Гиллиан Флинн – Загублена (страница 17)

Це надзвичайно складний час, щоб бути людиною, простою справжньою людиною замість якоїсь колекції особистісних якостей, обраних з нескінченного Автомата Персонажів.

І якщо ми всі граємо, то не існує такого поняття, як споріднена душа, бо в нас відсутня щира душа.

Дійшло до точки, коли здається, наче нічого вже не має значення, бо я вже не справжній, як і всі інші.

Я би все віддав, щоб знову почуватися справжнім.

Гілпін відчинив двері тієї ж кімнати, в якій мене допитували напередодні. Посеред столу стояла срібляста подарункова коробка Емі.

Я остовпів, вирячившись на пакунок посеред столу, такий зловісний у цьому новому освітленні. На мене накотив страх. Чому я не знайшов коробку раніше? Я мав її знайти.

— Ну ж бо,— мовив Гілпін.— Ми хотіли, щоб ви зазирнули всередину.

Я обережно розгорнув подарунок, наче там могла опинитися чиясь голова. Усередині знайшов лише ніжно-блакитний конверт, підписаний як «Перша підказка».

Гілпін самовдоволено всміхнувся.

— Уявіть наше збентеження. Справа зниклої людини, а ми знаходимо конверт з написом «Перша підказка».

— Це для полювання на скарби, яке моя дружина...

— Справді. До вашої річниці. Ваш тесть про це згадував.

Я розпечатав конверта, вийняв небесно-блакитний згорнутий аркуш паперу з канцелярського набору, подарованого Емі. Мені аж жовч до горла підступила. Ці полювання на скарби завжди викликали одне питання: «Хто вона — Емі?» (Про що думає моя дружина? Що було важливим для неї цього року? Які миті були для неї найщасливіші? Емі, Емі, Емі, подумаймо про Емі).

Я прочитав першу підказку зі зціпленими зубами. Беручи до уваги наш шлюбний настрій цього року, після такого я справлятиму жахливе враження. А мені вже досить справляти жахливе враження.

Твоєю студенткою уявляюся, Ти — вчитель вродливий і мудрий, о боги, Межі мого розуму розсуваються (не кажучи вже про ноги!). Не потрібно студентці квітів — Досить і побачення на роботі, Тож починаймо просто цієї миті — І я навчу тебе дечого потім.

Це був план для зовсім іншого життя. Якби все йшло, як задумала моя дружина, то вчора вона б стовбичила біля мене під час читання цього вірша й вичікувала на реакцію, випромінюючи гарячкову надію: «Прошу, розгадай це. Прошу, розгадай мене».

І нарешті сказала: «Ну?» — а я відповів би...

— Ой, а я справді знаю, де це! Вона, мабуть, має на увазі мій офіс. У коледжі. Я там викладаю. Ха. Ну, правда ж, ні? — я примружився й перечитав.— Цього року вона наді мною змилувалася.

— Хочете, підвезу вас туди? — запропонував Гілпін.

— Ні, я скористаюся авто Го.

— Тоді я поїду слідом.

— Вважаєте, це важливо?

— Ну, ми простежимо її рух за день чи два перед зникненням. Тож це точно не безглуздо,— він глянув на аркуш.— А знаєте, це мило. Наче з кіно: полювання на скарби. Ми з дружиною обмінюємося листівками і, може, йдемо до ресторану. У вас цікавіше. Ви зберегли романтику.

Гілпін опустив погляд, зашарівся і, перш ніж вийти, дзеленькнув ключами.

Керівництво коледжу щедро вділило мені замість кабінету труну, в яку вміщався стіл, два стільці, кілька полиць. Ми з Гілпіном пробиралися крізь натовп учнів літньої школи — мішанину неймовірно юних дітлахів (знуджених, але зайнятих: їх пальці набирали повідомлення чи шукали музику) і серйозних дорослих, які, скоріше за все, були колишніми працівниками торгівельного центру, що тепер бажали опанувати нову спеціальність.

— Що ви викладаєте? — поцікавився Гілпін.

— Журналістику, журналістику для часописів.

Якась дівчина так захопилася набором тексту на ходу, що мало не зіштовхнулася зі мною. Вона відступила на крок, навіть не підводячи погляду. Це мене роздратувало і змусило почуватися старим.

— Я гадав, ви більше не займаєтеся журналістикою.

— Хто вміє, робить, хто не вміє, учить інших,— з посмішкою процитував я приказку.

Я відімкнув кабінет, зайшов до трохи затхлої і запиленої кімнати. Влітку я не працюю. Мене тут уже давненько не було. На столі лежав ще один конверт із написом «Друга підказка».

— Ваш ключ завжди на ланцюжку для ключів? — запитав Гілпін.

— Так.

— Тож Емі могла позичити його, щоб зайти сюди?

Я відірвав бік у конверта.

— У нас є ще один запасний удома,— пояснив я. Емі робила дублікати усього. Я часто губив ключі, кредитки, мобілки, але не хотів розповідати про це Гілпіну, щоб не почути у відповідь черговий підкол про маминого мазунчика.— А що?

— Ну, просто хотів упевнитися, що їй не довелося просити ключа у прибиральника чи ще когось.

— Нікого схожого на Фреді Крюгера я тут не помічав.

— Ніколи не дивився цю серію фільмів,— відповів Гілпін.

У конверті були два згорнуті папірці. На одному намалювали сердечко, на другому написали «Підказка».

Дві записки. Щось нове. У мене замлоїло в животі. Тільки Господь знає, що там понаписувала Емі. Я обрав папірчик із серцем. Я б волів, щоб Гілпіна не було поряд, а потім прочитав перші слова.

Мій Любий Чоловіче!

Я вирішила, що ці святі стіни храму науки — це ідеальне місце, щоб розповісти, що ти — неймовірний чоловік. Я недостатньо часто повторюю, що приголомшена твоїм розумом: дивними розрахунками й анекдотами, цікавими фактами, небувалою здатністю цитувати фільми, кмітливістю, чудовим умінням складати слова. Гадаю, що після років разом пара може забути, якими чудовими вони бачать одне одного. Я пам'ятаю, як ти мене засліпив після нашої першої зустрічі, тож хочу запевнити, що це не змінилося й досі є однією з моїх найулюбленіших рис у тобі. Ніку, ти НЕЙМОВІРНИЙ.

Мій рот наповнився слиною. Гілпін теж читав, зазираючи мені через плече, і він насправді зітхнув.

— Мила леді,— вирішив він. Потім прочистив горло.— Е-е-е... хах, а це ваші?

Він скористався гумкою на кінчику олівця, щоб підняти жіночу білизну (це були трусики: мереживні, червоні стрінги, але я знаю, що жінок дратує це слово: просто загугліть «ненавиджу слово „трусики“»). Вони висіли на ручці дверей у туалет.

— Ой-ой. Який сором.

Гілпін чекав на пояснення.

— Ах, одного разу ми з Емі, ну ви ж прочитали її записку... Ми типу... ну знаєте... інколи варто додати перчику.

Гілпін вишкірився.

— О, дійшло, хтивий професор і пустотлива студентка. Розумію. Ви двоє справді робите все правильно.

Я потягнувся до трусиків, але Гілпін уже діставав з кишені пакет для доказів і засовував їх туди.

— Про всяк випадок,— з незрозумілих причин сказав він.

— Ой прошу, не треба,— мовив я.— Емі просто помре...— я не договорив.

— Не хвилюйтеся, Ніку, це лише для протоколу, мій друже. Ви повірити не можете, крізь які кільця нам доводиться стрибати. Про всяк випадок, про всяк випадок. Комедія... То що каже підказка?

Я знову дозволив йому прочитати текст, зазираючи мені через плече. Його дратівливо-свіжий запах не давав мені зосередитися.

— То що це означає? — поцікавився Гілпін.

— Гадки не маю,— збрехав я.