Гиллиан Флинн – Загублена (страница 45)

Одного вечора я спустилася на перший поверх і побачила його за столом у їдальні. Нік тримав голову руками, дивлячись на купу рахунків по кредитках. Я спостерігала за своїм чоловіком, який сидів сам-один під люстрою. Хотілося підійти до нього, сісти поруч і по-партнерському вирішити всі проблеми. Але я цього не зробила, бо знала, що розгніваю його. Інколи навіть цікаво, чи не є це причиною його неприязні. Нік не стримує свої спалахи люті, а потім ненавидить мене якраз через це.

Він штовхнув мене. Сильно. Два дні тому він штовхнув мене, а я, падаючи, забила голову об кухонну тумбу і втратила зір аж на три секунди. Я навіть не знала, як на це реагувати. Було більше шоку, ніж болю. Я саме казала йому, що могла б знайти постійну роботу чи стати фрілансером, щоб ми могли мати дітей, мати справжнє життя...

— А як ти називаєш це? — вибухнув він.

«Чистилище»,— подумала я, але не сказала вголос.

— То як ти називаєш це, Емі? Га? Як ти можеш це назвати? Бо це ж не життя за стандартами Міс Неймовірної?

— Ну, я точно не уявляла життя так,— сказала я, і він зробив у моєму напрямку три великі кроки, а я подумала: «У нього такий вигляд, наче от-от...» А потім Нік щосили налетів на мене, і я впала.

Ми обоє важко дихали. Він тримав свій кулак в другій руці та, здається, був на межі сліз. Нік почувався не просто винуватим, а приголомшеним. Але ось що хочу чітко зазначити: я знала, що роблю, бо спеціально натискала кожну його кнопку. Спостерігала, як він починає закипати, хотіла, щоб мій чоловік нарешті щось сказав, щось зробив. Навіть якщо це буде поганий вчинок, навіть якщо найгірший, зроби бодай щось, Ніку. Не залишай мене тут, наче примару.

Просто я не усвідомлювала, що він зробить це.

Я ніколи не міркувала, як поводитимуся, якщо на мене нападе мій власний чоловік, бо ніколи не спілкувалася з такими дружинами. (Я дивлюся історії таких жінок на каналі «Лайф Тайм» і знаю, що насилля перетинає всі соціоекономічні бар'єри. Але все-таки: Нік?) Щось я надто жваво про це розповідаю. Все це здається таким неймовірно кумедним: я — побита дружина. «Неймовірна Емі й домашній кривдник».

Звісно ж, покотилися градом вибачення. (Що ще може покотитися градом, окрім як вибачення? Ну, може, ще піт). Нік погодився подумати про відвідини сімейного психолога. Про таке я навіть не мріяла. Це дуже добре. У нутрі він справді добра людина, і саме тому я готова про це забути, повірити, що це була хвороблива аномалія, викликана нашою спільною напругою. Інколи я забуваю, що увесь мій стрес і Ніка теж стосується. Він несе на собі тягар мого переїзду сюди, а також відчуває матеріальний тиск. А враховуючи, що Нік звик розраховувати в житті тільки на свої сили, така ситуація може бути нестерпною.

Тож цей сильний і дуже швидкий удар не надто мене налякав. Та налякав Ніків погляд, коли я лежала на підлозі кліпаючи, а в голові аж дзвеніло. На його обличчі читалося, що він стримує себе, щоб не продовжити. Нік дуже сильно хотів продовжити. І важко було стриматися. Відтоді він дивиться на мене інакше: з почуттям провини й огидою через це почуття. З цілковитою огидою.

А ось вам найгірша частина. Вчора я поїхала в торгівельний центр, де зараз половина міста купує собі наркотики: це настільки ж просто, як сходити в аптеку. Я знала це завдяки Ноель. Її чоловік інколи купує там травичку. Правда, я хотіла не косяк, а дістати про всяк випадок пістолет. Ну, якщо стосунки з Ніком геть розладнаються. Я вже там усвідомила, що це був день святого Валентина. Це був день усіх закоханих, а я збиралася придбати пістолет, а потім приготувати своєму чоловікові вечерю.

Я подумала собі: «Батько Ніка мав рацію щодо тебе. Ти — тупа сука. Бо якщо тобі здається, що твій чоловік може тебе скривдити, то потрібно забиратися звідси. І все-таки ти не можеш покинути чоловіка, який тужить за своєю померлою матір'ю. Просто не можеш. Треба бути просто по-біблійному жахливою дружиною, щоб так вчинити, хіба тільки щось справді піде не так. Наприклад, ти переконаєшся, що твій чоловік здатний на злочин».

Я не вірю, що Нік справді може мене так скривдити.

Просто зі зброєю буде безпечніше.

Нік Данн

Минуло шість днів

Го заштовхала мене в машину і вилетіла з парку. Ми прошмигнули повз Ноель, яка йшла з Боні й Гілпіном до службового авто, її ошатно вдягнені трійнята летіли позаду, наче стрічки від летючого змія. Ми проминули натовп: сотні облич, неприхований пуантилізм гніву, спрямований на мене. Фактично ми втекли. Так і було.

— Нічого собі засідка,— пробурмотіла Го.

— Засідка? — отупіло повторив я.

— Ніку, невже ти гадаєш, що це сталося випадково? Ця багатодітна хвойда вже залишила свої свідчення поліції. Нічого не сказавши про вагітність.

— А може, мене просто плавно закидують бомбами.

Може, Боні й Гілпін вже знали, що моя дружина вагітна, і вирішили на цьому будувати свою стратегію. Вони безсумнівно вірили, що саме я вбив Емі.

— Ноель з'явиться на всіх популярних ток-шоу в країні, говоритиме про тебе як фактичного вбивцю і вдаватиме подругу Емі, що вийшла на стежку правосуддя. Проститутка, яка продається за увагу ЗМІ. Бісова лярва.

Я притиснувся лицем до вікна, скулившись на сидінні. За нами гналися кілька телевізійних мікроавтобусів. Ми їхали мовчки, поки Го намагалася віддихатися. Я дивився на річку, по ній на південь дрейфувала самотня гілка.

— Ніку,— нарешті озвалась Го.— Це все... е-е-е... А ти...

— Я не знав, Го. Емі нічого мені не розповіла. Якщо вона була вагітна, то чому зізналася Ноель, а не мені?

— А чому вона намагалася дістати зброю і не сказала тобі? — сказала Го.— Тут нічого не клеїться.

Ми вирішили заховатися у Го. Журналісти візьмуть мій будинок в облогу. Тільки-но я переступив поріг, задзвонив телефон — той, що не одноразовий. Це були Елліоти. Я набрав повні груди повітря, заховався у своїй колишній спальні й відповів.

— Ніку, я просто мушу запитати про це,— промовив Ренд. Десь на фоні торохтів телевізор.— Ти мусиш мені сказати. Ти знав, що Емі вагітна?

Я завагався, намагаючись знайти правильні слова щодо малоймовірності вагітності.

— Та відповідай уже, чорт забирай!

Тон Ренда змусив мене узяти себе в руки. Я заговорив м'яким заспокійливим голосом, наче у психолога.

— Ми з Емі нічого не робили для того, щоб вона завагітніла. Вона не хотіла дітей, Ренде. Я навіть не знаю, чи колись вона змінила б думку. Ми навіть не... ми не надто часто були близькі. Я буду... дуже здивований, якщо вона справді вагітна.

— Ноель розповіла, що Емі ходила до лікаря, щоб підтвердити вагітність. Поліція вже видала ордер на отримання лікарняних записів. Ми дізнаємось усе просто сьогодні.

Го була у вітальні. Вона сиділа з філіжанкою холодної кави за маминим ломберним столиком. Сестра лише трішки обернулася, щоб засвідчити мою присутність, але щоб я не побачив її обличчя.

— Чому ти й далі брешеш, Ніку? — запитала вона.— Елліоти тобі не вороги. Може, варто зізнатися їм, що саме ти не хотів дітей? Навіщо виставляти Емі в поганому світлі?

Я знову проковтнув лють. Живіт аж розривався від неї.

— Я знесилений, Го. Чорт забирай. Хіба нам обов'язково говорити про це зараз?

— А буде кращий час?

— Я хотів дітей. Ми довгенько намагалися, але безрезультатно. Ми навіть почали шукати, де лікують безпліддя. Але потім Емі вирішила, що не хоче дітей.

— Ти ж казав мені, що сам їх не хочеш.

— Я намагався бути джентльменом.

— Ой, супер, ще одна брехня,— мовила Го.— Я навіть не уявляла, що ти такий... Те, що ти мелеш, Ніку, немає жодного сенсу. Я була на тій святковій вечері з приводу відкриття «Бару», і мама неправильно все зрозуміла тоді. Вона вирішила, що ви збираєтеся розповісти про вагітність, і це довело Емі до сліз.

— Ну, я не можу пояснити всі вчинки Емі, Го. Навіть не уявляю, чому це вона — аж рік тому! — отак плакала, окей?

Го сиділа надзвичайно тихо, помаранчеве світло від вуличного ліхтаря створювало ореол навколо її профілю, як у рок-зірки.

— Це стане для тебе справжнім випробуванням, Ніку,— знову не дивлячись на мене, попередила вона.— У тебе завжди були труднощі з правдою. Ти завжди трохи прибріхуєш, якщо гадаєш, що це допоможе уникнути справжньої сварки. Ти завжди обирав легкий шлях. Казав матері, що ходиш на бейсбол, а тим часом узагалі покинув його; казав матері, що пішов у церкву, а насправді дивився кіно. Це якийсь дивний потяг.

— Тут ідеться не про бейсбол, Го.

— Тут справді зовсім інше. Але ти й досі брешеш, як маленький хлопчик. Ти й досі запекло борешся за свій ідеальний образ в очах свого оточення. Ти не хочеш грати негативну роль, тож розповідаєш батькам Емі, що вона не хотіла мати дітей. Ти не розповідаєш мені, що зраджуєш своїй дружині. Присягаєшся, що ті кредитки на твоє ім'я підроблені, присягаєшся, що сидів на пляжі, коли насправді терпіти не можеш пляжів, присягаєшся, що ваш шлюб був щасливим. Я вже навіть не знаю, у що тепер вірити.

— Ти жартуєш, правда?

— Відколи Емі зникла, ти тільки те й робив, що брехав. Мене це непокоїть. Всі ці події змушують замислитися.

На мить у кімнаті запанувала цілковита тиша.

— Го, ти маєш на увазі те, що я думаю? Бо якщо так, то щось у біса здохло між нами.

— Пам'ятаєш ту гру, в яку ти в дитинстві завжди грав з мамою: «Чи ти любитимеш мене, якщо...?» Чи ти любитимеш мене, якщо я лясну Го? Чи ти любитимеш мене, якщо я пограбую банк? Чи ти любитимеш мене, якщо я когось уб'ю?