Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 114)

— Нема. Я був там.

— Но то, може, на тім боці, за ріков. Маржина шос у него хорує, відев, ід маржині пішов.

— Нема шо. Треба зачекати.

— То чекайте здорові, а я йду от зі своев дітвов на прохід троха… (Бо ми теж не в тім'я биті…)

— Ну то й я з вами.

Гуцул на прохід! Як вам це подобається? Але хай буде.

Пішли ми. Я рішаю зірвати інкогніто й питаюся:

— А ци тому правда, що ви Довбушів потомок?

Лице Гєлети розпливається в широку усмішку.

— А ви мене пізнаєте?

— А чіму ні?

— Ає, ає, рихтик[58], з Довбушя я йду. І на лице я подібний до него. Сами можете си переконати, бо у Косові є витиграфія[59] з Довбушя, у ратушу висит.

Косів є найстарше місто в поняттю гуцула, а Довбуш — герой Гуцульщини. Отже, цілком ясно, що портрет Довбуша мусить бути у Косові. Та обставина, що під часи Довбуша ще не було «витиграфії» не тільки на Гуцульщині, а й взагалі,— нічого гуцула не обходить, для нього ясно одно: столиця без «витиграфії» з Довбуша бути не може.

Ми йдемо. Згори видно оседки Потєків і Готичів. У Івана вже готове оповідання про ці дві сім і у зв язку з Довбушем. Оповідає, як чимось прогнівили Потек і Готич Довбуша.

— А сиділи вни тогди не тут, а Готич Микулай був у Багнах, де Чорний Потік д'горі. І Гєлетюк Микита з Єворова сидів там, шо си зве Гєлетина Багонка. Бережниця їх перекєла. І Потєк Лука. А Добуш у Кидроватім зимував. Надходить Великдень. «Йдім, хлопці,— кае Добуш, — аби таку красну днину по крескєнцькому опровадити. Йдім на Шийку». Пішли. Приходе. Зайшов Добуш позатиллю[60]. А Потєк із Готичем так си сварут, так си псякуют! А Добуш кае: «Чюєте, хлопці? На таку красну днину і так си бештают погано сусіди. Не маємо шо із ними с'єчене їсти». І зняв бордюг, і розшпінькав.

Іван говорив урочисто, твердо відрубуючи слова. А ці слова то він вимовив неначе цитату з біблії: «І став Господь, простяг руку і поблагословив…»

— І витєг із бордюга тогидного року с'єчене й дав хлопцім. І хлопці їли. А витак каже: «Приведіт мені Потека Луку й Готича Микулая». Пішли хлопці. Приходе. Повістуют: «Лука Потєк укік, а Готич пішов до церкви, поніс с'єчене». — «То ти, Йване (це до Йвана Садагурського, брата свого), йди йми Потека, а ми, хлопці, йдім на горбик, де має Готич віходити». Пішли. Сидє. Коли йде Готич із сином. Добуш го перестрів: «Ано веди д'хаті». Готич повів. «Шо є синове в хаті?» — «Полибє[61] з капустов…» — «Вімечі гет. Теле вібери, образи божі, стів. Решта так най си лишить». Віметав тото Готич. Добуш замок хату, підопер двері на шторц, а хлопці вже скресали вогню — палити. Лиш Добуш повів руков — не тра. Узєв Готича із собов, ввійшли у двір до Харинихи. І Потєка Йван Садагурський відпровадив межи них — зловив на Зарічу. Сидів Добуш у Харинихи у дворі, замало харчував, дуже був маркотені. А Потєк вімахав си та й утікав ізнова. Узєв си на верх, шо Дугоня си називат. А був у Добушя хлопець їден, Іван Павло Джемега, леґінь Добушів. Та єк си поніс за тим Потеком та й подогонив у Дубниках, там, де дорога Добушева.

— Єка Добушева дорога? — питаю.

— А шо Добуш робив. Казав — буде вам цеса дорога у пригоді. Та таки на його й війшло. Тепер знесло гет цілком тоту возову дорогу, шо йшла Бережницев, та й де люде ходе? Добушевов дорогов. О, тот знав!

Та йк подогонив Луку Джемега, а Лука шос боронив си, ци єк, а Павло си взлостив та й скєв Луку. Сам вернув, але нічо Добушеві не говорив — казав, шо не міг подогонити. А Добуш сидит, дуже змаркотував. І дослухав си блеїня за ріков. Питает ци Харинихи: «Шо то блеїт за ріков?» А Хариниха: «Вісімнадцєтеро дітей, шо-єс посиротив нині». Закликав Добуш Джемегу: «Непевне-єс мені, Павле, повів. Але з тобою буде рахунок потім, а тепер піди у ту кєчерку, що верх Грицька, озми дванаціт пригірш червоних та й віднеси тій одові на тоті діти». А сам причєк Добуш на свій сірак на лікоть, а витак шос узєв із сардака. «Шо то за гоздуля?» — питат си. А Хариниха: «То є воша». — «Єк то може бути? У мене того не може бути, бо я маю масть таку. А єк си і знайшло, то ретенно шос зі мнов буде. Не нині, то завтра».

Приходе дванаціт синів Готичевих. Єли просити: «Олексо! Спустіт нам тата». — «Добре, спушю. Лиш вінесіт мені 12 кресаний сороківців». А йому тих сороківців так треба. От аби напоказ показати. Принесли сини дванаціт кресаний сороківців, пустив Готичя Добуш. «Але однаково, — каже, — з сеї Шийки маєш си забрати». Та й по цес день Готичі не сидє у Шийці.

Оповів — мов апостола в церкві прочитав. З любов'ю говорять гуцули про свого Добуша, але такого оповідання я ще не чув. Сюжету ніби й нема, а слухав би й день і ніч. Взагалі оповідає про події XVIII віку, наче б вони відбулись учора. Всіх легінів Добушевих називає по імені, вказує село, звідки вони були родом.

— Ігнат Мечєвний, а ци Мечєвник, із Москалівки родом. Іван та Максим, брати, 15 рік з Добушем ходжували. Тот Максим по дві дулниці межи пальці міг і мити, помер у Стозі. Дзовздзур Юрій, шо пішов до Венгершіни…

Оповідає яку дрібничку про Довбуша, але вкладає туди стільки любові, що та дрібничка стає поезією. От оповідає, наприклад, як ішов Довбуш із легінями з Марківки у Химчинський ліс. А діло було на спаса.

— Див'ют ци: ксьондз їхає. Сперли го. «А де-сте їхаєте, єгомостику?..» А ксьондз си злєк… «На відпуст, проше пана юнація… Може би-сте, й ви були ласкаві зи мнов…» То він так зо страхий. Добуш си всмієв: «Та бих пішов, лиш шо я не підголений. Єк би-сте підголили, то-м бих пішов».

Це тут особлива гра слів. Це Довбуш міг «підголити» ксьондза, забравши у нього все.

— А ксьондз, ци таки з опуду, а ци дурненький єкий був: «Та я бих, — кае, — підголив, лиш брича не маю, вдома си лишив». Хлопці сміют ци… А Олекса: «А я пішлю кого д'ваші імості, най даст брича. Васильку! Ано скоч! Маєте ото травник[62]— по тому травникови й даст».

І далі йде гумористична картина, як серед лісу ксьондз голить отамана опришків. А за те Довбуш дав попові «п'єтнаціт червоних по п'єдесекь банок у кождім».

І такий Довбуш усюди. Щедрий і добрий для одних і лихий месник для других.

— Був собі дес у Біліню, за Сиготом, пан — на-світі сильний, на-світі багатий. А мав на палаці у себе чєрівницу, шо всіх заморьхувала і всігди тому панові всьо сказала, шо му треба було. Тримав тот пан у себе дванаціт рабівників — розбій му зношували. Та кілько то йшло чєсу, не знаю, лиш шос му си не сподобало, тому панові, шо вже він не спожєдав того рахунку, та велів пробити дванаціт скриний, та тих рабівників поховати у тоті скрині. А був став великий у того пана, і дваціт потоків з того ставу йшло. І зробив пан бай великий, а рабівників єк замок у тоті скрині, то пускав потоками та й гостий кликав си дивити на тото. А того й не зуміг спостеречи, шо там одна скриня порожна. Бо один рабівник єкос вімкнув си звідти, перебрав си у мундур та й ходит на баї помежи гістьми. А чєрівниця тота: «Чужий ходит помежи твоїми гістьми». Пан каже: «Не може того бути. Але прото будемо шукати». Та лиш казав ворота замкнути, а то леґінь покємив, забрав си полегоньки, пішов Добушя шукати. Дес му вповіли, шо Добуш у Криворівні, у Змагарні. Приходить туда леґінь — так і так, каже Добушеві, такий і такий у нас є пан. «Добре, — каже Добуш, — я туда піду». — «Ей, не дістанете си, пане ваташку». — «А я безпечю, шо си дістану!» Узєв на перший раз, на першім пунті дваціт і штирі легіні, пішов.

А чєрівница тота почірувала шос там своє й каже панові: «Йде до тебе, пане, Добуш із ровтов. Але не бій си — він поверне назад». Так си й стало. Бо дес уже так під границев того пана шос си замовили легіні та й ударив один другого. А Добуш цесе покмітив та й каже: «На цім неможливо бути, аби у мене в ровті один одного бив. На місце! Звідки поступав, звідти знов іти мушу». Пішли назад, до Криворівні. Зібрав у другім пунті Добуш 44 легіні, пішов знов. А чєрівница знов поворожила і каже панові: «Іде ід тобі Добуш. І вже наступили на твій лан. Ідуть крізь жита».

А вно так і було. Так їк ступили на панцкий лан, а хлопці поголодніли. Один узєв колос, ізсукав, здув і зжував зерно. А Добуш тото прикмітив. «Хлопці! А шо жвачіте?» — «Та то я смотрю[63], пане ватажку, ци достигле жито». — «Е, знаю я тепер диське[64], шо будемо зле гостити. Вертаймо назад. Бо я йду по панове житє, але однаково його хліба не маю кивати».

Пішли назад. Збив Добуш тепер собі банду 64 мужя: і з Єсенова зібрав, і з Криворівні зібрав, і з Жєбйого. І уробив своїми руками палєнички з глини і кождому легіневі поклав на голову. І дут. Переминув границу Панову. «Ой зле, пане! — ворожка кричить. — Іде Добуш попід землев!» А то, вважаєте, її так глина збаламутила. Шо тут дієти панові? Обложив восько дубелтово[65], велів закласти деревом брами. «Ой гвавту, — ворожка кричіт, — Добуш уже коло брам! Попід землев йдет!.. Пусто мені балакати!!!»

А Добуш направду вже коло брам. «Ано, легінці, котрий розімкни браму!» Не може жаден. «Я би розмик, — каже Добуш, — лиш ми си не хоче. Най виджу вашу прахтику». Хлопці си здогадали, узєли дуба великого, поставили на колеса — бо то вішутровували дорогу, то вози були. Прикували та йк нагріли у ту браму — геть вісадили. «Іду я наперед», — каже Добуш. «Йой пане, пане! — кричіт чєрівниця. — Добушєк у дворі!» А пан тот нич си не боїт: має надіжку на силу на свою й на пса. Бо у того пана був пес, шо ні жадна людина не могла д'нему приступити. Пан обідає, а тот пес спередь столу. А Добуш приходит. А пан нібито не знає, кричіт: «А хто то…псом його маму, прийшов?» А Добуш чінит: «Проглєнь свої очі, паночку! Се я, Добуш». Дивит си пан, шо Добуш ні фузії не має, нічо, так, з голими руками, йдет. «А ци ти б'єш, ци ти стрілєєш?» — «У мене й столец за топорец», — кае Добуш та йк лапнув уперід того пса, у вітру псом хитнув, перервав си пес надвоє. А пан тогди на Добушя. Нахитав три рази — пізнав Добушеву силу!.. Тогди він на тшудерації.