Гиллиан Флинн – Загублена (страница 9)

Кейп-Код подарував нам море хороших емоцій. Пригадую, минуло кілька місяців, перш ніж я дізнався, що Емі, моя дівчина, досить заможна, кохана і єдина дитина своїх творчо-геніальних батьків. Своєрідна ікона завдяки книжковій серії, названій на її честь, я навіть щось таке чув, коли був малий. «Надзвичайна Емі». Емі розповіла мені все це спокійним розміреним тоном, наче я був пацієнтом після коми. Наче вона вже багато разів таке робила — і закінчувалось усе погано. Зізнання у великих статках, на яке реагували з перебільшеним ентузіазмом, розкриття секретної особи, яку створила не вона.

Емі розповіла все про себе, а потім ми вирушили до домівки Елліотів на Нантакет-Саунді, що вже тоді була зареєстрованою історичною пам'яткою. Там разом плавали на яхті, а я думав: «Я, простий хлопчина з Міссурі, лечу через океан з людьми, які бачили набагато більше за мене. Навіть якщо почати подорожувати світом, жити на широку ногу, то все одно я б не зміг їх наздогнати». Це не викликало заздрощів. Я просто заспокоївся. Я ніколи не прагнув багатства чи слави. Мене не виростили батьки з великими мріями, які уявляли свою дитину майбутнім президентом. Мене виростили прагматичні батьки, які уявляли свою дитину майбутнім офісним працівником. Він просто зароблятиме собі на життя. Мені було достатньо залишатися біля Елліотів, плавати з ними по Атлантиці й повернутися в ошатно відреставрований будинок, побудований у 1822 році капітаном китобійного судна, а там готувати і їсти страви з органічних корисних продуктів, назви яких я навіть не міг вимовити. Квіноа. Пам'ятаю, я думав, що це якась риба, а виявилося, що крупа.

Тож ми одружилися на пляжі одного насичено-блакитного літнього дня, їли й пили під білим тентом, що розмаявся, наче вітрило, а за кілька годин ми з Емі вислизнули в темряву, ближче до хвиль, бо я почувався настільки нереальним, що наче аж мерехтів. Прохолодна волога на шкірі привела мене до тями, й Емі повела мене назад до золотого відблиску намету, де бенкетували боги, а все було амброзією. Усе наше залицяння було схоже на цю сцену.

Боні нахилилася, щоб роздивитися Емі:

— Ваша дружина дуже вродлива.

— Так і є, вона неперевершена,— сказав я і відчув, як у шлунку скрутилося.

— А яка за рахунком сьогодні річниця? — запитала вона.

— П'ята.

Я переминався з ноги на ногу, бажаючи хоч якоїсь дії. Не хотів обговорювати з ними, яка вродлива була моя дружина. Я хотів, щоб вони почали пошуки моєї бісової дружини. Хоча й не озвучив цих думок: я часто не кажу речей вголос, навіть якщо це б не завадило. Я тримаю все в собі — до такої міри, що це аж тривожить: у моєму нутряному підвалі лежать сотні пляшок люті, відчаю, страху, але ви ніколи не здогадаєтеся про це, подивившись на мене.

— П'ята річниця, кругла дата. Дайте вгадаю: зарезервували столик у «Г'юстоні»? — видав Гілпін. Це був єдиний першокласний ресторан у містечку.

«Вам варто сходити у „Г'юстон“»,— порадила моя мама, коли ми переїхали, вирішивши, що це унікальне секретне місце Карфагена, і сподіваючись так задовольнити мою дружину.

— Ну звісно, у «Г'юстоні».

Це була моя п'ята брехня поліції. Я лишень почав.

Емі Елліот-Данн

5 липня 2008 року

Запис у щоденнику

Я сита коханням! Охрипла від запалу! Патологічно розжиріла від відданості! Щасливий заклопотаний подружнім ентузіазмом джміль. Я позитивно дзижчу навколо чоловіка, метушусь і працюю. Я перетворилася на дивну істоту. Стала дружиною. Я помічаю, як спрямовую корабель розмов, неохоче й неприродно, просто щоб уголос вимовити його ім'я. Я перетворилася на дружину, перетворилася на зануду, мене попросили здати посвідчення Незалежної Молодої Феміністки. Байдуже. Я стежу за його чековою книжкою і підрізаю йому волосся. Я стала такою старомодною, що, мабуть, уже незабаром почну використовувати слово «пулярес» замість «гаманець», виходитиму на вулицю у широкому твідовому пальті, нафарбувавши губи червоним, і вчащатиму до косметичного кабінету. Мене нічого не хвилює. Все має закінчитися позитивно, кожна морока трансформується у кумедну історію за вечерею. «Любий, сьогодні я убила бездомного... ха-ха-ха-ха! От забава!»

Нік нагадує добрий міцний напій. З ним усе бачиш під правильним кутом. Не під іншим кутом, а під правильним. З Ніком я нарешті усвідомила, що насправді байдуже, що на кілька днів прострочиш рахунок за освітлення чи що котрийсь тест вийде трохи невдалим. (От мій останній, до прикладу, і тут я не жартую: «Яким би ти міг бути деревом?» Я була б яблунею! Це повна нісенітниця!) Байдуже, що книжка про «Неймовірну Емі» провалилася, відгуки брутальні, а продаж і на початку був млявий, а далі й зовсім упав. Байдуже, як я пофарбую нашу кімнату, наскільки запізнюся через затори і чи насправді наше відсортоване для переробки сміття таки перероблюється. (Просто будь зі мною чесний, Нью-Йорку, перероблюється?) Це все байдуже, бо я знайшла свою пару. Це Нік. Невимушений, спокійний, розумний, кумедний і невигадливий. Незамучений, щасливий. Милий. З великим прутнем.

Усе, що я в собі не люблю, відсунулось у моєму мозку на задній план. Може, саме це я й люблю в Ніку найбільше: те, якою він мене робить. Не те, як я почуваюся з ним, а просто якою він мене робить. Я весела. Я грайлива. Я у грі. Я почуваюся природно щасливою і повністю задоволеною. Я дружина! Так дивно казати ці слова. (Серйозно, про ту переробку, Нью-Йорку, ну ж бо, просто підморгни).

Ми робимо нерозумні речі. От як минулих вихідних ми поїхали в Делавер, бо ніхто з нас ніколи не займався сексом у Делавері. Дозвольте описати сцену, бо тепер це справді для нащадків. Ми перетинаємо кордон штату. «Вітаємо у Делавері!» — стверджує знак, а ще: «Невеличке диво», а ще: «Перший штат», а ще: «Домівка безподаткового шопінгу».

Делавер, штат, різнопланово багатий.

Я вказую Нікові на першу ж ґрунтову дорогу, і ми зо п'ять хвилин трясемося по ній, аж доки не опиняємося в сосновому бору. Ми не розмовляємо. Нік відсовує назад своє сидіння. Я підтягую спідницю. Ніякої білизни. Бачу, як його вуста опускаються, а обличчя розслабляється, і з'являється той одурманений рішучий вираз, як завжди під час збудження. Я залажу на Ніка, сідаю спиною до нього, дивлюся на лобове скло. Налягаю на кермо, ми рухаємося злагоджено, гудок коротенько попискує, передражнюючи мене. Моя долоня рипить на склі: я притисла її до вікна. Ми з Ніком можемо кінчити будь-де; у жодного з нас немає страху сцени, і ми цим надзвичайно пишаємося. Потім ми одразу їдемо додому. Я їм в'ялену яловичину, поклавши ноги на панель приладів.

Ми обожнюємо наш будинок. Будинок, побудований «Неймовірною Емі». Бруклінський особнячок з брунатної цегли, придбаний моїми батьками для нас просто на Променаді, з широкими вікнами, що виходять на Мангеттен. Він екстравагантний і змушує мене почуватися винуватою, але все одно ідеальний. Я борюся з зіпсованою багатенькою дівчинкою в собі, де тільки можу. Купа власноруч зробленого. Ми самі пофарбували стіни за чотири вихідних: весняно-зелений колір, блідо-жовтий і оксамитово-блакитний. В теорії. Жоден з кольорів не вийшов таким, як слід, але ми вдали, що вони все одно класні. Ми заповнюємо нашу домівку дрібничками з блошиних ринків; купуємо записи для Нікового програвача. Вчора ввечері ми сиділи на старому перському килимі, сьорбаючи вино та слухаючи скрегіт вінілу, поки небо темніло, а Мангеттен вмикався. Нік сказав: «Ось так я все це завжди уявляв. Саме так я все це й уявляв».

На вихідних ми теревенимо під чотирма покривалами, гріючи обличчя під залитою сонцем жовтою ковдрою. Навіть підлога у гарному гуморі: є дві рипучі дошки, що озиваються, коли ми йдемо до дверей. Я це обожнюю. Обожнюю, що все це наше, що ми маємо неймовірну історію про старовинний торшер чи кривий глиняний кухоль, який стоїть біля кавоварки й у якому лежить одна скріпка для паперу. Я проводжу дні, міркуючи, що таке приємне я можу зробити для Ніка. Піти й купити м'ятне мило, яке лежатиме в його долоні, наче теплий камінь, чи тоненьке філе форелі, яке я приготую і подам йому, як оду його давнім човнярським дням. Я знаю, що це смішно, та все одно я все це обожнюю, хоча й ніколи не знала, що здатна стати сміховинною через чоловіка. Це полегшення. Я навіть млію від його шкарпеток, які Нік кидає чарівними купками, наче щеня принесло їх з іншої кімнати.

Це наша перша річниця, і я сита коханням, навіть попри те, що люди запевняли: цей рік буде надзвичайно важкий, а ми просто наївні діти, які марширують на війну. Це було нескладно. Нас звела сама доля. Це наша перша річниця, і Нік іде з роботи під час обіду. Моє полювання на скарби вже очікує на нього. Всі підказки стосуються його та нашого першого року в шлюбі.

Мій любий занедужав? Не біда! Чарівну страву хтось йому продасть.

Відповідь: суп том-ям з ресторану «Тайське місто» на Президент-стріт. По обіді там на Ніка чекатиме менеджер з дегустаторською мискою і наступною підказкою.

А ще буде «Макманн» у Чайнатауні та статуя Аліси у Центральному парку. Велика мандрівка Нью-Йорком. Ми завершимо на рибному базарі на Фултон-стріт, де замовимо парочку чудових омарів, і в таксі я триматиму контейнер на колінах, а Нік нервово вовтузитиметься поруч. Ми кинемося додому, і я вкину їх у нову каструлю на старій плиті з усією витонченістю дівчини, яка провела багато літніх місяців у Кейп-Коді, а Нік гиготітиме та вдаватиме, що ховається від страху біля дверей до кухні.