Гиллиан Флинн – Загублена (страница 70)

— Що? — не втримавсь я.

— Ти маєш розповісти Шерон Шайбер про Енді, бо все одно всі дізнаються про роман, це просто неминуче.

— І це коли я тільки почав подобатися людям. Ти хочеш, щоб я сам усе зруйнував?

— Присягаюся, Ніку... От скільки в мене було справ? Це завжди — так чи сяк — завжди випливає. А так ми будемо все контролювати. Ти розкажеш їй про Енді й вибачишся. Вибачатимешся так, наче від цього залежить твоє життя. У тебе був роман, бо ти чоловік, слабкий нетямущий чоловік. Але ти кохаєш свою дружину і спокутуєш свою провину. Ти даси інтерв'ю, і воно вийде в ефір наступного вечора. Вся інформація закрита, тож канал не зможе у своїй рекламі дражнити аудиторію романом з Енді. Вони лише можуть казати, що це буде як грім серед ясного неба.

— Тож ти вже розпатякав їм про Енді?

— Господи Боже, ні,— запевнив він.— Я лише сказав: «У нас є для вас неймовірна інформація». Ми влаштуємо інтерв'ю й отримаємо двадцять чотири години фори. І перед самим виходом програми розповімо Боні й Гілпіну про Енді, а ще про знахідки у повітці. «Божечки, ми все розв'язали замість вас: Емі таки жива і намагається підставити Ніка! Вона навіжена від ревнощів і підставляє Ніка! Ой людоньки!»

— А чому б тоді не розповісти про це Шерон Шайбер? Про підставу Емі?

— Причина перша: ти зізнаєшся про Енді та благатимеш пробачення. Люди згодяться тебе пробачити, вони відчують жаль. Американці обожнюють дивитись, як каються грішники. Але не варто очорняти свою дружину; ніхто не хоче бачити, як зрадник звинувачує у чомусь свою дружину. Нехай хтось інший зробить це трохи пізніше: «Близькі до поліції джерела стверджують, що Нікова дружина — та, якій він клявся у вічному коханні,— виявляється, підставляє його!» Це неймовірний сюжет.

— А яка друга причина?

— Занадто важко пояснити, як саме Емі тебе підставляє. Для цього не вистачить ефірного часу. Це погано для сюжету.

— Щось мені зле,— сказав я.

— Ніку, це...— мовила Го.

— Я знаю, знаю, я мушу це зробити. Але ти можеш уявити, як відкриваєш світові свою найбільшу таємницю? Я знаю, що мушу це зробити. І в кінцевому підсумку це дасть позитивний ефект. Це єдиний спосіб виманити Емі,— погодивсь я.— Вона хоче мого публічного приниження...

— Покарання,— втрутився Таннер.— Слово «приниження» передає твоє почуття жалю до себе.

— ...і публічного вибачення,— провадив я.— Але це буде в біса жахливо.

— Перш ніж ми продовжимо, я хочу бути відвертим,— мовив Таннер.— Розказати поліції усю історію про план Емі — це ризиковано. Більшість копів, коли знаходять підозрюваного, не люблять випускати його з рук. Вони закриті до нових ідей. Тому існує ризик, що ми розповімо все, а вони висміють нас, виженуть з відділка — й арештують тебе, а крім того, так ми наче розкриваємо частину свого захисту. Тож їм буде простіше планувати, як знищити нас у суді.

— Стривай, це звучить дуже, дуже погано, Таннере,— обурилася Го.— І цього не варто робити.

— Дозвольте закінчити,— попросив Таннер.— По-перше, я думаю, ти маєш рацію, Ніку. Гадаю, Боні не цілковито переконана, що ти вбивця. Думаю, вона може погодитися на альтернативну теорію. Вона має добру репутацію справедливого копа. Вона має добрі інстинкти. Я з нею розмовляв і залишився задоволений. Вважаю, що докази вказують на тебе, але її внутрішнє чуття підказує протилежне. Ба більше: якщо ми таки дійдемо до суду, я все одно не використаю підставу Емі для лінії захисту.

— Що ти маєш на увазі?

— Як я вже казав: це все занадто складно, і присяжні не зрозуміють. Це не підходить для телебачення, і, повірте мені, для присяжних теж не підійде. Ми спробуємо вдатися до моделі захисту О. Дж. Симпсона. Примітивна історія: копи просто некомпетентні й полюють на тебе, всі докази лише непрямі, все шите білими нитками тощо.

— Твоє «тощо» вселяє багато впевненості,— саркастично мовив я.

Таннер лише зблиснув зубами.

— Присяжні обожнюють мене, Ніку. Я такий самий, як вони.

— Ти точно не такий самий, як вони, Таннере.

— Нехай навпаки: їм подобається думати, що вони такі самі, як я.

Відтепер хай що ми робили, зусібіч постійно спалахували камери юрмищ папараці, тож ми з Го й Таннером вийшли з будинку під вибухи світла і галасу. («Не опускай очей,— порадив Таннер,— не всміхайся, але й не здавайся присоромленим. А ще не біжи, просто йди, дозволь їм зробити фото, і не лайся, поки не зачиниш дверей. Потім можеш казати, що заманеться»). Ми вирушили до Сент-Луїса, де мало відбутися інтерв'ю, щоб я міг підготуватися з дружиною Таннера — Бетсі. Колишня телеведуча перетворилася на адвоката. Це вона була одним з двох прізвищ у компанії «Болт і Болт».

Це був химерний почет: за нами з Таннером їхала Го, а за нею їхало з півдесятка телевізійних мікроавтобусів. Коли на обрії вималювалася Арка на Захід, я вже припинив думати про папараці.

Коли ми досягли Таннерового пентгаусу, я вже підготувався ставати до роботи, бо мав дати ідеальне інтерв'ю. Захотілося мати власний саундтрек: супровід моєї підготовки до бою. А є ментальний еквівалент маленької боксерської груші?

Двері відчинила неймовірна довгонога чорношкіра жінка.

— Ніку, вітаю, я — Бетсі Болт.

Я уявляв Бетсі Болт крихітною білявкою та красунею південного стилю.

— Не турбуйтеся, всі дивуються під час знайомства зі мною,— ловлячи мій погляд і тиснучи мені руку, розсміялася Бетсі.— Таннер і Бетсі — нам би бути на обкладинці «Офіційного путівника приватними школами», еге ж?

— Він називається «Офіційний довідник»,— виправив Таннер і поцілував її у щоку.

— От бачте? Він навіть знає правильну назву,— мовила вона.

Жінка показала мені разючий готельний номер: вітальню заливало сонячне проміння, що проходило крізь скляну стіну, а з боків розташувалися спальні. Таннер клявся, що не може залишатися у Карфагені, у готелі «Дейз-Інн», через повагу до батьків Емі, але ми з Го підозрювали, що він не міг там залишатися, бо найближчий п'ятизірковий готель містився у Сент-Луїсі.

Ми поговорили з Бетсі про її родину, коледж, кар'єру (все першокласне й дивовижне), а тоді нам подали напої (содову і «Кламато»: ми з Го вирішили, що «Кламато» — слабкість Таннера, виверт, який додає йому солідності, от як мої фальшиві окуляри у коледжі). Далі ми з Го вмостилися на шкіряній софі, а Бетсі сіла навпроти, поставивши ноги трохи навскоси. Вродлива / професійна. Таннер походжав позаду нас, слухаючи.

— Гаразд. Отож, Ніку,— почала Бетсі.— Буду відвертою, згода?

— Так.

— Ви і телебачення. Якщо не рахувати того вчорашнього вибрику в барі для сайту «Хто це зробив», ви просто жахливі.

— Саме тому і працював у друкованих виданнях,— пояснив я.— Коли бачу камеру, моє обличчя одразу ж стає мов камінь.

— Саме так,— мовила Бетсі.— Ви стаєте схожим на трунаря, клякнете.

— А якщо випивати? — запитав я.— Це спрацювало під час інтерв'ю для того блогу.

— Тут це не спрацює,— сказала Бетсі. Вона почала виставляти відеокамеру.— Було б непогано спочатку спробувати холостий прогін. Я буду Шерон. Ставитиму її ймовірні питання, а ви відповідатимете, як зазвичай. Таким чином ми зможемо визначити, наскільки ви далеко від бажаного... Почекайте,— вона знову засміялася. На ній була синя сукня-футляр, а з величезної шкіряної сумки Бетсі витягнула перли — уніформу Шерон Шайбер.— Таннере?

Чоловік застебнув їй на шиї перли, а коли все було до ладу, Бетсі широко всміхнулася.

— Я за цілковиту автентичність. Ну, окрім мого південного акценту і темної шкіри.

— Бачу перед собою лише Шерон Шайбер,— запевнив я.

Вона увімкнула камеру, сіла навпроти мене, видихнула, опустила погляд, а потім звела очі.

— Ніку, в цій справі так багато розбіжностей,— Бетсі звернулася до мене привабливим телевізійним голосом Шерон.— Для початку чи могли б ви розповісти нашій аудиторії про день зникнення вашої дружини?

— Ніку, тут потрібно розповідати лише про ваш святковий сніданок,— втрутився Таннер.— Бо про це вже всі знають. Але не вказуй часові рамки, не розповідай про час до і після сніданку. Ти маєш наголошувати лише на вашому чудовому останньому сніданку. Почали.

— Так,— я відкашлявся. Камера миготіла червоним; Бетсі увімкнула на обличчі допитливого журналіста.— Е-е-е... як ви вже знаєте, це була п'ята річниця нашого шлюбу, й Емі прокинулася досить рано й пекла млинці.

Раптом Бетсі махнула рукою — і щось ударилося в мою щоку.

— Якого біса? — нічого не розуміючи, обуривсь я. На колінах у мене лежала желейна цукерка. Я її підняв.

— Щоразу як ви напружуватиметеся чи перетворюватиме своє вродливе обличчя на маску трунаря, я кидатиму желейку,— пояснила Бетсі, так наче все це було цілком нормально.

— І це зробить мене менш напруженим?

— Це працює,— пояснив Таннер.— Вона й мене так готувала. Та, гадаю, у моєму випадку були камінці.

Вони обмінялися подружніми посмішками у стилі «ну постривай!». Одразу було видно, що вони з тих пар, які, здавалося, стали зірками власного ранкового ток-шоу.

— А тепер спочатку, але затримайтеся на млинцях,— порадила Бетсі.— Млинці — ваші улюблені? Чи її? І що ви робили того ранку для дружини, поки вона пекла млинці?

— Я спав.

— А який придбали для неї подарунок?

— Ще не встиг.

— Ой-ой,— вона закотила очі, поглянувши на свого чоловіка.— Ну, тоді дуже, дуже, дуже активно обсипайте компліментами ті млинці, згода? А ще розкажіть, що саме збиралися подарувати їй того дня. Бо я знаю, що ви не збиралися повернутися додому без подарунка.