Гиллиан Флинн – Загублена (страница 44)

Якщо. Емі вже шість днів не було, і ми всі почали думати: «а якщо...».

Під'їжджаючи до парку, всі в авто принишкли — лише Мерібет тарабанила по вікну.

— Це наче подвійне побачення,— розсміявся Ренд. Цей сміх більше нагадував істерику: пронизливий і писклявий. Ренд Елліот — геніальний психолог, автор бестселерів, загальний улюбленець — тепер розклеювався.

Мерібет почала вдаватися до самолікування: чарочка прозорої рідини, розрахована з абсолютною точністю: досить, щоб зняти нервовість, але не втратити голови. А от Ренд почав буквально втрачати голову. Я буквально чекав, що вона от-от зірветься з його плечей, наче на пружині: куку-у-у! Рейдова чарівливість перетворилася на маніакальність. Він став надзвичайно приязним з усіма навколо, хапав у обійми копів, репортерів, волонтерів. Особливо ніжно ставився до нашого «зв'язкового» у готелі «Дейз-Інн». Це був незграбний сором'язливий хлопчина на ім'я Лонні, якого Ренд полюбляв дражнити, одразу ж повідомляючи про це. «Ой, ну я ж лише кепкую з тебе, Лонні»,— казав він, і Лонні розпливався у радісній усмішці.

«А цей малий хіба не може дістати визнання деінде?» — якось пожалівся своїй сестрі я. Вона сказала, що я просто заздрю, бо ідеальний татусь полюбив когось більше. Так і було.

Поки ми йшли до парку, Мерібет погладжувала Рейдові спину, і я подумав, що теж дуже хочу такого. Просто швидкого дотику — і раптом я почав хапати ротом повітря, придушуючи сльозливий стогін. Я хотів когось поруч, але не знав: то мала бути Енді чи Емі.

— Ніку? — злякалася Го. Вона потягнулася рукою до мого плеча, але я її зупинив.

— Пробач. Го, пробач за це,— мовив я.— Дивний спалах, дуже не притаманний Даннам.

— Та нічого. Ми обоє стаємо несхожими на Даннів,— вирішила Го і відвела погляд.

Після викриття моєї ситуації, бо саме так ми назвали мою юну коханку, Го трохи віддалилася від мене. Її погляд був несфокусований, а на обличчі з'явилося постійне збентеження. Я намагався не обурюватися з цього приводу.

Здається, у парку зібралися всі телеканали країни. Данни з Елліотами пройшлися периметром натовпу, Ренд усміхався й кивав, наче політик перед виступом. Практично миттєво вигулькнули Боні з Гілпіном і прив'язалися позаду, нагадуючи доброзичливих собак-поводирів: ми вже не звертали на них уваги, як на меблі, а так, мабуть, і задумувалося. Боні одягнула вже звичний ансамбль для будь-якої публічної події: просту чорну спідницю й сіру блузу в смужку і заколола двома шпильками своє тьмяне волосся. «Я зустрічався з дівчиною на ім'я Боні Мороні...» Ніч була дуже волога; під обома руками Боні темні плями від поту нагадували дві посмішки. Вона й сама дивилася на мене з посмішкою, наче вчора не прозвучало ніяких обвинувачень, бо це ж були обвинувачення, правда?

Ми з Елліотами заполонили сходинки кривої імпровізованої сцени. Я озирнувся на сестру, і вона кивнула й зобразила глибокий вдих, щоб я не забував дихати. На нас дивилися сотні облич, а ще клацаючі фотокамери з яскравими спалахами. «Не всміхайся,— сказав собі я.— Не всміхайся».

Моя дружина дивилася на мене з десятків футболок з її зображенням і написом «Знайдіть Емі». Го переконала мене, що мені варто виголосити промову. «Тобі потрібно створити людяніший образ, і швидко». Тож я так і вчинив. Підійшов до мікрофона. Він був занадто низько, десь на рівні живота, тож довелося з ним поборотися, але й після кількох секунд боротьби стійка піднялася лише на дюйм. Така незручність зазвичай розлютила б мене, але на публіці таке вже було неприпустимо, тож я глибоко вдихнув і нахилився, щоб прочитати написані сестрою слова.

— Моя дружина Емі Данн зникла майже тиждень тому. Я не можу навіть приблизно змалювати стрес, в якому живе зараз наша родина, цю глибоку діру в наших життях, що з'явилася після зникнення Емі. Емі — кохання мого життя, душа нашої родини. Для тих, хто її ще не знає, розповім: Емі весела, чарівна, добра. Вона мудра і тепла. Вона — товариш і партнер у будь-якій ситуації.

Я підвів погляд на людей і, наче зачарований, наткнувся очима на Енді. Вона стояла з виразом огиди на обличчі, тож я швиденько знову повернувся до своїх нотаток.

— Емі — це жінка, з якою я хочу зустріти старість, і я знаю, що це обов'язково справдиться.

«ПАУЗА. ВДИХ. НЕ УСМІХАЙСЯ». Ці слова Го реально написала на моїй картці. Справдиться, справдиться, справдиться. Мій голос відлунням пройшов крізь колонки й покотився у напрямку річки.

— Просимо дзвонити нам з будь-якою інформацією. Сьогодні ми запалимо свічки з надією, що Емі повернеться додому вже найближчим часом, жива й неушкоджена. Я кохаю тебе, Емі.

Я дивився на всіх, окрім Енді. Парк засяяв свічками. За традицією всі мали поринути в тишу хоч на мить, але цього не відбулося, бо кількоро дітей розревілося, а якийсь безхатько постійно гучно перепитував: «Агов, з якого це все приводу? Навіщо все це?» Хтось починав шепотіти ім'я Емі, а цей дядько все не вгавав: «Що це? Навіщо це все»?

З середини натовпу почала проштовхуватися Ноель Готорн. Її трійнята чіплялися за неї: одне висіло на стегні, інші двоє трималися за сорочку, всі вони видавалися сміховинно манюсінькими на погляд чоловіка, який узагалі не мав контакту з дітьми. Ноель розштовхала людей, щоб дали їй з дітьми пройти до краю сцени, та глянула на мене. Я й собі зиркнув у відповідь. Ця жінка звела на мене наклеп. Аж раптом я вперше помітив її велетенське черево і збагнув, що вона знову вагітна. На секунду я навіть рота роззявив. Четверо дітей до чотирьох років, Господи Боже! А потім той мій вираз аналізуватимуть і обговорюватимуть. Більшість вирішить, що це було два в одному: злість і страх.

— Агов, Ніку.

Низький мікрофон уловив її голос, і він покотився над слухачами.

Я почав копирсатися з мікрофоном, але не знайшов, як його вимкнути.

— Я просто хотіла подивитися тобі в обличчя,— сказала вона і розревілася. Це мокре хлипання почули всі й заціпеніли в очікуванні.— Де вона? Що ти зробив з Емі? Що ти зробив зі своєю жінкою?!

«Жінкою, жінкою»,— відлунював її голос. Двоє її наляканих дітей заверещали.

Ноель більше жодного слова не могла вичавити крізь сльози. Вона, скажена й розлючена, схопила стійку з мікрофоном і смикнула її аж до свого рівня. На мить захотілося потягнути його до себе, але я знав, що не можу боротися з жінкою у сукні для вагітних. Я оглянув юрбу, очима шукаючи Майка Готорна: мовляв, контролюй свою дружину, але його ніде не було. Ноель розвернулася, щоб звернутися до народу.

— Я — найкраща її подруга!

Подруга, подруга, подруга. Слова вибухнули над парком разом з дитячим завиванням.

— Незважаючи на мої постійні зусилля, поліція не сприймає мене серйозно. Тож я маю донести всю правду цьому містечку, яке так любила Емі і яке так любило її! Цей чоловік, Нік Данн, мусить відповісти на деякі запитання. Він має зізнатися нам, що зробив зі своєю дружиною!

Боні рвонула до краю сцени, до Ноель, і жінки зіштовхнулися поглядами. Боні несамовито чиркнула себе по горлу: зупинися!

— Зі свою вагітною дружиною!

І ніхто вже не бачив свічок, бо спалахи фотокамер просто шаленіли. Ренд, який стояв біля мене, зарипів, мов повітряна кулька. Унизу Боні приклала пальці до лоба, наче втихомирюючи мігрень. Я бачив усіх у божевільних проблисках, що миготіли в такт моєму пульсові.

Я почав шукати в натовпі Енді, а знайшовши, побачив, що вона витріщається на мене з червоним перекошеним обличчям; щоки її були мокрі. Зловивши мій погляд, вона вимовила: «Сволота!» і, спотикаючись, почала пробиратися між людей.

— Час забиратися,— прошепотіла на вухо мені сестра, раптом з'явившись поруч і тягнучи мене за руку. Камери спалахували мені в обличчя, а я стояв, наче монстр Франкенштайна, переляканий і схвильований смолоскипами селян. Спалах, спалах. Ми розділилися на дві групки. Ми з сестрою втікали до машини Го, а Елліоти залишилися на сцені з роззявленими ротами: нехай рятуються самі. Репортери знову і знову періщили мене запитаннями.

— Ніку, чи була Емі вагітна? Ніку, ви були засмучені, дізнавшись про вагітність Емі?

Я видирався з парку, пригинаючись, наче потрапив під град: вагітна, вагітна, вагітна. Це слово пульсувало того літнього вечора в такт із цикадами.

Емі Елліот-Данн

15 лютого 2012 року

Запис у щоденнику

Який дивний період! Саме так я й маю думати, намагаючись проаналізувати його відсторонено: ха-ха, які дивні часи, хіба ж не кумедно мені буде згадати їх у вісімдесят років, коли я носитиму блідо-лавандові сукні, стану мудрою задоволеною бабусею, яка хлепче мартіні. Ну хіба ж не цікаво буде таке розповісти? Дивна жахлива історія періоду, який я пережила.

Все це так, бо я переконалася, що з моїм чоловіком щось справді не в нормі. Так, він оплакує свою матір, але тут дещо більше. Воно наче спрямоване на мене, це не сум, а... Інколи відчуваю, як він спостерігає за мною. Я підводжу погляд і бачу огиду, наче він заскочив мене в мить, коли я роблю щось жахливе, а не просто їм зранку пластівці чи ввечері розчісую волосся. Він такий лихий і неврівноважений, що я вже гадаю, чи не пов'язані ці зміни настрою з якимсь фізичним нездужанням. Ну, може, це якась алергія на зерно, що ти від неї всі клепки втрачаєш, чи мозок йому забила колонія спор плісняви.