Георгий Брянцев – Таємні стежки (страница 89)

Раджимі на мить зупинився, вдивляючись уперед, і пішов уже сміливіше.

— Стій! Хто йде? — пролунав з темряви голос.

Відповіддю була тиша. Юргенс і Раджимі, наче по команді, кинулись на землю.

— Хто тут? Виходь! — вимогливо наказав хтось праворуч.

Раджимі, звиваючись, наче гадюка, поповз назад, у яр, по його дну. Юргенс насилу встигав за ним рачки.

Бах! — гримнув постріл і голосно віддався у вухах. — Бах!.. Бах!..

Позад втікачів почулися стримані голоси. Юргенс озирнувся — нікого не видно.

«Тікати! Втекти!.. Темно — не знайдуть».

Попереду чорнів гай. Там, і тільки там, порятунок!

Ось і сухе русло. Тепер до гаю недалеко. І тут можна бігти, вже не пригинаючись. У роті пересохло. Дихання виривалося зі свистом. Раджимі біг попереду, і Юргенс ледве наздогнав його.

— Прокляття! Як могло трапитись таке?.. Кому ми довірилися? — прошепотів він.

Знову пролунали один за одним три постріли. Кулі зі свистом пройшли горою, і знову почувся вимогливий і грізний вигук:

— Лягай! Не втечете!

Юргенс вийняв з кишені восьмизарядний «вальтер». Треба було перепочити, відбитися і виграти хоч би одну-дві хвилини.

Мозок працював, незважаючи на фізичну втому, чітко і ясно. Юргенс добре розумів, що мертвий він нікому не потрібен, що стріляють не по ньому, а вгору, лякають, що його хотять вимучити, загнати і взяти живцем.

— Стій! — вже зовсім близько пролунав вимогливий голос.

— Стій! — луною відгукнувся другий.

Юргенс зважився на останній захід: він дав Раджимі підніжку, збив з ніг і прикрився його тілом.

— Що ви робите? — з хрипом вирвалось у Раджимі.

— Лежіть! — наказав Юргенс і послав у темряву один за одним чотири постріли.

У відповідь пролунав чийсь стриманий сміх. Юргенс вистрілив ще раз.

— За що ви губите мене? — почав благати Раджимі і попробував вирватися з-під важкої руки Юргенса.

— Тихше… — прошипів Юргенс.

Раджимі вдруге спробував звільнитись.

Юргенс заскреготів зубами і пустив шосту кулю в потилицю Раджимі. Той здригнувся і завмер.

«Залишилося дві кулі», підсумував Юргенс. Дихати стало легше. Він поплазував назад і відчув під собою траву. Виходить, гайок зовсім поруч. Він повз хвилину… другу… третю по м'якій запашній траві. А коли ноги вперлися в кущі, швидко схопився на ноги. Схопився — і наче вріс у землю: перед ним стояла людина. Удар… «Вальтер» відлетів убік. Рука повисла, як батіг.

— Сюди, товаришу майор! — гукнула людина.

Підійшли двоє. Людина чиркнула сірником, запалила цигарку Юргенс подивився в її обличчя.

Перед ним стояв Ожогін.

ЕПІЛОГ

Минуло кілька років…

Експрес, залишивши позаду російські простори і такі схожі на них польські пейзажі, швидко мчав на захід. Довгий шлейф із диму й пари, то густо-чорний, то сірий, тягнувся слідом, слався по дахах вагонів, залітав у вікна і безслідно танув у синяві серпневого дня.

— Одер! — голосно сказав хтось.

І всі, хто сидів, лежав, читав, спав, потяглися до вікон. Поїзд пересікав кордон Німецької Демократичної Республіки.

Андрій та Алім — делегати від московського студентства на Всесвітній фестиваль молоді і студентів — теж підійшли до вікна і стали дивитись. Ось вона, Німеччина, та сама, звідки прийшла страшна війна, що залила кров'ю землю, спустошила міста й села… Друзі мовчали, згадуючи важкі картини недавнього минулого.

… Опівдні, у спеку, поїзд ввійшов до заскленої галереї Східного берлінського вокзалу і застиг біля перону. Заграв оркестр, долинув шум вітальних голосів.

Андрій і Алім, схвильовані, зупинилися біля виходу.

Вибратися з вагона було не так просто: перон заповнили тисячі юнаків і дівчат. Вони обіймали гостей, тиснули їм руки, підносили квіти.

Зазвучав гордий, бойовий Гімн демократичної молоді. Здалося, що перон розширився і навколо стало ще світліше, красивіше, святковіше.

… Напередодні відкриття фестивалю друзі прийшли на Потсдамську площу, на нічим не позначений і не окреслений кордон двох зон — західної і східної.

На тому боці юрмилася молодь, чулися вигуки суперечки. Вулицю перегороджували штуммівські поліцаї, які не пропускали у східний сектор Берліна. Вгодовані, озброєні пістолетами і кийками, вони відтісняли натовп, а він усе зростав і зростав. Молоді руки міцно тримали й піднімали високо над головою червоні прапори, плакати з зображенням голуба миру.

Зростав натовп, зростало напруження, зростав шум голосів… Перед поліцаями розгорнувся і замайорів на вітрі великий голубий прапор.

Прапороносець — засмаглий чоловік років тридцяти, з закачаними рукавами — подав команду:

— За мною! Хай живе мир у всьому світі! — і зробив крок вперед.

Усі заспівали. Натовп заворушився. Утворилася струнка колона. Поліцаї в заміщанні відступили, ланцюг розірвався, і колона вступила у східний сектор.

— Так було і в червні, у день всенімецького зльоту молоді, — сказав юнак, який стояв поруч з Андрієм. — Вони й тоді намагалися нас роз'єднати, а молодь прорвалася… Вагнер, здрастуй! — кинувся він назустріч прапороносцю, що наближався.

— Здрастуй, Едуард! — озвався той, витираючи спітніле обличчя.

— Прийшли?

— Як бачиш.

Прапороносець посміхнувся і потиснув руку другу.

Колона витягнулась і зупинилась.

Андрій, не відриваючись, дивився на прапороносця. Вагнер… Це прізвище говорило про щось знайоме і близьке:

— Карл Вагнер? — не втримався він і підійшов впритул до прапороносця.

— Авжеж.

— Син Альфреда Вагнера?

Прапороносець широко посміхнувся.

— Здається, я знаю, хто ви, — після деякого замішання сказав він по-російськи і простягнув руку.

— Карл!.. Карл!.. Рушили… — залунали голоси.

Колона прямувала по Берліну до Трептовського парку. До неї приєднувалися все нові й нові шереги.

Карл ішов, тримаючи під руки Аліма й Андрія.

— Я і батько залишилися там. Виїжджати було б неправильно. Ми не могли ухилятися від боротьби за майбутнє Німеччини… Ми — німці-патріоти — теж не сидимо склавши руки. Ми боремося за єдину демократичну Німеччину.

Очі в Карла були батьківські, такі самі ясні, правдиві. В них палав той самий невгасимий вогонь. Грязнов дивився на нього і думав, що в Німеччині тепер багато людей, які зможуть пройти не тільки через кордон штуммівських поліцаїв, але й через будь-які перешкоди.

— Я комуніст, — продовжував Вагнер. — Я довго думав, перш ніж став ним, і тепер усі мої сили належать комуністичній партії.

Вони проходили повз високий постамент, на якому стояла величезна постать радянського воїна-переможця. Він тримав у руках врятовану дитину. Біля ніг воїна лежала розбита, колись зловісна свастика — символ фашизму. Важкий меч розсік її і повалив у прах.

Сонце яскраво освітлювало обличчя воїна, який виконав свій священний обов'язок. Воно було суворо-спокійне і мужнє. Посланці народів підходили до підніжжя пам'ятника, клали квіти і, відійшовши вбік, дивилися на просте обличчя воїна. І в устах кожного з них всіма мовами звучала клятва: «За мир!».