Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 113)

І прокуратор, забувши властиву тему, більше години говорив на тему, найлюбимішу для всіх галицьких прокураторі в-поляків, аж нарешті презес післав з возним йому записочку. Тоді прокуратор схаменувся й перевів розмову.

— Так от, кажу, нехай би те зробив представник отої злодійсько-різунської суспільності,— те було б зрозуміле. Те було б простиме, коли хочете. Навіть бажане… я неправильно висловився. Але це зробила полька. Полька, о-о-о!.. — І тряс пульпітром.

Адвокат «з призначення» говорив коротко, збувши свою промову десятьма словами, «в пам'ять минулих заслуг» просив зменшити кару хоч наполовину, тобто повісити на вдвоє коротшім стричку. Нарешті останнє слово обжалуваної. Зал притих, що аж муху би чув.

— Так, я — полька! І тепер я — полька більш, ніж коли-небудь у життю. І, може, більше, ніж усі ті, кого я знаю. Бо мої товариші віддавали життя за те, щоб трохи уймити болю рідному краєві, я ж віддала життя за те, щоб трохи уймити радості. Радості, побудованій на насильстві, на брутальнім гнеті. Я воліла би бачити мою Польщу радше в терновім вінку, ніж в мундирі поліціянта, з києм насильства в руці. Бо терновий вінок можна скинути в боротьбі, а мундир поліціянта вростає в тіло, в'їдається в душу. Я хочу бачити мою Польщу чистою страдницею, перед якою кожне коліно зігнулося б, схилилася б кожна голова, а не дешевою акторкою, що на сцені вбирається в терновий вінець, а дома б'є патинками по щоках молодшу сестричку. А ви, галицькі мої браття, ви не любите рідного свого краю. Ви опаскудили народні святощі, оплювали народні гімни, унікчемнили народні свята, обернувши їх у szopki[51]. Ви згадуєте ім'я Костюшки, не дорозуміваючися того, що коли б він устав, то перші свої гармати-сармати направив би на вас, щоб вистріляти вас, ворогів внутрішніх, і тоді вже взятися за зовнішніх. Ви зганьбили ім'я поляка перед цілим світом! Поляк — це був синонім борця, синонім революції, бо він не питався, в якім краю стоять барикади, а лиш питався, чи стоять. Бо він устилав трупами Великий Путь Володимирський! Цей поляк — не ваш брат. Ваш брат — вшехполяк[52], цей гнійний боляк на польському організмі, цей смердючий солітер, що висмоктує соки народні, і смілість, і дух протесту, й честь! А я своїм вчинком привертаю честь народові своєму! Я одним своїм вистрілом ударемнюю всю вашу роботу шістьох поколінь, роботу зруйнування народнього духу, роботу розкладу. І по моїм учинку знов у білім вінці стане моя страдниця, знов чистими очима буде сміти дивитися на світ цілий і знов буде сестрою всіх терпящих. Я вирвала її з табору гнобителів! Я вернула її на правдивий і єдиний її шлях — шлях боротьби з ворогом. Я зміцнила її силами звільненого з-під польського ярма братнього народу! Польське ярмо я, о браття, розбила!.. Нехай ми ліпше носимо кайдани, але аби не кувати їх! І вбивайте, вбивайте мене скоріше, коли ви не згодні зі мною! Повісьте й закопайте чимскорше! Бо інакше я видмом страшним буду стояти перед очима кожного з вас і проклинатиму. За чисту одіж Матері своєї! За украдений терновий вінець! За фабрикацію польського ярма!..

З огляду на те, що серед публіки почалися чути голоси співчуття, предсідатель суду, незважаючи на глупі тисячолітні традиції юриспруденції, звелів попросту фізично затулити рота обжалуваній, а в часописах слідуючого дня було зазначено, що на залі далися чути голоси українських гайдамаків, бо жоден поляк не впав ще так низько, щоб хоч трохи прийняти до серця бред цієї божевільної, котра лише випадково не попала на Кульпарків[53] Зрештою, і попередній її чин був не що як прояв тої ж манії вбивання, вбивання кого-небудь, хто попався; а услужні приятелі сумнівної близькості возвістили те світові як високої вартості політичний крок.

Додаткових питань ставлено не було. Лава присяжних одноголосно відповіла «так», бо хоч і був один голос проти, але йому дали посаду в солодкім магазині Hofflinger'a[54]— і голос голосував за голосами інших голосів.

Цісар приговор затвердив.

[1908]

Потомок Довбушів

Я таки давно чував про Гєлету Йвана Фудорового. Про його дедю цілі байки ходять.

— Такі то були гуцули колись. А тепер що? — звичайно говорять, згадуючи Фудора покійного.

Найславнішим ділом Фудора була його боротьба з дідичем. Пан на Krzyworownie[55] прибув до села на патичку верхи, а дітям зумів лишити добрий маєток. Скільки на те людської кривди зложилося, — один Бог тільки знає. Ще й тепер не минули, а тоді в повнім світі тривали часи, що з гуцулом можна було все, що захочеш, робити. Наприклад, пущено було в нарід гадку, що «єк прийдут анджіміри[56] та мут питати си, де твій грунт, аби-с не казав на себе багато, бо за 15 літ такого податку напрєчє си, шо в тебе й волосся на голові не ві стане тото все поплатити».

І скуткувало! Та ще як! Власної, своєї власної землі зрікався гуцул зі страху перед будучим податком. Уживав з діда-прадіда грунту, уже міркував, як синам розділить, — а приходять інженери, питають, чия земля.

— А божя, прошу панцкої ласки… божя, ади…

— А чиї ж то корови на ній пасуться? Божі?

— Та мої. То, ади, хлопчішя… Іва!.. А ци чуєш! Біжи завертай корови! Та борзо!

— То, кажеш, не твій грунт?

— Та ніби… Вважєєте…

А тут обзивається присутній пан:

— То мій, прошу пана інженера. Прошу записати на моє ім'я.

І записувалося.

Або зарінки різні, хащі, каменисті царинки. Гуцул каже: «А пошо мені отого шкрепітя?» А пан: «Прошу записати на мене», але, очевидно, яко неужиток, тобто без оподаткування. І записувалося. А відтак вилазило шило з мішка: треба гуцулові до ліса — не вільно, бо через панський грунт везтися. Заплати. Треба до ріки — заплати. Треба шутру на дорогу — платять панові за те, що з ріки наберуть дрібного каміння.

І таких способів без кінця. А як їх не ставало чи була лінь винаходити, робилося в найпростіший спосіб: попросту приходив пан з інженерами та жандармами на гуцульський грунт, казав собі відмірювати «свій кавалок», починав його уживати — та й по всій параді. Йди шукай собі з паном правди.

У такий же спосіб хотів був пан зробити й з Фудором. Так само прийшов із жандармами, з цілою асистенцією, але мало бракувало, щоб навіки не лишився на тім грунті, бо Фудорина вихопив кіл із вориння, і, якби не гурма жандармів, — пішов би пан із сього світа у маху.

За сюю річ посадили Фудора на два роки до кози, а пан скористав з неприсутності й забрав мало не весь грунт Фудорів. Та не багато це йому помогло. Бо скоро лиш випустили Фудора і прийшов він ід'хаті, то сказав ще чи не сказав жінці добридень, а борше кріс на плечі — та й до панського двора. Прибіг, розбив вікно, наставив стрільбу, кричить:

— Ага…твою псом маму! Гадав-єс, шо йк я відсидів два роки, то вже? А маю зогнити у креминари[57], а ти вже панувати не будеш!

Скочив пан з-за бюрка.

— Бійся Бога, Фудоре, не стріляй! Що хочеш зроблю! Невже нам не можна у згоді жити?

І жили відтоді в згоді, бо Фудор відібрав у пана не лиш свій грунт, а ще й половину якусь — каже, що то його. А відтак ще й насміхається з пана:

— А видиш, пане! Коби нас було таких з десєть у селі, йк я, то би не панував ти в Криворівні.

Отакий-то був старий Гєлета. І син потроху вдався в нього. Потроху, не цілком. Умови життя міняються, все менше й менше зостається простору для вибухів Фудорової форми натур. Інші часи.

Живе Іван глибоко в Бережниці, на село зіходить рідко — і це теж кладе печать на чоловіка. Високий, сухорлявий, костисте лице, а таке типове, характерне. Я як побачив його вперше, так зрадів невимовно. Бо саме в той час возився з гуцульським театром: пописав п'єси з гуцульського життя й виставляв їх силами самих селян. І була в тих п'єсах одна — «Довбуш». А Довбуш — це герой Гуцульщини, поетично оспівана особа, отже й підходити до неї треба було з пієтизмом. І ніяк я не знаходив актора на ролю Довбуша, щоб відповідав і всім моїм, і всім народним вимогам. Герой же, а хіба легко заграти героя?

І от коли я побачив уперше Івана, — сказав собі в серці в своїм: «Ось він, Довбуш! Ось той, що марився мені ночами, що по ньому тоскувала моя режисерсько-авторська душа!..»

Високий, мов із заліза викуваний. Говорить, як сокирою рубає. Тисяча рухів, котрих жаден артист не вигадає. На сцені буде поводитися, як у себе на Бережниці.

Я переказав Іванові через людей, що от так і так, отаке й таке діло — чи не хотів би він на Довбуша. Але не міг догадатися, чи піде, чи не піде. Має чоловік господарство, службу яку-не-яку (побережник він) — чи схоче кидати ради невідомих акторських заробітків?

І вже так, роздумавшися, майже зрезигнував, дав собі спокій з Гєлетою, шукав іншого, як нараз одної днини, десь так перед вечором, — з'являється Гєлета.

Я зрадів невимовно. Очевидно, клюнуло, але наскільки — не знаю. Чи з гачком зовсім, чи тільки так, бо гуцул характерний. Дивлюсь — удає, що ніби не до мене прийшов, а до господаря. Се вже добрий знак. Кричить надворі могутнім голосом:

— А де ж Петро?

Явдоха, дівчина-служниця, пищить щось у відповідь. І знов чути могутній голос:

— Маєш! А розумнішого нікого нема в хаті?

Виходжу на подвір'я.

— Слава Йсу!

— Навіки Богу слава. Що скажете, ґаздо?

— Та нічо. Прийшов-сми до Петра, а Петра десь ухопило.

— Відей, в крамниці.