Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 101)
— Так де?.. Скажіть… я піду… я знаю…
— У Чорногорі в полонинах. А де — Бог знає та я. Земля з того скористає, не люди.
І твердо так, чеканно це сказав — і то були останні його слова на землі. Повернув голову й замовк, не хотів більше ні на що відповідати.
Почувся кінський тупіт. То скакав пан Колендовський.
— Здох! — ще здалеку крикнув.
Йому ніхто не відповідав. Усі дивилися, як конає великий опришок. А він хапав уже повітря зеленими губами, здригалося останнім дрожем усе могутнє тіло. Якось довго застогнав крізь зуби, витягнувся — і вмер…
Тихо стояли люди довкола. Коли хтось один зняв кресаню й перехрестився — за ним пішли всі, і замелькали у повітрі десятки рук у білих рукавах… Десь почувся тихий жіночий плач.
І нараз серед тої тиші почувся голос старого дяка. Твердо і певно, з великим почуттям і щирістю підняв він голосом те, що мав найкращого, — молитву!
— Владико! Господи вседержителю!.. Отче Господа нашого Ісуса Христа. Молимося — душа раба твоего Олексія од всякія узи розріши і од всякія клятви освободи. Остави прегрішення йому, яке од юності, відомая і невідомая, в ділі і в слові. Ти-бо єдин єси могутній оставляти гріхи всякому чоловіку, на тя уповающому…
І підняв уверх руки, мов бачив там, у хмарах, Бога свого й кричав йому туди:
— Ей, Господи! Повели — да одпуститься од уз плотських і гріховних, і прийми в мирі душу раба твоєго Олексія і покой ю у вічних обителях со святими твоїми.
І так гарно, так чуло говорив цей старий дяк, що заплакали, заголосили молодиці й дівчата за великим своїм заступником. Потупивши голови, стояли космацькі громадяни і думали: це ж ми, ми його вбили… Не вміли оцінити, не вміли шанувати, не вміли помогти… не встерегли від зрадницької кулі. Ну що ж… От і маємо, що зробили. Замість Довбуша — он пан Колендовський сидить на коні, замість свободи — панську косовицю, замість опришків — панських гайдуків із нагаями. Попик сообразив нарешті, що дяк узурпує його, попове право й обов'язок читати молитву «на сход душі». Мотнувся було перервати, але чиясь дужа рука взяла його за плече й так пришполила до місця, що попик і не ворухнувся.
Стояв пан Колендовський, не смів порушити урочистої хвилі. І тільки дяк, старий гуцульський дяк, взивав до небес, випрошуючи помилування й благостині для угасшого заступника народного. Кликав матір господню. Вона, як женщина, скоріше відчує, ближче прийме до серця.
— Владичице! Каплями, подобно дождевим, злий й малії дніє мої, літнім обхожденієм оскудлівающе, помалу іщезают уже. Предстани ми, помошнице, в сей час ужасний, внегда ізити душі од тілесе, і бісовския ізбави мя руки, яко же бо псі мнозі оступиша м'я.
Обступили Олексу всякі люди… Он гайдуки панські прибігли за Колендовським… Он піп стоїть і здвигає плечима… Чи не ото все будуть пси, згадані в молитві? А може, це й про нас, панове громадо, сказане, бо прийшли ми не живого рятувати, а на мертвого дивитися.
— Обидоша мя мисленні ї рикающіє скімни іщут возхитити і розтерзати мя…
Всі очі звернулися на гайдуків панських. Оце вони й єсть — «скімни рикающіє». Зараз звелить пан — і будуть «возхитити і розтерзати» безсилого вождя.
— Приклони ж вухо твоє ко мні. Христа, Бога моєго, мати, од висоти многія слави твоєя благая і услиши стенаніє конечное і руку ми подаждь.
А потім високо і сильно, не як на свої старі літа, затяг оте одвічне, що під плач починається й під плач же закінчується — «Житейськое море, воздвізаємое зря напастей бурею».
Гримнула гуцулія сотнями голосів, покотився спів понад горами — і така панахида вийшла всенародна, що вже всі плакали. Першим схаменувся Колендовський. Він скочив з коня й підійшов до батюшки.
— Проше єгомостя! Припиніть же це нарешті. Як ви дозволяєте? Розбійник — а ви…
Попик не знав, що робити. Припинити — то правильно. Але що припинити? Це молитва. Якби люди лаялися або билися, а то ж моляться.
І піп оглядався, не знаючи, кого йому слухати. Чи приписів земного начальства, чи гласу своєї духовної совісті.
Колендовський уже цілковито знайшов себе.
— Гей, гайдуки! Обшукать мерлого. А те, он що блищить, подати мені.
Се була та знаменита позолочена ладівниця. У пана Колендовського аж очі загорілися, побачивши таку прекрасну й дорогоцінну річ.
— Псякрев… На дубленім сардаку, хам, таку річ носив, що її на срібнім панцирі тільки класти.
Гайдуки обшарювали мерлого. Грошей знайшли мало, але один з гайдуків намацав зашитий у полу сардака хрестик. Зробив це необережно — його товариш помітив.
— На двох, — шепнув.
Гайдук рванув сукно, ніби не можучи розстебнути. Потім, ніби чухаючися, поклав здобич за пазуху.
Пан Колендовський організував провіз тіла по всій околиці. Приїздив, віз ставав коло церкви, а в містечку — на базарній площі, глашатай кричав:
— Ось проклятий Олекса Довбуш!.. Розбійник і лотр!.. Він пожерав людей, а тепер і його самого зніс і згладив з сього світу меч господень… Дивіться всі й кайтеся по ньому. І знайте, що всім те буде, хто підіймає руку розбійницьку на ближнього свого і на панів, самим Господом Богом установлених.
І люди сходилися, дивилися на почорнілий уже труп. І одразу ж ділилися на дві частини. Одні мали право і силу говорити те, що думали:
— Нарешті. Нарешті сконав пес, що відбирав життя і спокій у чесних людей. Скоріше би всіх таких вивішати, щоб і духу їх не зосталося в нашім краю.
А другі не сміли сказати своєї думки, отже, тільки поглядами говорили:
«Погибла єдина наша оборона. До кого тепер вдатися і хто порятує?»
Довго возили тіло. Вже засмерділося воно, й візники не хотіли їхати. Нарешті привезли й зложили ще в ратуші. Аж магістрат запротестував: до канцелярії не можна навернутися.
А Дзвінчук Штефан став великою особою. Сам гетьман довідався про його славетний учинок і велів судово описати всю подію в протоколі.
В колясці, як пана, повезли Дзвінчука до Станіслава. Там його безперестанно гостили пани, напували пивом, ляскали по плечі одобрююче, давали гроші. І всі хвалили, всі дякували.
Пани судові вчили Штефана, як має говорити на суді. Проробили з ним кілька репетицій, аби він не помилився і не ляпнув чого непотрібного.
В ратуші було влаштовано урочисте засідання. До зали набилося безліч панів, пань, панянок. Усім хотілося бачити Штефана Дзвінчука, що одним вистрілом зумів привернути спокій цілій околиці.
В торжественній обстановці в переповненій залі розпочиналося засідання. Перед обопільних урядів славетними панами: Шимоном Гачковським — війтом юрисдикції польської, Михайлом Амірвичем — війтом юрисдикції орланської, Семеном Новосельським — райцею юрисдикції польської, Костянтином Салтановичем — райцею юрисдикції ормлиської й Северином Минусевичем — лавником юрисдикції вірменської — ставлений був Штефан Дзвінчук для вислухання індагації о забиття Довбуша-опришка.
Надивився за ці дні Штефан на панів, звик, привик рахувати, а й то якось омкно стало чоловікові, коли подивився на таке величезне зборище.
Добре, спасибі їм, що навчили пани, як говорити. А то наговорив би певне такого…
Почалися звичайні вступні судові запити: хто, звідки й так далі. Твердо, заученим голосом говорив Дзвінчук:
— З дідів-прадідів єсм роду космацького. А підданий єсм ясновельможної єймосці пані хорунжині коронної, а теперішнього посесора його вельможности пана інстигатора коронного.
Оце хоч довідався сам Штефан, чий він підданий. А то знав, що треба йти на панські луки косити — а чиї вони зараз і хто в даний момент паном — хто його знає…
Головно винуватив Штефан у всьому стару Мечівничку. Це за її намовою Довбуш прийшов до Космача. Взагалі ще на попереднім слідстві казав панам Штефан, що Мечівник старий — о, то великий приятель Довбуша. В результаті сеї балачки зараз же було послано до Криворівні арештувати Мечівника, і в момент отого урочистого засідання старий уже сидів у станіславській тюрмі.
— Бо то, прошу найясніших панів, мав-сми жінку, дочку Мечівника. Та й вна, ади, вмерла, та жінка, Мечівникова ніби дочка. Тогди я си єнчу жінку взєв.
— Молодець, Дзвінчук! — крикнув якийсь веселий голос із публіки. Пан Бочковський замахав руками, закликаючи тим способом до тишини.
— Узєв-сми другу жінку, а Мечівничка прийшла, аби я ї віддав віно. А я не хотів дати.
— Молодець, Дзвінчук! — іще зухваліше обізвацся той же голос.
Тут уже і серед публіки почулися упоминания, що не можна собі з зали суду робити забавки.
Але Дзвінчука ці одобрюючі возгласи підбадьорювали. Він взагалі почував себе тепер запанібрата з усіма панами.
— Таки й не дав. Задержав пару волів і корову онну. Бо прошу ясні суди — таже клав я кошта на жінку ци нє? Вна ж жила, я ї годував, зодєгав, ба тото, ба сесе. То вже кошт — а єк гадаєте?
— «— Правильно, правильно! — одобряє вже й сам голова. — Але ви кажіть далі. Причому тут Довбуш?
— А при тому, шо тогди та теща моя завзєласи за тото на мене та й удала мене перед Довбушем, ніби я за ним ходжу й хочу го забити. З того він мав завзєкіскь на мене.
Про уклад із паном Колендовським Штефанові рекомендовано ще на репетиціях нічого не згадувати.
— Минулого понедівка прийшов-сми з роботи з поля. А дєдя мені каут, же Довбущук забив чоловіка, і сказали котрого… Я дуже сі здивував, шо того чоловіка забив Довбуш, та й сми ізрік дєдеві, шо, видев, кау, мусів зрадов іти на Довбущука. А дєдя мені зговорили, аби я сі не безпечів на своє оружє…