Гиллиан Флинн – Загублена (страница 69)

— Грето, не треба. Я серйозно! Зупинися!

Її гаряча солона долоня затуляє моє обличчя, давить носа; один з нігтів шкрябає мені око. Потім дівчина знову штовхає мене до стіни, я стукаюся головою і прикушую кінчик язика. Уся сутичка надзвичайно тиха.

В руці стискаю пряжку від ременя, але я нічого не бачу, щоб мати змогу відбитися, око занадто сильно сльозиться, і вже незабаром Грета виривається, залишаючи в мене на кісточках палаючі подряпини від своїх нігтів. Ця падлюка знову штовхає мене й відкриває блискавку, починає рахувати гроші.

— Хай йому грець,— радіє вона.— Тут же,— рахує вона,— більше штуки, дві чи три. Бісова мати. Дідько, дівчино! Ти банк пограбувала чи що?

— Може, й так,— каже Джеф.— Казнокрадство.

В одному з тих фільмів, які дивиться Нік, я б заїхала долонею Треті в носа, кинула її на підлогу, заюшену й без тями, а потім взялася б до Джефа. Але, якщо чесно, то я не вмію битися, їх двоє, і воно того не варте. Я можу на них кинутися, а ця парочка схопить мене за руки, і я просто борсатимусь, як мала дитина. До того ж вони можуть розізлитися й надерти мені дупу. Мене ніколи не били. Така можливість дуже лякає.

— Якщо збираєшся зателефонувати до поліції, то зараз саме час,— повторює Джеф.

— Іди до біса,— шепочу я.

— Пробач за це,— каже Грета.— Наступного разу будь обережнішою, гаразд? Постарайся не нагадувати дівчину, яка подорожує на самоті, переховуючись.

— Ти це переживеш,— запевняє Джеф.

Виходячи він плескає мене по руці.

На столику біля ліжка лишився четвертак і десять центів. Це всі мої гроші у цілому світі.

Нік Данн

Минуло дев'ять днів

Доброго ранку! Я сидів на ліжку зі своїм лептопом, насолоджуючись онлайн-відгуками до свого імпровізованого інтерв'ю. Ліве око трішки пульсувало через легке похмілля після дешевого скотчу, але в цілому я почувався надзвичайно задоволеним. Вчора ввечері я вперше закинув вудку, щоб виманити назад свою дружину. «Мені шкода, я все виправлю, відтепер я робитиму все, що захочеш. Я покажу світові, яка ти особлива».

Все це тому, що як Емі не з'явиться, мені каюк. Детектив Таннер (жилавий доглянутий хлопець, а не п'яничка-сищик з моїх улюблених чорно-білих фільмів) нічого поки що не розкопав. Моя дружина ідеально заховалася від людей. Я мусив переконати Емі повернутися за допомогою компліментів і капітуляції.

Судячи з відгуків, я вчинив правильно, бо вони були позитивні. Дуже позитивні.

Крижаний чоловік розтанув! Я знав, що він — добрий хлопець. Істина у вині! Може, він усе-таки не вбивав її. Може, він усе-таки не вбивав її Може, він усе-таки не вбивав її

І люди припинили називати мене Лансом.

Біля будинку метушилися оператори й журналісти. Вони хотіли взяти інтерв'ю у хлопця, Який-Усе-Таки-Може-Не-Вбивав-Її. Вони горлали у мої запнуті штори:

— Агов, Ніку, виходьте, розкажіть нам про полювання на скарби.

Для них це просто чергова сенсація, але це краще, ніж постійне «Ніку, це ви вбили свою дружину?».

А потім раптом почали викрикувати ім'я Го. Вони обожнювали Го, бо в неї не таке беземоційне обличчя. Видно, коли вона сумна, зла, схвильована; наклей знизу підпис — і от вам уся історія.

— Марго, то ваш брат не винен? Марго, розкажіть нам... Таннере, ваш клієнт не винен? Таннере...

Пролунав дзвінок у двері; я відчинив, ховаючись за стулкою, бо ще й досі не оговтався. Моє кошлате волосся й пом'яті боксерки можуть розказати власну історію. Вчора ввечері, на камеру, я був чарівно закоханий, трохи напідпитку, з розв'язаним язиком. А зараз мав вигляд п'яниці. Зачинивши двері, я чекав на ще два захоплені відгуки на мій виступ.

— Більше ніколи — ніколи — не роби такого,— почав Таннер.— Що з тобою в біса не так, Ніку? Почуваюся, наче варто начепити на тебе дитячий повідець. Ну, от наскільки ти тупий, Ніку?

— А ти бачив усі ті коментарі в інтернеті? Люди в захваті. Я змінюю думку публіки, як ти мені радив.

— Такі речі не робляться безконтрольно,— пояснив він.— А якби вона працювала на Еллен Еббот? А якби вона почала питати щось складніше за «Що ти хочеш сказати своїй дружині, гарбузику»?

Він вимовив це, імітуючи дівочий спів. Під помаранчевою штучною засмагою його лице почервоніло, мов од радіації.

— Я довірився своїм інстинктам. Таннере, я журналіст, і ти маєш довіряти моєму нюхові. Вона справді була щира.

Він сів на софі й поклав ноги на оттоманку, що ніколи б не перекинулася сама по собі.

— Так, ну, і твоя дружина теж колись була щира,— нагадав він.— І Енді теж... Як там твоя щока?

Щока ще боліла. Коли він згадав про укус, той почав сіпати. Я обернувся до Го по підтримку.

— Це було нерозумно, Ніку,— сказала вона і сіла біля Таннера.— Тобі дуже, дуже пощастило. Все закінчилося дуже вдало, але так буває не завжди.

— Народ, ви дуже емоційно реагуєте. Можемо ми просто потішитися короткими добрими новинами? Лише тридцять секунд добрих новин за останні дев'ять днів? Будь ласка?

Таннер підкреслено глянув на свій годинник.

— Гаразд, розповідай.

Коли я заговорив, він підніс указівний палець і промимрив щось на кшталт «у-у», як роблять дорослі, коли діти намагаються їх перервати. Палець повільно опустився й ліг на циферблат годинника.

— Тридцять секунд закінчилися. Тобі сподобалося? — він зробив паузу, щоб побачити мою реакцію: таку підкреслену тишу вчитель застосовує після запитання до неслухняного учня: «Ти вже наговорився?» — А тепер нам варто поспілкуватися. Ми на тому етапі, коли правильний вибір часу — ключ до всього.

— Згоден.

— Божечки, дякую,— вигинає брову він.— Я хочу якнайшвидше звернутися в поліцію і повідомити її про зміст повітки...

«Вміст повітки,— подумав я,— а не зміст». Емі завжди мене виправляла.

— ...поки публіка знову тебе обожнює. Чи то, перепрошую, не знову, а нарешті. Репортери вже знайшли будинок Го, і я вважаю, що приховувати, що в повітці, стає справді небезпечно. Елліоти...

— Ми більше не можемо розраховувати на підтримку Елліотів,— сказав я.— Зовсім.

Ще одна пауза. Однак Таннер вирішив не читати мені лекцій і навіть не цікавитися, що саме сталося.

— Тому нам потрібно переходити в наступ,— додав я, почуваючись злим і готовим.

— Ніку, не думай, що одна добра промова робить тебе незнищенним,— нагадала Го. Вона втиснула мені в долоню ще кілька пігулок, витягнувши їх з сумки.— Лікуйся від похмілля. Сьогодні слід бути зосередженим.

— Все буде добре,— запевнив її я. Випивши пігулки, я обернувся до Таннера.— Як нам діяти? Складімо план.

— Чудово, ось як воно буде,— ожив Таннер.— План дуже нестандартний, але такий вже я. Завтра ми зробимо інтерв'ю з Шерон Шайбер.

— Овва, а це... точно?

Кращої за Шерон Шайбер мені годі було шукати: найбільш рейтингова (аудиторія від 30 до 55 років) мережева (більше охоплення, ніж у кабельного ТБ) журналістка (щоб довести мою здатність мати поважні стосунки з істотами жіночої статі) на сьогодні. Дуже рідко вона пірнала у нечисті води кримінальної журналістики, та коли таке відбувалося, вона перетворювалася на янгола справедливості. Два роки тому Шерон узяла під своє шовкове крильце жінку, яку посадили за те, що затрусила своє немовля до смерті. За кілька вечорів Шерон Шайбер презентувала повноцінний правовий — і неймовірно емоційний — захист у цій справі. Зараз та жінка вдома у штаті Небраска, вдруге заміжня й очікує на малюка.

— Сто відсотків. Вона з'явилася після опублікування відео.

— То відео таки допомогло,— не міг утриматись я.

— Воно додало сумнівів: до відео всі були певні, що ти однозначно винен. А тепер є незначний шанс, що це не ти. Навіть не знаю, як у тебе вийшло нарешті здаватися щирим...

— Бо вчора ввечері в нього була справжня мета: повернути Емі,— здогадалася Го.— Це була атака. А раніше була просто терплячість і нещирість.

Я подарував їй вдячну посмішку.

— Ну, тоді продовжуй пам'ятати, що в тебе є мета,— наказав Таннер.— Ніку, я не викаблучуюся: це дуже незвичайно. Більшість адвокатів почали б тебе затикати. Але я хотів якраз щось таке спробувати. ЗМІ пробралися у правове середовище. За існування інтернету, «Фейсбуку», «Ютубу» зникло поняття неупередженого суду присяжних. Справи не розглядаються з чистого аркуша. Вісімдесят-дев'яносто відсотків справ уже вирішені ще до початку судового слухання. То чому б цим не скористатися: ми маємо контролювати процес. Але це ризиковано. Я хочу, щоб кожне слово, кожен жест і кожна доза інформації були обдумані заздалегідь. Але ти мусиш триматися невимушено, викликати симпатію — чи все це матиме зворотній ефект.

— Яке просте завдання,— саркастично мовив я.— Стовідсотково законсервований, але абсолютно натуральний.

— Ти маєш висловлюватися надзвичайно обережно, і ми скажемо Шерон, що не варто ставити деяких запитань. Вона все одно запитає, але ми навчимо тебе, як правильно відповідати: «У зв'язку з деякими упередженими діями поліції, причетної до цієї справи, я, на жаль, не можу відповісти на це питання, хай як би хотілося...» — і казати це потрібно надзвичайно переконливо.

— Ну просто навчений говорити собака.

— Навчений говорити собака, який не хоче загриміти за ґрати. Якщо ми переконаємо Шерон Шайбер почати за тебе боротьбу, все буде до ладу. Це все надзвичайно незвично, але такий вже я,— повторив Таннер. Йому подобалася ця фраза, наче власний саундтрек. Він зупинився й насупився, вдавано замислившись. Збирався додати те, що мені не сподобається.