемо знова на Косів і розіб'ємо на друзки!»

У місті над Ключевом обнучювалиси — все чькали на волохів. Опришки усе казали Пискливому: «Ой давай, пане втамане, кікати! Бо то може восько наскочити».

А Пискливий таки тої, аби чькати на волохи. У Ключеві Горішнім там багато було своїх людей, тож мож було чькати. То Савка принесе, то Филип ци старий Зачко або €ГО СИН Федір.

Та й шо ж… Волохи — вни все зрадники — перечюли, шо наші зле гостили у Косові, та й завернулися назад. Ну, наші чькали шо чькали, а далі видют, шо таки не буде, попасовалиси та й собі хтіли на Угоршіну. А тут ік наднеслоси восько. Жомніри кінні. Ге-ге-ге!.. Куца година прийшла!.. Хто втік, а хто й не спостиг. Багато спіймали жомніри хлопців, повішєли витах у Кутах, Косові, Коломиї… Пискливий утік. Але не йшов на Угоршіну, а до батьківщини. Йкось му дєдя єго залагодив справу — не без грошей там си обійшло… Та й зачєвси Пискливий Іван ґаздувати і господарив так сім чи вісім рік. Думав уже і віка так кінчити — а вийшло не туди.

Спорєдили пани таке восько на опришки — смолєки си називало. Привідцев у них був пан поручник Сосновський. І така то була біда, шо в него гляба було переховатиси. Вітропив усіх опришків. Не лиш тих, шо тепер рабували, але бо й тих, шо рабували й колис.

Єк перечюв Пискливий, шо приходит і на него черга — спробував грошима. Не берет! Шо за чюдо — лєх грошей не берет. Але так — не взєв… Видит тогди Пискливий, шо тут не тим пахне — і втік. Лиш позно си прохопив. Не вийшов і чверть милі, єк наскочів Сосновський і забрав…

Шо ж… суд був, єк звич. Питали про всєкє на суді, лиш то все дурне. Хто би на себе наговорив. От питаютси, єк ти попав до опришків. Шо ж має казати? І каже, шо слина до губи принесе. Пискливий казав, шо як був іще хлопцем, то пас вівці. А прийшли три: Мельник із Довгополя, Дідушко і Кочуба.

Прийшли й єли ми казати: «Йдім нападемо на вірмен купців, мают їхати з Сучави». То був-сми молодий, дурний та й давси намовити… А суд знає, шо він бреше. «То, — каут судді,— ви там трьох вірмен вбили…» — «Я того не знаю, — кае Пискливий, — бо я стоєв при боці та й не бив-сми нікого… Я ніде не був, лиш та робота мені си не сподобала, то й я вернув ід хаті. Дєдя мій залагодив усю справу, та й я си бирше в тото не бавив». — «Не бавилисте-си? А хто вбив двох дітей у Зверхослав'ю?» — «Я в тім не свідім, бо був-сми тогди у Семигороді…»

Таке плів, аби плести. То й шо ж… оннаково то му не помогло. Завісили го — із того чєсу немає вже в наших горах опришків, шоби таких аби мудрі. Дес шос колис із'євитси, але таке, пусте.

Об'євивси був Іван Панчишин, підобрав собі шістьох хлопців, до них волохів двох, здавси на намову жида-орендара з Саджавки і пішов — ци не дурний? — на Коломию. І з таков силов, рахувати, на Коломию. Пискливий не такої міри був ватаг, мав під собов і по сорок, і по п'єдесєк, і по бирше люда — та й не відваживси на Коломию! А цес… Просто дурний.

Василь аж сплюнув. Дійсно, се була або зухвалість, або справді глупота. А може, просто молодий ватажок одразу хотів прославити своє ім'я нападом на широку шкалю, щоб вернути часи Пискливого й Пинти.

— Та й шо ж си стало?

— А шо? Вскочіли вони до ринку, зрабували йкогос Майорка, а ту єк не налетит пан поручник Сосновський до міста. Обскочив ринок, обістав своїми смолєками та й віхапав усіх, єк курєт.

Та й на тому си тєкло. Перевелиси опришки у наших горах. Чюв-сми, шо був ніби йкийс Верба, розбивав трохи коло Кутів, лиш недовго шос. Шпугрура з Текучі об'євивси, але також недовго гостив… Тутєків із Довгополя… Малі то все люди… Ні, таки перевелиси опришки. Нема таких опришків, єкі були давніше.

А хтось із таких, шо більше буває долами, оповідає, шо там обібравси йкийс Лесько. Перший напад був на пана Петровського у Живачеві. Зрабували вни того пана, йшли на Солотєну. У дзвінєцькій сиглі у густі дебри стали, аби припічнути й попасоватиси. Зачєли ділитиси — ой га! В жяден спосіб не можут миром. Кожний хапаєси за обушки, за пістолета, шаблі, ладівниці, а фантя, квефів, ади, тотих стєжок, лудіння панцкого не хтє. То й си сварут, кричют…