Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 24)

Аж сюди заблукалися у гори билинні герої великого князя Володимира: що як махне в один бік — у ворожім війську вулиця; махне в другий — з перевулочками.

Але сіра посередність ненавидить героїв. Король добре ставився до Головача, закликав його навіть до себе до Варшави, але Головач не хотів кидати полонини, бо й дійсно — де може бути краще, як на полонині?

«То шо ж тобі дати за твою службу?» — «Давайте мені на куждий тиждень вина по бочівці та й єлівку».

Король пристав на тото й висилав туди під Гутин щотижня вина та й єлівку. Та й жив собі добре Головач.

Єк му стребитси грошей, іде до міста й каже собі заплатити тіцько а тіцько грошей. То багачі зложєютси на тоти суми, бо йк би си не зиклали, то би рабував Головач. А панам то не подобаєтси. То вни часом прилагодє зраду на Головача: лиш він до міста, а вни до него бурр! Із дванацітьох пушок враз! Та й шо ж? Ік то ніби горох до стіни.

Довго так воював Головач, доїдав панам та багатирам. Приберали вни на него ружного способу, лиш оничково не могли діймити. А оден си ізнайшов.

«Видев, — кае, — у него є йка любаска. Ци би не підкупили мию, аби вна візнала, від чого му може бути смерк?..» А Головач діправді має любаску собі, і вна на него пизму мала в серці. Бо то вна мала колис, тота баба, собі любаса, чоловіка їдного. Та й тот із нев був шо був, а витак вна му ги навкємила, та й він ї облишив, а вна завзєласи за тото — я тє, кае, зі світу спрахчю. А тот чоловік смієтси бабиних слів. Та й баба тота зійшласи з Головачем, підійшла йму під смак та й вогорит раз: «Ци би ти он пішов того а того чоловіка вбити, бо він ми межу переволав…» Бач, куда перевернула лиха душє… Головач послухав лихої баби, пшов ід тому чоловікові. Лиш не застав го дома. Пшов удруге — так само не застав. І так ходив три рази, лиш усе не заставав. А йк війшов у четвертий раз, а тот чоловік пасет вівці. Та й каже: «Єй, пане Головачу… Кіко ви разів у мене були, та й я не міг вас видіти та й погостити. І к ласка ваша й охвота — виберітси єлов'єгу їдну або хоч і дві». А Головач му: «Ой, не хочу я від тебе нічо, бо війшов-сме тє вкєти». — «А за йку провину ви бе-сте мене били?» — «Та бо десь ти мої любасці поле переворав». — «Я їй поля не переворав, лиш свого не дав, аби вна переворала». — «Єк тому правда, то добре-с зробив: свого не давай, але ж бо й чужого не руш». Так вни поговорили, та й пшов Головач, а баба тота: «Ци забив-єс?» — «Нє!..» — «А чіму нє?» — «Я му не дав житє та й відобрати не можу. А до того шє він ми казав, шо твого не рушєв, лиш свого не давав». Та й баба з того на него усердиласи, на Головача ніби, лиш мовчєла до часу. А йк прийшли пани та зачєли ї підговорети, то вна відразу си згодила, ніби візнати від Головача, від чого му смерк може прийти.

От їдного разу, йк вни набулиси зі собов, вна си питат: «А шо то каут, ніби тебе не мож забити?» — «Мож і мене забити, лиш треба знати спосіб». — «А йкий же то спосіб?» Довго він не хтів говорити, але погадайте лиш собі, шо курва може! Ік зачєла ластитиси, ік зачєла просити, плакати, то він таки узєв та й віговорив. «То, видиш, маю ярімний волос у голові. Коби го хто вімок, а витак набрав із паров роя воску та зсукав на тім волосі свічку з того воску. На ті свічці розтопити олов і з того зробити кулю. На ті кулі аби дванаціт попів відправили дванаціт соночних, дванаціт утрінь та й дванаціт служіб — то аж тов кулев мож мене вбити». Курва йк тото все візнала — вімкла у сп'єчого Головача тот волос, та й віддала го панам, і навчила, шо мают із ним робити. Єк Головач си прошумів — чює, ніби шос му не так. «Шос я ніби отік ослаб ікос…» — «Та то ми з тобов забагато були, та й мені шос не так… А може, ти не доспав… А може, їсти хочеш, то ті звару…» Вже вна знає, курва, єк то голов крискєнови задурити. А пани зробили все так, ік навчіла баба, та й чкают, нім Головач до міста по гроші прийдет. Прийшов Головач до міста по гроші. Дивитси — а то оден мадяр мірит до него з пушки. Бо то вни, пани, мадяра йкогось собі підкупили, аби стрілєв. Головач си засмієв — а того не знає, шо то є умисно на него злагоджена куля. Мадяр бахнув — і Головач покотивси неживий на землю…

Круль, коли довідавси про смерть Головача, то дуже жєль му стало за так славним воїводов. І наложив він за смерк ватажка на мадяри штраф: велів іздоймати череп із Головачевої голови та й кожен рік мусє мадяри повен тот череп за штраф, за тото, шо убили Головача, наметати чірвоних. Та й до сего нне дают мадяри шороку до каси крульовскої тоти гроші. І череп тот із Головача до сего, каут, є на Угоршіні: лиш ґазда покійний самий видів тот череп, єк ходив із бриндзами за гору молодєком.

Е-е!.. То славне на Угоршіні намено, тот Головач, шо війграв Угоршіну з-під турка. Загірці дуже го полюблєют та й кужде про него оповідат. Бо він бінного не рабував, лиш бінному ше дав.

Не все там в'яжеться щільно у баби, але Олекса не додивляється й не критикує. Образ Головача, такого сильного, такого справедливого, заступника за бідних, чарував хлопця, й малому хотілося скоріше вирости, аби бути таким, як Головач.

Так і зростав серед тих легенд Олекса. Де би не зайшла розмова поміж гуцулами про опришків, завжди кінчалася одним рефреном:

— Ей, коби тепер були опришки. Ми би гет пригрозили Польщю…

Опришки були месники людських кривд, опришки були найрозумніші з людей.

— Хто вігадав ручні млинки робити? Але перші то опришки вімудрували робити ручні млинки та й у тім молоти муку. Витак уже вни, тоти млинки, пшли меже люде.

— Ає… То таки правда. Шо то Каднючок знайшов у потоці у себе коло хати у лісі старий розіпрілий ручний млинок, що опришки у нім мололи собі дзерно на муку.

— Так, так. Опришки усе знали.

— То й шо? Сиділи по зимовниках та й мали чєс усяке віштудеровувати.

— То би й ти, єк сидів у зимовнику, шос вімудрував.

— А ци би на! Не такий і я, єк куждий?

— Шос сидиш кождої зими у себе в хаті, єк медвідь у гаврі, але шос не видко, аби й немудре дибрав…

Олекса чує про зимовник, але не знає, який він. Розпитується — і всяке охотно йому розкаже.

— Та то, видиш, опришки не могли ходити зимі на рабунок, бо би був їх слід ізраджував, їх би були за слідами усіх виловили. То вни сиділи зимі у зимовниках. Клав собі таку схованку у лісах, дес коло потоку, так, аби мати близько воду. Шукав на тото безлюдного місце, аби за зимовник тот ніхто не знав, не чував.

— З-за літа опришки у тоті зимовники наношували собі муку, бринзи, сир, масла, бужениці з єлівок, так, аби мали шо собі їсти через цілу зиму. Бо вни не могли йти в село шос купити. Бо скоро би си лиш котрий опришок показав — ого! В оменті би го ймили. Тимунь опришки мусили-си старати ззагоді собі на зиму.

Єнчі котрі опришки, бувало, зимуют у людей, люде берут на зимівлю. Лиш то бийно. Не раз трафєлоси, шо ґазда зрадит та й видает у катівські руки. Або таки самий уб'є, скоро скімує, шо в опришка є гроші.

Малого Олексу це вражає. Як так? Він чув, що опришкам навпаки — сприяють, шанують, їх сповіщають про небезпеку, а тут нараз…

— Бо то, видиш, усєке є люде на свікі. То правда, шо бирше було таких людей, шо опришкам доносили їсти та й їх ховали. Бо опришки ніколи не рабували своїх людей, лиш панів та жидів. А своїх то лиш рабували, котрі опришків зачіпали, аби на ні доносили, аби зводи робили — таке. А чо ти допитуєшси усе про опришки? Ци самий си ладиш? Ше малий…

Дійсно, Олекса навіть звернув увагу села на себе тим, що не тільки принагідно вислухував усе про опришків, але й сам іще випитував. Гуцули охітно розповідали, й тому Олекса, коли заводив потім гри в опришків із хлопцями, то його все вибирали на отамана, бо він знав усю опришківську звичку, наслухавшися від дорослих.

— Бо то, видиш, опришки ходили малими ватагами. Лиш коли йти на великий рабунок, тогди си скєчают на великий табір: і по трицік, і по сорок, і по бирше люда. Єк, скажім, ти на Угоршіну. Туда були все великі пани, дідичі, графи, барони та й усєка бранджа.

А рабували вни все так. Єк прийдут до йкого двору ци фестунку, то одні обскочют двір доокола, аби хто не вибіг та не дав знати, не збив тривогу. А решта біжить у браму, до покоїв. Єк котрий панок ци слуга показавси надворі ци в покою, то опришки на него скричют: «Лицем ід'землі, повішенику ти їден!» Опришки на то мусили кричати так, бо боєлиси, аби котрого хто не спаськудив з пістолети.

А йк уже ограбуют, заберут гроші, маєтки, єк уже си з усим укутают, тогди кричют на слуги, аби запрєгали коні, пакуют усе на вози — та й гайда у поле. А поки долів си спомнєтают, то опришки вже далеко.

Єк не стає дороги, шо мож укікати возами, то опришки повіберают усе з возів, кладут у бесаги та й гайда далі.

А йк прискочіт ровта — стают до оборони. А вже боронє-си — шо вже си бороне… Бо куждий знає, шо му оннаково — ци від кулі зара гинути, ци повиснути на шибениці. Волів адже згинути від кулі, аніж піддатиси.

А йк котрого опришка ворих скалічив, шо му оннаково нема вже життя, то такого не лишєли опришки, лиш добивали сами. О, то був буйний нарід.

Лиш не злегка їх мож було зловити, бо то сохтівні люде були, сторожкі. Він не буде тобі в лісі голосно говорити, ні. Ніколи, — кае, — не говори з товаришем у лісі, бо бук і смерека такі мают вуха, очі та й рот, та й можут тє зрадити. Єкшо маєш говорити, то говори на поле: поле тє не зради… Видиш, єку навуку давали старші опришки. Бо то таки бійно у лісі говорити: поза смереков або поза буком може-таки стоєти другий злий чоловік і все видіти та й чюти, а витак зрадити — та й готова біда. А на поле то чоловік види далеко та й ворих не може підслухати нічо. Видиш. На все був прахтикований нарід.