Гиллиан Флинн – Загублена (страница 22)

Коли я приїхав, місцевий офіцер уже спілкувався з гуртом десь із дванадцяти людей. Усі вони мали міцні ноги у вузьких шортах, а ще окуляри і капелюхи, на носах — засіб від засмаги. Було схоже на день відкриття літнього табору.

Також приїхали журналісти з двох телеканалів, щоб зняти репортаж для місцевих новин. Це були вихідні на День Незалежності; повідомлення про Емі втиснуть між новинами з ярмарку штату та святковими кулінарними поєдинками. Один зелений репортер усе крутився навколо мене, засипаючи безглуздими запитаннями. Моє тіло відразу закам'яніло, наче у воскової ляльки, бо увага знову була прикута до «стурбованого» обличчя, що вигляд мало неприродній. У повітрі смерділо кінським гноєм.

Незабаром репортери попленталися по доріжках за волонтерами. (Як добрий репортер, наскочивши на дуже підозрілого чоловіка зниклої жінки, може просто піти геть? Таке зробить лише поганий малооплачуваний журналіст, якого залишили на посаді після звільнення усіх нормальних). Юний коп у формі наказав мені стояти (отут!) біля розгалуження кількох стежок, де неподалік була дошка оголошень з купою стародавніх флаєрів, на якій повісили повідомлення про зникнення Емі: моя дружина дивилася на нас із фото. Сьогодні вона увесь день мене переслідує.

— Що я маю робити? — запитав у офіцера я.— Стоячи тут, я почуваюся безглуздо. Хочеться якось діяти.

Десь у лісі сумно заіржав кінь.

— Ніку, нам дуже потрібно, щоб ви були саме тут. Просто виявляйте привітність і заохочуйте людей,— сказав він і показав на яскраво-помаранчевий термос біля мене.— Пропонуйте воду. І спрямовуйте усіх до мене.

Він розвернувся й пішов до стайні. Мені дійшло, що мене навмисно відсторонюють від можливого місця злочину. Я не був певен, що це все означало.

Я стояв там без діла, вдаючи, що зайнятий кулером, аж тут підкотив запізнілий бездоріжник — червоний, наче лак для нігтів. З нього вивалилися сорокарічні жіночки зі штаб-квартири. Найвродливіша з них — та, яку Боні записала у вболівальниці, зібрала волосся у хвостик, щоб одна з подружок могла побризкати її спреєм від комах. Жінка майстерно відмахувалася від токсичної хмари. Вона ненароком зиркнула на мене. Далі відійшла від подружок, розпустила волосся і рушила до мене, озброївшись вразливою співчутливою усмішкою. Усмішкою під назвою «Мені так шкода». Велетенські карі очі, немов у поні; рожева блуза ледь доходить до випрасуваних білих шортів. Високі підбори, завите волосся, золоті круглі сережки. «Оце,— подумав я,— так потрібно одягатися для пошуків. Прошу, леді, не розмовляйте зі мною».

— Привіт, Ніку, я — Шона Келлі. Мені так шкода,— надмірно гучно мовила вона: заревіла, наче зачарована збуджена ослиця. Простягнула руку — і я відчув напад тривоги, побачивши, як її подруги почимчикували стежкою, грайливо озираючись на нас, наче на парочку.

Я запропонував усе, що мав: подяку, воду, ніяковість. Шона навіть не збиралася йти, хоча я й дивився лише вперед, у напрямку стежки, на якій зникли її подруги.

— Ніку, сподіваюся, у вас є друзі чи родичі, які підтримають у такий важкий час,— відбиваючись від ґедзя, сказала вона.— Чоловіки забувають про себе дбати. Вам потрібне добре харчування.

— Переважно я харчувався холодними м'ясними нарізками, ну знаєте — швидко й просто.

Я ще й досі відчував у горлі смак салямі, зі шлунку піднімалася печія. Я згадав, що ще з ранку не чистив зуби.

— Ох ви бідненький. Ну, холодні нарізки однозначно не підходять,— вона похитала головою, золоті кружальця виблискували на сонці.— Вам потрібно підтримувати сили. Але вам дуже пощастило, бо я готую смачнючий курячий пиріг «Фріто». А знаєте? Я його спечу й привезу завтра у волонтерський центр. Ви зможете розігріти його у мікрохвильовці, коли захочете смачної теплої страви.

— Ой, це вже занадто, дійсно. З нами все гаразд. Справді.

— А буде краще після справжньої їжі,— поплескала мене по руці вона.

Я мовчав. Вона спробувала інший підхід.

— Я дуже сподіваюся, що ця ситуація не має нічого спільного з... нашою проблемою з бездомними,— запищала жінка.— Присягаюсь, я подавала скаргу за скаргою. Один з них ще минулого місяця вдерся у мій сад. Спрацював детектор руху, тож я визирнула з вікна, а там він: сидить на землі й поглинає помідори. Жує їх, наче яблука, обличчя й футболка вкриті соком і насінням. Я намагалася його відлякати, але чолов'яга набрав собі принаймні двадцять помідорів, перш ніж утекти. Вони і так були на межі — ті хлопці з «Блакитного зошита». Більше нічого не вміють.

Я відчув раптову спорідненість із працівниками «Блакитного зошита». Уявив, як заходжу до їхнього похмурого табору, розмахуючи білим прапором: «Я — ваш брат, я теж колись був дотичний до друку. Комп'ютери і в мене забрали роботу».

— Ніку, тільки не кажіть, що ви занадто молодий, щоб пам'ятати «Блакитний зошит»,— загравала Шона. Вона тицьнула пальцем мені під ребра, аж я підстрибнув вище, ніж треба.

— Я такий старий, що забув про «Блакитний зошит», аж доки ви не нагадали.

Вона зареготалася.

— Скільки вам — тридцять один, тридцять два?

— Радше тридцять чотири.

— Малюк.

Якраз тоді притупцяла енергійна трійця літніх жіночок: одна захопилася своїм телефоном, усі жінки були одягнені в цупкі полотняні садові спідниці, кеди й майки, що відкривали їхні обвислі руки. Вони кивнули мені з повагою, а потім зневажливо огледіли Шону. Ми були схожі на пару, яка влаштувала пікнік на подвірні. Ми виглядали недоречно.

«Шоно, прошу, забирайся геть»,— подумав я.

— То про що я, ці бездомні можуть бути дуже агресивні, небезпечні для жінок,— сказала Шона.— Я нагадала про це детективу Боні, але, здається, я їй не подобаюся.

— Чому ви так вирішили?

Я знав її відповідь наперед — мантру всіх привабливих жінок.

— Я не дуже подобаюся жінкам,— знизала плечима вона.— Таке трапляється. А Емі мала... має багато подруг у нашому місті?

Чимало жінок, переважно подруг моєї мами чи Го, запрошували Емі на засідання книжкових клубів, вечірки дистриб'юторів косметики «Амвей», дівич-вечори у гриль-барі «Чиліз». Емі передбачувано відмовляла всім, сходила тільки на декілька — і їй страшенно не сподобалося: «Ми замовили мільйон якихось ушкварених страв і пили коктейлі з морозива».

Шона не зводила з мене погляду, бажаючи дізнатися щось про Емі, бажаючи приєднатися до клубу вродливих жінок, як моя дружина, яка, до речі, зненавиділа б її.

— Гадаю, у неї була однакова з вами проблема,— відрізав я.

Вона посміхнулася.

«Забирайся, Шоно».

— Важко прижитися у новому місті,— не вгавала вона.— Що старший стаєш, то важче знайти друзів. Ви з нею однолітки?

— Їй тридцять вісім.

Це, здається, її задовольнило.

«Та заберися ж ти звідси».

— Розумний чоловік надає перевагу старшим жінкам.

Посміхаючись, вона вийняла мобілку зі своєї зеленкувато-жовтої сумки.

— Йди-но сюди,— сказала вона й обхопила мене рукою за талію.— Подаруй мені широку посмішку, наче після курячого пирога «Фріто».

Тієї миті я хотів її ляснути, вибити її сліпоту до всього, крім неї самої, її дівчачість. Ця дамочка намагалася підняти свою самооцінку за рахунок чоловіка, у якого зникла дружина. Я проковтнув свою лють, спробував відмотати емоції назад, спробував усе виправити і бути милим, тож механічно посміхався, поки вона, притиснувшись обличчям до моєї щоки, клацнула фото на телефон; клацання телефону, що мало зімітувати клацання фотоапарату, привело мене до тями.

Вона розвернула телефон, і я побачив два обгорілі на сонці обличчя, притиснуті одне до одного. Ми посміхалися, наче були на побаченні посеред бейсбольної гри. Роздивляючись свою підлесливу посмішку, свої примружені очі, я подумав: «Я б зненавидів цього хлопця».

Емі Елліот-Данн

15 вересня 2010 року

Запис у щоденнику

Я пишу це ще десь у штаті Пенсильванія. Південно-західний куток. Мотель біля траси. Наша кімната виходить на стоянку, і якщо визирнути з-за цупких бежевих фіранок, то можна побачити, як за вікном снують під яскравими ліхтарями люди. Це одне з тих місць, де люди снують. У мене знову депресія. Забагато подій, і занадто швидко, і тепер я у південно-західній Пенсильванії, а мій чоловік зухвало насолоджується сном посеред пакетиків з чипсами й цукерками, які купив у торгівельному автоматі в кінці коридору. Вечеря. Він злиться на мене, бо не можу його як слід підтримати. Я гадала, що граю досить переконливо: ура, нова пригода! Але, мабуть, ні.

Тепер, коли я оглядаюся на ті події, то ми немов чогось чекали. Наче ми з Ніком сиділи під велетенським звуконепроникним вітрозахисним ковпаком, а потім він перевернувся — і треба щось робити.

Два тижні тому ми ще перебували у нашому звичному безробітному стані: частково одягнені, знудьговані, готувалися мовчки поглинати сніданок, який ми розтягували, встигаючи прочитати цілу газету. Навіть читали додаток для автомобілістів.

О десятій ранку дзвонить телефон Ніка, і я з його голосу розумію, що це Го. Він говорить енергійно, по-хлоп'ячому. Нік завжди так з нею говорить. Він і зі мною теж так колись спілкувався.

Він прямує до спальні й зачиняє двері, залишивши мене стояти з двома свіженькими тарілками щойно приготованих яєць «бенедикт». Я ставлю його тарілку на стіл і сідаю навпроти, міркуючи, чи варто почекати зі сніданком. На його місці я, гадаю, попросила би починати їсти без мене або підняла палець: «Почекай хвилинку». Я би потурбувалася про свого партнера, свого чоловіка, який залишився на кухні з тарілками їжі. Я почуваюся погано, думаючи таке, бо вже незабаром чую схвильований шепіт, і журливі зойки, і ніжні запевнення, тож починаю думати, що, може, у Го з'явилися якісь проблеми з хлопцями. Го часто розриває стосунки. Навіть після тих розривів, які вона сама ініціює, Нік має її втішати.