Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 102)

А в тім оменті зараз пес зачєв утискувати. Сидів-сми на хатнім порозі та й видів, шо йдут три люда. Скочів-сми й замкнув двері сінні… Довбуш зачєв казати, аби го до хати пустити. Я си не обзивав, лиш жінка моя та й мати казали му, шо мене нема в хаті…

Тогди він, узєвши друк, заваживши двері, трохи відхилив. А витак сам собов зачєвси тиснути й лізти до сіней. А я го в тім оменті пострелив. Бо я го си не боєв, проше пані ясних. Я можу всіх опришків знишшити. Бо тоті полковники та й єнчя бранжя, то таки г…, проше панів.

Штефан забув, де він знаходиться, аж потім, коли почув сміх аудиторії, схаменувся, що це ж ті самі пани полковники. Подивився на своїх режисерів — чи йому нічого не буде за таке слово… Вони кивають головами — нічого, нічого… повістуй далі.

— Та й ми усі, єк мій дєдя, неня, цалу ніч не жеби ми спали, але по корчах, по бур'єнах крили-сми-си. Однак при тім пішов-сми до корчми, ци би не дістав людей собі в допомогу. Але не застав-сми нікого, лише трьох на варті, приданій орендареві, єк то є звичай того. Тих трьох від корчми одступити не могли, а тим чєсом пан Біг дня шєсливого давси дочкати.

Штефан аж перехрестився, згадуючи безумну свою тривогу тої ночі.

— День шєсливий отворившиси, люди з громади зійшовшиси, тут і духовні наші космацькі й орендар… Шукати по селу, по сіножатьох, по хащах зачєли.

А кутюжка моя подає голос. То на тот голос трафили-сми на те місце. На гони добрі від села, в хащу, під древом смерековим знайшли ми ще живого Олексу Довбущука.

Шепіт пройшов по залу.

— Жаль, що вбив того Довбущука оцей… Дзвінчук. Краще було б живцем його взяти та привести сюди, хоч би ми подивилися, який він. Ото, мабуть, страшний.

— Ні. Навпаки. Кажуть, дуже красивий. І одягався, кажуть, красиво — по-своєму, звичайно.

— Красивий, кажете? То тоді тим більше жалко, що не привезли його живого…

А Дзвінчук саме знов заученим голосом оповідає, у чому був убраний Олекса в момент смерті.

— Гугля дублена… сорочка в оливу замащена і в смолі мочена… Фі!

І панянки, що вже готові були обрати собі Довбуша за героя, одразу розчарувалися, на превелику радість своїх кавалерів.

Загалом страшенно цікаво було. От, наприклад, оповів Дзвінчук, як Довбуш відмовився від передсмертної сповіді й святого причастя. Вся зала загула.

От уже правдивий розбійник! І як такого земля носила? Чи чувано таке на світі? Та такого шкода було забивати одразу. З нього би кров точити по краплі. Жили вимотувати… Розпаленим залізом пекти.

Аж не міг утихомирити голова суду, так розходилися станіславські обивателі. А Дзвінчука після того засідання мало не на руках винесли з зали. І прямо до винарні.

Так закінчилось життя славного опришка.

А народ не забув Довбуша і оспівав його в найкращих своїх піснях, овіяв поезією, чарівними легендами, і в очах народу виріс Довбуш на героя. Немає гуцула, дитини малої гуцульської, яка не знала би оповісти про Довбуша і його героїчну боротьбу з панами. Тихими вечорами зимовими, коли збирається, повечерявши, сім'я, старий дід оповідає минувшину і в тім конче про Довбуша. І не вірять, не хочуть вірити люди, що Довбуш умер.

— Ой, нє… Не вмирав він, лиш си приховав. А прийде такий чєс, шо він знова устане, але тогди уже аж буде панам куца година.

І ждуть люди другого пришестя свого Довбуша, аби з'явився він та зробив панам край. Кріпацтва вже нема, але пани зосталися, і треба аж Довбуша, аби від них увільнитися.

А другі кажуть, що могло існувати й друге средство.

— Десь в Уорщині, за горов, у Сиготі, дес укєв Довбуш Олекса свою бартку в залізний хрест. Та йк він закєв свою бартку у той залізний у хрест, то ізрік такі слова: «Єк котрий си знайдет такий, аби у сім років свого житє міг цесу бартку відкєгнути, то буде такий самий у кождім ділі, єк я…» Та й каут, шо був би си прибрав оден шкільник, шо у сім років відтєг бартку Довбушеву з того залізного хреста. Але шо з того, коли пани о тім си довідали та й того хлопцє стратили на тім оменті. Вни си спудили, аби тот не став таким, єк Довбуш був, та й томунь збавили того хлопця так агзом, докив він ше не підник. Теперки треба чкати — єкис си найдет колис та викєгне ту бартку. А тогди — держись, пани…

Програли тим часом гуцули у своїй віковічній боротьбі з панами, але надії на побіду не втратили — ждуть слушного часу.

А поки він прийде — не забувають Довбуша й іменем його святять кожне примітне місце, гору, скалу, дорогу, криницю. Коло села Зеленої є гора Довбушенка, ота, що на північ від Старої Довгої, бо то є ще Нова Довга, над джерелами Прутчика. Гуцули кажуть, що Довбуш зимував усе в тій горі —«тимой та гора має його і мне». Прийдіть, Запитайте найменше дитя — і воно вам розкаже, як зимував тут Довбуш, мав триста кіз, бив їх та й їв з товариством, а лій забивав у бербениці й ховав у печері.

І кажуть, що той лій, одежа, збруя — «усьо гет стоїт і донині в коморах, але то усьо заклєте. Єк Олекса вмер, то ті комори позамикалисі гет, плитє засунулоси і так стоїт і донині. То багато йшло шукати, але то пусте».

— О… Там у скалах є багато маєтків, багато золота і у бербеницях багато козєчого лою. Раз дєдя наші найшли під Довбушенков бербеницю під гачугов між корінєм і втішилиси, бо гадали, шо то гроші. Але див'ютси — а то повна бербениця лою козєчого.

Покажуть вам і камінь той, на якому любив сидіти Довбуш.

— Єк стомивси, видко, йдучи, то сідав на тім камені.

І на тім місці є ше камінний хрест, а на тім хресті нумир єкийс. То малий хрест, невеликий та й у такім місци, шо нелегко, хто не знає, відшукати.

А на полонині Кидроватій показують сідець Довбушів.

— Єк си вийдеш на Кидровату, то треба трохи піти у долину, й там коло гребня на полі стоїт сідец. Тот сідец — то вирубаний камінь на чоловіка. То гет вирубано — на голов, на плечі, руки, ноги… На люльку навіть є… Так шо єк сєде чоловік, то на все є вірубане місце. Лиш дуже вже тот сідец облупаний, бо єго люде облупали — усе грошей шукают.

А в Синицях, що ото проти Криворівні, то є теж Довбушенки, або, як їх частіше називають, Довбушеві церкви. Кажуть, там, у печері, виробив ніби церкву Довбуш і навіть відправляв для своїх легінів службу, коли вони стоскуються за релігійними практиками, а в село йти бояться.

Місце те дуже близько від хат, тільки що на тім боці, за часів Довбуша то там, по тім боці, певне, хат не було, а тепер одна підобралася майже під Довбушенки.

Каміння там навалене велике, поросло лісом, кущами, травою. А на скалі височенько — камінь стоїть якось на ребрі, удається, от-от упаде. Навіть, кажуть, розхитали його люди, а повалити не гія.

То от там ніби десь є й та каплиця Довбушева. І не так просто, а ніби навіть є до неї й двері. Більше. В тих дверях навіть ключі.

— Та шош, коли годі оннако розимкнути… Можна тільки «подивитися у гирочку» від отого ключа.

То там, у каплиці, видко такі світла-а шо раз. Але шо з того, коли там ніхто би не увійшов.

Ходив і я там не раз, але, признатися, каплиці тої не знаходив. Плиття є там таке, що дробиться як сланець і зсовується з каменя дрібними платівочками: за роки ціла купа того посунулася. Дірку там находив, що як кинути туди камінь, то падає на три уступи, а потім булькає в воду. Похилий камінь там є, що як сяде дитина вгорі, то сповзе аж униз на задку, мов по снігові. Така гарна забава для дітей… Тільки є одна властивість того каменя: сідає дитина наверху в цілих штанях, а коли спуститься, то встає з голим задком.

А дверей так-таки й не видів-сми.

А в Святинськім повіті коло села Тростянець, у лісі, що називається Катерна, показують Довбушеву криницю, котру сам Довбуш викопав.

З тої криниці й тепер п'ють пастухи й рубачі воду, і на цілу околицю нема здоровішої води. І не замерзає вона ніколи, хоч яка зима люта. У великі морози люди кажуть:

— Се таке, шо далі вже і Довбушева керниця замерзне.

Кажуть, що давно тут ніде не було доброї води, то Довбуш сам за одну ніч викопав людям криницю…

Дбав Олекса не тільки про своїх сучасників, але бачив на багато літ вперед. На Бережниці, що то в праву руку, йде долина. Там йде дорога.

А по узбіччі, по лівому боці, по горі, серед густого лісу, по урвищах, по ломах, є якась стара закинена дорога. А Гєлета отой, що сам про себе каже, ніби він «рихтик з Довбуша йде», розповідає, хто клав верхом таку незручну дброгу, коли низом є така гарна й рівна.

— То Довбуш клав. Він знав, пощо клав.

І невдовзі довелося мені переконатися, що Довбуш за двісті літ передбачав, що буде дуже дощове літо, що з гір підуть страшні потоки, що нанесуть каміння й тим камінням непрохідно завалить дорогу на Бережниці, і хочеш не хочеш — треба буде їздити отою дорогою серед лісу.

А Гєлета як побачив мене:

— А що? Знав?

А скільки оповідань про незліченні багатства Довбуша, про його комори, вщерть засипані золотом, про сховище безконечних скарбів.

— Шош, з трицєт і три роки мав коли напрєтати. Бо Довбуш, як і Сус Христос, ходив на землі тридцять і три роки.

Але що ж, коли справджуються слова, двісті літ тому сказані Довбушем при смерті: «Бог знає та я. Земля буде користати з того, не люди…»

— Ой, так, так… Немало грошей пріє там у землі, але шо, коли то усьо заклєте, ніхто не годен узєти.

— Ає… У горах є сила грошей, шо Довбуш напрєтав, лиш то усьо замовлене. Є такі, шо йкби си лиш доткнув, то більше і не жив би…