Гиллиан Флинн – Загублена (страница 15)

Об'єктиви клацали, а дві родини стояли разом, стиснувши губи, тільки Го єдина була схожа на реальну людину. Решта подібні до манекенів: причепурені ляльки, яких порозставляли у правильних позиціях. От Емі на своїй підставці вигляд має набагато приємніший. Ми всі вже бачили такі прес-конференції, коли зникали інші жінки. Нас змусили грати сцену, на яку чекали глядачі: занепокоєна, але повна надії родина. Збуджені кофеїном очі, а руки обвислі, як у ганчір'яної ляльки.

Оголосили моє ім'я; аудиторія одностайно очікувально ахнула. Шоу починається.

Коли пізніше я дивився запис, то не впізнав свого голосу. Я ледь впізнав своє обличчя. Шкіра набрякла від алкоголю, перетворивши мене на зажирілого марнотрата — хтивого і безчесного. Я хвилювався, щоб голос не тремтів, тож намагався його контролювати, і в результаті говорив уривчасто, немов читав біржовий бюлетень. «Ми просто хочемо, щоб Емі безпечно повернулася додому...» Абсолютно непереконливо, неемоційно. З таким самим успіхом я просто міг називати випадкові цифри.

Уперед вийшов Ренд Елліот і спробував мене врятувати:

— Наша дочка Емі, наша кохана дівчинка, сповнена життя. Це наша єдина дитина, вона розумна, і вродлива, і добра. Вона і справді Неймовірна Емі. І ми хочемо, щоб вона повернулася. Нік хоче, щоб вона повернулася.

Він поклав руку мені на плече, витер очі, а я мимоволі став твердий як криця. Знову мій батько: «Чоловіки не плачуть».

Ренд продовжував говорити:

— Ми всі хочемо бачити Емі вдома, де її місце, з родиною. Ми влаштовуємо командний пункт у готелі «Дейз-Інн»...

Новини покажуть Ніка Данна, чоловіка зниклої жінки, що стоїть як укопаний біля свого тестя, схрестивши руки, зі скляними очима та з майже знудженим обличчям, поки батьки Емі плачуть. А потім ще гірше. Моя затягнута відповідь, моя потреба нагадати людям, що я не сволота, а добрий хлопець, навіть попри байдужий погляд і бундючне придуркувате обличчя.

І тут, поки Ренд благає про повернення дочки, з'являється нізвідки вона — посмішка вбивці.

Емі Елліот-Данн

5 липня 2010 року

Запис у щоденнику

Я не винувачу Ніка. Я не винувачу Ніка. Відмовляюся, відмовляюся перетворюватися на чорнороту крикливу злюку. Одружуючись із Ніком, я пообіцяла собі дві речі. Перша: не намагатися зробити з нього танцююче мавпеня. Друга: ніколи, ніколи не казати: «Звісно ж, я не проти, якщо ти хочеш затриматися... якщо хочеш відпочити на вихідних з хлопцями... якщо хочеш зайнятися власними справами...» — а потім картати його за те, на що дала згоду. Я хвилююся, що перебуваю на волосині від порушення обох обіцянок.

Однак... Це наша третя річниця, а я сама вдома, й обличчя перетворилося на зашкарублу від сліз маску, бо... ну... Кілька годин тому я отримала голосове повідомлення від Ніка й одразу збагнула, що все піде шкереберть. Тільки-но вмикається повідомлення, стає ясно, що він телефонує з мобілки, і можна розібрати на задньому фоні чоловічі голоси, а ще западає довга пауза, бо Нік намагається щось вигадати. Потім я чую його розмитий голос, наче він їде на таксі, язик заплітається після пиятики, і я знаю, що зараз вибухну, тому швидко вдихаю, стискаю губи, піднімаю догори плечі, пригадую обіцянку не злитись, але ж емоції все одно вирвуться назовні. Чи знайомі чоловіки з такими почуттями? Ти не хочеш злитися, але наче мусиш. Бо одне правило, добре правило, миле правило було порушене. Чи, може, «правило» — це невдале слово. Протокол? Пропис? Але правило/протокол/пропис — наша річниця — летить до біса з вагомої причини, я це розумію, авжеж. Чутки виявилися правдою: з Нікового журналу звільнили шістнадцятьох журналістів. Третю частину штату. Ніка поки що пощадили, але, звісно ж, він почувається зобов'язаним напоїти інших. Чоловіки, напхавшись у таксі, прямують на Другу авеню, вдаючи сміливих. Кілька роз'їхалися по домівках, до дружин, але несподівано багато вирішили відірватися. Нік проведе нашу річницю, купуючи цим чоловікам випивку, відвідуючи стрип-клуби і модні бари, фліртуючи з двадцятидворічними дівками. («Мій друг тільки-но втратив роботу, йому б не завадили обійми»). Ці безробітні хлопці проголосять Ніка класним, поки він купуватиме їм напої з кредитки, прив'язаної до мого банківського рахунку. Нік непогано повеселиться на нашу річницю, про яку він навіть не згадав у тому повідомленні. Натомість він сказав: «Я знаю, що у нас були плани, але...»

Я — доросла дівчинка. Я лише думала, що моє полювання на скарби стане традицією: по всьому місту розкидала невеличкі любовні послання, нагадування про наш рік разом. Я навіть уявляю третю підказку, яка тріпоче, приклеєна скотчем до літери «V» у скульптурі Роберта Індіани «LOVE», розташованій біля Центрального парку. Завтра якийсь дванадцятирічний малий турист, який волочеться за батьками, зірве її, прочитає, зітне плечима й викине на вітер, наче обгортку від жуйки.

Мій фінал полювання на скарби здавався ідеальним, але вже не здається. Це абсолютно неймовірний вінтажний дипломат. Шкіряний. На третю річницю потрібно дарувати шкіру. Подарунок, пов'язаний з роботою, може видатися поганою ідеєю, особливо коли робота зараз не приносить щастя. На кухні чекають два живі омари, як і зазвичай. Чи як повинно бути зазвичай. Треба зателефонувати мамі й дізнатися, чи вони можуть полежати ще добу, ошелешено повзаючи у своєму ящику, чи доведеться пхатися на кухню і зі своїми скляними від вина очима варити їх, не маючи на те жодних причин. Я вбиваю двох омарів, яких навіть не їстиму.

Татко зателефонував, щоб привітати з річницею, а я підняла слухавку і збиралася не засмучувати його, але почала ридати одразу ж, як почала говорити. У мене виходила якась жахлива куряча розмова: мваха-ваа-гвах-і-вааа-ва, тож довелося розповісти йому причину, а тато порадив відкоркувати пляшку вина і тимчасово ним утішитися. Тато завжди виступає за те, щоб піддатися похмурому настрою. Та все одно Нік розізлиться через моє зізнання Ренду, а той, звісно ж, виконає свій батьківський обов'язок, поплескає мого чоловіка по плечу та скаже: «Чув, що тобі випала якась аварійна пиятика під час вашої річниці, Нікі». І почне хихикати. Тож Нік дізнається і розізлиться на мене, бо хоче, щоб мої батьки вважали його ідеальним. Він аж сяє, коли я розповідаю їм історії про бездоганного зятя.

Тільки не сьогодні. Знаю, знаю, я поводжусь, як дитина.

Вже п'ята ранку. Сонце почало сходити — світить майже так само яскраво, як вуличні ліхтарі, які тільки-но вимкнулися. Мені завжди подобалося це перемикання — коли я так рано прокидалася. Коли я не можу спати, то вилізаю з ліжка і на світанку ходжу вулицями, а коли ліхтарі водночас гаснуть, то відчуваю, наче стала свідком чогось особливого. Аж хочеться оголосити: «Ну ось, ліхтарі вимкнулися!» У Нью-Йорку найтихіший час якраз не третя ночі чи четверта ранку — в ці години на вулицях забагато запізнілих клієнтів барів, які перегукуються, запихаючись у таксі, й волають у свої мобілки, викурюючи останню цигарку перед сном. П'ята ранку — це найкращий час, коли цокання твоїх підборів по тротуару звучить незаконно. Усі поховалися по своїх коробках, а ти сама у цілому місті.

Ось що відбулося: Нік заявився додому десь після четвертої, і його, наче та плацента, огортав запах пива, цигарок і смажених яєць. Я ще й досі не спала, чекаючи на нього. Мозок розривався після кіномарафону «Закону і порядку». Нік усівся на оттоманку, зиркнув на подарунок на дивані й нічого не сказав. Я і собі на нього повитріщалася. Він навіть не збирався вибачатися: агов, пробач, що сьогодні вийшла така лажа. Це все, чого я хотіла: просто невеличкого визнання своєї провини.

— Щасливої річниці,— починаю я.

Він зітхає: це глибокий багатостраждальний стогін.

— Емі, в мене був найгівняніший день у житті. Прошу, не доповнюй його ще і провиною.

Нік виріс із батьком, який навіть не чув про вибачення, тож коли мій чоловік розуміє, що налажав, то переходить в оборону. Я про це знаю і зазвичай можу перечекати... зазвичай.

— Я лише побажала тобі щасливої річниці.

— Щасливої річниці, мій клятий чоловіче, який знехтував мною в мій великий день.

Ми десь зо хвилину мовчимо, всередині все стискається. Я не хочу виступати в ролі поганця в цій ситуації. Я на це не заслуговую. Нік підводиться.

— Ну і як усе пройшло? — мляво цікавлюсь я.

— Як усе пройшло? Збіса хріново. Шістнадцятеро моїх друзів стали безробітними. Це було жалюгідно. Я, мабуть, незабаром до них приєднаюся. За кілька місяців.

Друзі. Йому навіть не подобається половина цих хлопців, але я мовчу.

— Знаю, що зараз це здається жахливим, Ніку. Але...

— Ну, для тебе це не жахливо, Емі. Для тебе таке ніколи не буде жахливим. Але для решти? Інша справа.

Знову про старе. Ніка обурює те, що мені ніколи не доводилося перейматися через гроші й ніколи не доведеться. Він вважає, що це робить мене слабшою за інших, і я з ним згодна. Але я теж працюю. Не постійно. Деякі мої подруги не працювали жодного дня у своєму житті; вони обговорюють працюючих людей співчутливими тонами, наче говорити про жируху з «таким приємним обличчям». Вони, нахилившись уперед, кажуть: «Ну звісно, Елен має працювати»,— немов у виставі Ноеля Коварда. Вони не враховують мене, бо я можу кинути роботу, коли завгодно. Мені можна цілі дні займатися доброчинністю, оздобленням будинку, садівництвом і волонтерством, а я й не вважаю, що погано будувати своє життя навколо цих речей. Найпрекрасніші добрі вчинки роблять жінки, яких усі зневажають. Але я працюю.