Гиллиан Флинн – Загублена (страница 8)

— О,— відреагував офіцер Ріордан і різко почав тріщати кісточками пальців. Він раптом перестав нудьгувати.

Ріордан і Веласкес, нахилившись уперед, сиділи за обіднім столом, ставлячи мені всі стандартні запитання: хто, де, як довго. Буквально вуха нашорошили. Зателефонували кудись, так щоб я не чув, і Ріордан повідомив, що сюди спрямували детективів. На мене зійшла похмура гордість від того, що копи сприйняли усе серйозно.

Ріордан уже вдруге цікавився, чи не бачив я останнім часом якихось незнайомців у нашому районі, вже втретє нагадував, що Карфагеном блукають групки бездомних. Аж тут пролунав дзвінок. Я кинувся через усю кімнату і схопив телефон.

Почувся кислий жіночий голос.

— Пане Данн, вас турбують з пансіонату «Комфорт-Гілл».

Саме туди ми з Го відрядили нашого хворого на Альцгеймер батька.

— Я не можу зараз говорити, передзвоню пізніше,— гаркнув я і поклав слухавку.

Я зневажав працівниць «Комфорт-Гіллу»: не усміхаються й ніколи не втішають. Їм мало платять, жахливо мало платять. Мабуть, саме тому вони ніколи не усміхаються і не втішають. Я розумів, що моя злість спрямована не на тих. Просто мене надзвичайно бісило, що батько ще животіє, а мама вже давно на тому світі.

Тепер, була черга Го надсилати туди чек. Я був майже певен, що саме Го мала робити це в липні. І ще певен, що вона гадала навпаки. З нами вже так траплялося. Го казала, що ми, мабуть, підсвідомо забуваємо надіслати ті чеки, бо насправді хочемо забути про тата.

Я саме розповідав Ріордану про дивного чоловіка, якого помітив у покинутому будинку сусідів, коли у двері подзвонили. Подзвонили у двері. Звук був абсолютно нормальний, наче я чекав на піцу.

Зайшли двоє детективів, утомлені наприкінці зміни. Чоловік був високий і стрункий, з обличчям у формі каплі, яке різко звужувалося до підборіддя. Жінка була навдивовижу бридка — поза рамками повсякденної потворності. Манюсінькі круглі очка посаджені близько, наче ґудзики, довгий кривий ніс, шкіра всипана дрібними прищиками, волосся довге й тонке, кольору пильного кролика. Я відчуваю спорідненість із потворними жінками. Мене виростили три жінки, які були не надто привабливі: бабуся, мама, її сестра. Вони всі були розумні, добрі, дотепні, надійні — хороші, хороші жінки. Емі була першою гарненькою дівчиною, з якою я коли-небудь зустрічався. Принаймні по-справжньому.

Потворна жінка озвалася перша — то було мов відлуння офіцера Веласкес.

— Пане Данн? Я — детектив Ронда Боні. Це мій напарник — детектив Джим Гілпін. Наскільки ми розуміємо, ви непокоїтеся через свою дружину.

У мене в шлунку гучно забуркотіло, аж почули всі присутні, але ми вдали, що нічого не чули.

— Ми можемо тут усе оглянути, сер? — мовив Гілпін.

У нього під очима були набряклі мішки, а у вусах проглядалася сивина. Його сорочка не була пом'ята, але він носив її так, наче була; здавалося від нього має відгонити цигарками й огидною кавою, хоч насправді й не відгонило. Він пахнув милом.

Я кілька кроків пройшов з ними до вітальні, знову вказав на гармидер, де акуратно присіли двоє молодших копів, немов чекаючи, щоб їх побачили за корисним заняттям. Боні повела мене до стільця у їдальні, подалі від ознак боротьби, та їх усе одно було видно.

Ронда Боні поставила мені ті самі основні питання, що й Веласкес і Ріордан, не зводячи з мене своїх горобиних очей. Гілпін став на одне коліно, оглядаючи вітальню.

— Ви зв'язувалися з друзями чи родиною, з людьми, яких могла знати ваша дружина? — запитала Ронда Боні.

— Я... Ні. Ще ні. Гадаю, я просто чекав на вас.

— Ах,— посміхнулася вона.— Дайте вгадаю: мамин мазунчик.

— Що?

— Ви — мамин мазунчик, любий і єдиний.

— У мене є сестра-близнючка,— відповів я, відчуваючи якесь внутрішнє упередження.— А що?

Улюблена ваза Емі лежала на підлозі, ціла, підкотившись до стіни. Це був наш весільний подарунок — японський витвір мистецтва, який Емі щотижня ховала від нашої економки, бо була певна, що та її розтрощить.

— Я просто висловила здогадку, чому ви вирішили дочекатися нас. Ви звикли, що хтось завжди бере ініціативу в свої руки,— мовила Боні.— Саме такий мій молодший брат. Це все через порядок народження.

Вона нашкрябала щось у блокноті.

— Гаразд,— ображено знизав плечима я.— Вам ще й мій знак зодіаку треба повідомити, чи ми вже можемо почати?

Боні люб'язно й очікувально посміхнулася.

— Я чекав і нічого не робив, бо вона точно не пішла до друзів,— сказав я, вказуючи на хаос у вітальні.

— Пане Данн, ви жили тут років зо два? — уточнила вона.

— У вересні виповнюється два роки.

— А звідки переїхали?

— З Нью-Йорка.

— З самого міста?

— Так.

Вона жестом вказала нагору, не питаючи дозволу, а просто повідомляючи про свій намір, я кивнув і пішов за нею сходами нагору. Гілпін ішов позаду.

— Я був журналістом,— випалив я, не стримавшись. Навіть тепер, уже два роки проживши тут, я не міг допустити, щоб хтось думав, наче я тут провів усе своє життя.

— Я вражена,— сказала Боні.

— Про що писали? — запитав Гілпін.

Я синхронізував свої відповіді з підйомом по сходах: я писав для журналу (сходинка), я писав про поп-культуру (сходинка) для чоловічого журналу (сходинка). Нагорі я обернувся й помітив, що Гілпін досі роздивляється вітальню. За мить він спам'ятався.

— Поп-культура? — озвався він, почавши підйом.— І що саме це охоплює?

— Популярну культуру,— сказав я. Нагорі вже чекала Боні.— Фільми, телебачення, музику, але, ах, ну знаєте, це не високе мистецтво, нічого претензійного.

Я скривився: претензійного? Це прозвучало зверхньо. Ви, двоє неотес, мабуть, потребуєте перекладу моєї освіченої-англійської-мови-Східного-узбережжя на звичайну-сільську-англійську-Середнього-Заходу. Щось типу: «Я строчу якусь фігню, що приходить у макітру, як позирю на щось путнє на екрані».

— Вона обожнює кіно,— повідомив Гілпін, вказуючи на Боні.

— Щира правда,— кивнула Боні.

— Тепер у мене «Бар» у центрі міста,— додав я. Ще я викладав у коледжі, але додавати таке раптом здалося вже занадто. Я не на побаченні.

Боні саме зазирала у ванну, затримавши мене з Гілпіном посеред коридору.

— «Бар»? — повторила вона.— Я знаю це місце. Якраз хотіла зайти туди. В захваті від назви. Мета-рівень.

— Розумний хід,— мовив Гілпін. Боні рушила у ванну, і ми приєдналися.— Життя в оточенні випивки не таке вже й погане.

— Інколи істина і справді у вині,— сказав я, потім знову скривився через недоречність.

Ми зайшли у спальню.

— Як мені це знайомо,— розреготався Гілпін.

— Бачите, що праска ще й досі увімкнена? — почав я.

Боні кивнула, відчинила двері до гардеробної і зайшла всередину; ввімкнула світло, пройшлася руками в латексних рукавичках по сорочках і сукнях, рухаючись до дальньої стіни. Раптом охнула, нахилилася, розвернулася, тримаючи ідеально квадратну коробку в пишній срібній обгортці.

У мене стиснулося в животі.

— У когось день народження? — поцікавилася вона.

— Сьогодні річниця нашого весілля.

Боні й Гілпін обоє здригнулися — і вдали, що цього не було.

Коли ми повернулися у вітальню, юні офіцери вже зникли.

Гілпін опустився навколішки, обдивляючись перевернуту оттоманку.

— Ну, я трохи перелякався,— почав я.

— Нічого дивного, Ніку,— серйозно мовив Гілпін. Його блакитні очі танцювали на місці: неприємний нервовий тик.

— То можна щось зробити? Щоб знайти мою дружину. Ну, бо вона явно не тут.

Боні обернулася до портрета на стіні: я у смокінгу, на лиці застигла усмішка на всі тридцять два, руки чемно пригортають Емі за талію; біляве волосся Емі туго затягнуте в Гульку й залите лаком, її фату розвіяв морський бриз Кейп-Коду, її очі занадто широко розплющені, бо вона завжди останньої миті кліпала, тож надзвичайно старалася не кліпати. Це було наступного дня після Дня Незалежності, запах сірки від феєрверків перемішувався з солоним духом океану — літо.