Гиллиан Флинн – Загублена (страница 20)

— Що це все таке, Ніку?

— Це для співбесід. Якщо хтось знову почне наймати працівників.

— Тобі потрібно так багато?

— Ну, в нас же є гроші,— він похмуро мені посміхається, схрестивши руки.

— Може, ти принаймні їх розвісиш?

Кілька пластикових чохлів уже пожував Блікер. Калюжка котячого блювотиння видніється біля одного костюма вартістю в три тисячі доларів; пошита на замовлення біля сорочка покрита помаранчевою шерстю там, де відпочивав кіт.

— Та ні, не хочу,— вирішує Нік. І шкіриться до мене.

Я ніколи не була сварливою. Завжди пишалася своєю несварливістю. Тож мене бісить, що Нік провокує мене сваритись. Я готова миритися з певним обсягом нехлюйства, лінощів, недбальства. Усвідомлюю, що я більше людина типу А, на відміну від Ніка, і намагаюся бути обережною, щоб не вимагати від нього бути мною — акуратним педантом. Нік не з тих, хто буде вам пилососити чи мити холодильник. Він справді не помічає таких речей. Гаразд. Справді. Але мені не до вподоби певний стандарт життя. Гадаю, чесно буде сказати, що сміття не повинне випирати, а тарілки не повинні тиждень лежати в мийці зі слідами засохлого бобового бурито. Це проста ввічливість нормального дорослого сусіди по кімнаті. А Нік перестав будь-що робити, тож мені доводиться сваритися, а це бісить: «Ти перетворюєш мене на сварливу бабу, якою я ніколи не була і бути не хотіла, бо не виконуєш найпростіших умов угоди. Не роби так, це ненормально».

Та знаю я, що втрата роботи дуже стресова, особливо для чоловіків. Вони кажуть, що це може зрівнятися зі смертю родича, а особливо для чоловіка, схожого на Ніка, який завжди працював. Тож я глибоко зітхаю, згортаю свою злість у червону гумову кульку й подумки викидаю її геть.

— Ну, то ти не проти, щоб я їх розвісила? Щоб вони залишалися красивими?

— Роби, що хочеш.

Його-та-її звільнення, хіба це не мило? Я знаю, що нам пощастило більше, ніж іншим. Я заходжу в інтернет і за найменшої можливості перевіряю свій трастовий фонд, бо дуже нервуюся. Я ніколи не називала його трастовим фондом, аж поки не з'явився Нік; насправді той фонд не такий уже й вагомий. Ну, це приємно, це круто — на моїх рахунках завдяки батькам лежить 785 404 долари. Але це не такі кошти, які дозволяють уже ніколи не працювати, особливо у Нью-Йорку. Головним завданням батьків було гарантувати мені достатній рівень безпеки, щоб не довелося в житті робити певний вибір через гроші (у навчанні, у кар'єрі), але не настільки високий, щоб я нічого не робила. Нік глузує, але я думаю, що це справді класний вчинок батьків. (І доречний, враховуючи, що вони заради книжок поцупили моє дитинство).

Але все одно мені прикро через звільнення, наше одночасне звільнення, коли тато телефонує та запитує, чи може зайти з мамою у гості. Їм потрібно поговорити з нами. Сьогодні вдень взагалі-то, якщо ми не проти. Звісно ж, ми не проти, кажу я, а в голові крутиться: «Рак, рак, рак».

Батьки з'являються на порозі з таким виглядом, наче старанно готувалися. Тато ретельно відпрасований, заправлений, сяйливий, бездоганний — за винятком мішків під очима. Мама одягла одну зі своїх яскравих пурпурових суконь, яку вона завжди одягає на промови й церемонії... ну, принаймні коли ще отримувала запрошення. Вона стверджує, що такий колір вимагає впевненості від того, хто його носить.

Вигляд у них чудовий, але присоромлений. Я всаджую їх на софі, й ми трохи сидимо мовчки.

— Діти, ми з матір'ю, ну ми, здається...— нарешті починає батько, а потім зупиняється, щоб кашлянути. Кладе руки на коліна; його великі кісточки на пальцях аж побіліли.— Ну, ми, здається, потрапили у збіса серйозну фінансову халепу.

Не знаю, якою мала бути моя реакція: шок, спроби втішити, розчарування? Батьки ніколи не розповідали мені про свої проблеми. Я й не думаю, що вони в них особливо часто траплялися.

— Факт полягає в тому, що ми були безвідповідальними,— провадить Мерібет.— Останні десять років ми жили так, наче продовжуємо заробляти, як двадцять років тому, а це не так. Ми навіть половину того не заробляли, але жили, заплющуючи на це очі. Ми були... оптимістичні, саме це слово може підійти. Ми продовжували вірити, що наступна книжка про Емі стане справжнім хітом, але цього не сталося. І ми й далі приймали необдумані рішення. Ми робили безвідповідальні інвестиції. Ми безвідповідально витрачали. А тепер...

— Ми фактично банкрути,— ошелешує мене Ренд.— І наш будинок, і цей будинок — під заставою.

Я думала — я вважала — що батьки одразу розплатилися за цей будинок. Я навіть не уявляла, що вони взяли його у кредит. Я відчуваю біль сорому, бо справді захищена від світу, як і казав Нік.

— Як я вже казала, ми припустилися деяких дуже серйозних помилок,— каже Мерібет.— Нам варто написати книжку під назвою «Неймовірна Емі та регульована ставка за іпотекою». Ми завалимо всі тести. Станемо повчальною історією. Подругою Емі — Венді-Яка-Хоче-Все-Й-Одразу.

— Гарі-Який-Ховає-Голову-В-Пісок,— додає Ренд.

— То що буде далі? — цікавлюся я.

— Ну, це повністю залежить від тебе,— каже тато. Мама дістає з сумки власноруч зроблений буклет і кладе його на столі перед нами. Таблиці, графіки та кругові діаграми, створені на домашньому комп'ютері. Боляче уявляти, як батьки сліпають над посібником користувача, намагаючись зробити свою пропозицію привабливою для мене.

Мерібет починає презентацію.

— Ми хочемо запитати, чи можемо позичити трохи грошей з твого трасту, доки не з'ясуємо, як жити далі.

Мої батьки сидять навпроти нас, наче двоє нетерплячих студентів, які сподіваються отримати своє перше стажування. Татове коліно підскакує, аж доки мама ніжно не кладе на нього пальці.

— Ну, трастовий фонд — це ваші гроші, тож, звісно, ви можете звідти позичити,— кажу я. Я просто хочу закінчити цю розмову: не можу дивитися на повні надій обличчя моїх батьків.— Яка сума може знадобитися вам, щоб усе виплатити та хоч якийсь час почуватися комфортно?

Батько не підводить погляду. Мати глибоко зітхає.

— Шістсот п'ятдесят тисяч,— повідомляє вона.

— О.

Це все, на що я спроможна. Це майже всі наші гроші.

— Емі, може, нам з тобою варто обговорити...— починає Нік.

— Ні, ні, ми можемо це собі дозволити,— кажу я.— Лише зганяю по чекову книжку.

— Взагалі-то,— втручається Мерібет,— якби ти могла завтра перевести ці кошти на наш рахунок, це було б найкращим варіантом. Інакше на них доведеться чекати десять днів.

Саме цієї миті я розумію, що вони в серйозній біді.

Нік Данн

Минуло два дні

Я прокинувся на розсувному дивані у номері Елліотів. Повністю розбитий. Вони наполягли, щоб я зостався на ніч. До мого будинку ще не дозволяють заходити, а вони наполягали з таким самим напором, як одного разу наполягали на оплаті чеку в ресторані: гостинність — наче люта сила природи. «Ти мусиш дозволити нам це зробити». Тож я піддався. Я цілу ніч крізь двері спальні слухав їхнє хропіння. Одне було рівномірне та глибоке — здоровий сон лісоруба. Друге — утруднене й аритмічне, наче людині сниться, як вона тоне.

Я завжди можу вимкнутися, наче світло. Лише накажу собі спати, складу руки під щоку, наче для молитви, і — вжик! — глибоко засинаю, як малюк після мікстури, а моя безсонна дружина крутиться поруч. Та вчора ввечері я почувався, наче Емі: мозок не зупиняв роботи, а тіло було на межі. Більшу частину часу я був людиною, якій зручно у власній шкірі. Ми з Емі вмостимося дивитися телевізор, я просто розтану, наче віск, а дружина постійно крутися й сіпається біля мене. Я колись запитав: може, в неї синдром неспокійних ніг. Тоді якраз крутили рекламу цієї хвороби, акторів показували дуже занепокоєними: вони трусили свої литки й масажували стегна. Емі відповіла на це: «У мене синдром неспокійного усього».

Я дивився, як стеля в номері Сіріє, потім рожевіє, потім жовтіє, і нарешті підвівся, щоб подивитися, як сонце знову сліпить очі з того боку річки, наче досягло третього ступеня яскравості. Потім — дзинь! — у голові вигулькнули імена. Гіларі Генді. Таке миле ім'я, а звинувачують її у таких неприємних діях. Дезі Коллінгз — колишній маніяк, що живе за годину їзди звідси. Я зголосився сам ними зайнятися. Нині ера зроби-все-сам: медичне забезпечення, житло, поліцейське розслідування. Заходь в інтернет і сам там колупайся, бо у всіх забагато роботи й недостатньо кадрів. А я ж був журналістом. Понад десять років брав інтерв'ю і розкривав людей. Мені це під силу, а Мерібет з Рендом теж згодні. Було приємно дізнатися, що вони й досі мені довіряють — довіряють чоловікові під легкою хмарою підозр. Чи дурю я себе, вживаючи слово «легка»?

«Дейз-Інн» пожертвував порожню бальну залу на потреби штабу операції «Знайдемо Емі Данн». Вона була непривітна: місце з коричневими плямами й законсервованими запахами, але на світанку Мерібет узялася за її перетворення: пилососити, протирати пил, розставляти стенди з буклетами й телефони, повісила на стіні великий портрет Емі. На ньому в Емі був спокійний упевнений погляд очей, що завжди за тобою стежать: було схоже на світлину для президентської кампанії. Коли Мерібет закінчила, вся кімната аж дзвеніла від діловитості: то був наполегливий оптимізм політика, який пасе задніх, але має істинних послідовників, що відмовляються здаватися.