Георгий Брянцев – Таємні стежки (страница 88)
Мейєрович з цікавістю розглядав нового знайомого, його солідна зовнішність, упевнений голос, манера триматися справляли добре враження. «З таким не пропадеш», подумав він.
Дружина вибігла з кімнати і повернулася з вазою, наповненою виноградом.
— Прошу, вгощайтесь, — запропонувала вона і уважно подивилась на гостя. П думка збіглася з думкою чоловіка.
— Спасибі, встигнемо, — подякував Юргенс і з посмішкою додав: — Давайте спочатку поговоримо… З документами все гаразд? — звернувся він до Мейєровича.
— Гаразд, — поквапно відповів той.
— Вони при мені, — пояснила дружина, — весь час при мені.
— Це не зовсім зручно. Передайте їх Раджимі. Сьогодні вночі все вирішиться, — сказав він і подивився на годинник. — Останнє, що нам необхідно зробити, — це продумати все так, щоб позбавити ваших земляків змоги завдати вам неприємностей в майбутньому.
Мейєрович широко розплющив очі: йому було незрозуміло, про які неприємності може йти мова.
— Я вам зараз поясню, — вів далі Юргенс. — Зникнення документів, очевидно, вже викликало переполох. Не виключена можливість, що ваші вороги нападуть на ваш слід… Ну, припустимо, через тиждень, через два… і тоді ви можете опинитись у скрутному становищі, навіть перебуваючи за кордоном. Адже в зв'язку з розтратою вами державних коштів совєти можуть звернутись до сусідньої держави з вимогою видати карного злочинця. Тому нам треба щось вигадати.
Мейєрович зблід.
— А якщо вони на тому боці назвуться вигаданими іменами? — підказав Раджимі.
— Не підходить! — відрізав Юргенс. — Буде ще гірше.
Раджимі нахмурив лоб і смикав борідку. Соня дивилася на нього з надією.
— Є ідея! — майже крикнув Раджимі. — Треба поширити чутку, ніби Марк Аркадійович і його дружина, потрапивши в. скрутне становище, покінчили рахунки з життям.
— Ідея непогана, — відповів Юргенс, — але як і через кого ви пустите подібну чутку? Я пропоную інше. Нехай Марк Аркадійович напише записку, в якій повідомить, що він і його чарівна дружина пішли з цього світу, а записку підкинемо на завод.
— Вірно, це краще, — погодився Мейєрович і вийняв автоматичну ручку.
— Пишіть, я буду диктувати, — запропонував Юргенс. — «Маючи велику провину перед державою, яку нічим не спокутувати, ми вирішили померти. Прощайте…». Ось так, підписуйтесь.
Чоловік і жінка поставили підписи і вручили лист Раджимі.
— А тепер я не від того, щоб випити бокал доброго вина за ваші майбутні успіхи, — сказав Юргенс. — У нашому розпорядженні близько години.
Раджимі взяв з підвіконня згорток, розгорнув його і поставив на стіл пляшку. Юргенс відкупорив її.
— Гадаю, що найближчим часом ми матимемо можливість випити в іншій обстановці, — продовжував він, розливаючи вино по склянках. — І якщо я запропоную зараз тост за нашого вірного друга Раджимі, то, гадаю, ви до мене приєднаєтесь.
Усі підняли склянки. Раптом Юргенс прислухався і повернув голову до дверей:
— Здається, там хтось ходить…
Подружжя перезирнулося. Дружина Мейєровича поставила склянку, підійшла до дверей і виглянула у двір. Юргенс подивився на Марка Аркадійовича:
— Непогано було б запнути вікно.
Мейєрович схопився і почав завішувати вікна. Раджимі вкрутив вогонь у лампі і, швидким рухом виплеснувши вино під стіл, припав губами до склянки. Те саме зробив і Юргенс.
Через хвилину жінка повернулася.
— Надворі нікого немає, — сказала вона, сідаючи за стіл.
— Тоді все гаразд. Обережність ніколи не завадить, — відповів Юргенс. — Безглуздо спіткнутися на останньому кроці. Отже, за успіх! Черга за вами, — сказав він, тримаючи в руці порожню склянку.
Мейєровичі цокнулись і випили вино.
Через кілька хвилин двері будиночка прочинились, і з нього вийшли Юргенс та Раджимі.
— Швидше, — прошепотів Юргенс. — Через півгодини вони будуть покійниками.
До супутника Раджимі Бахрам-ходжа поставився з повагою і цікавістю. Старий імам багато бачив людей на своєму віку, і йому не треба було пояснювати, що Казімір Станіславович «своя» людина. Він це зрозумів одразу, як тільки Раджимі ввів Юргенса до нього в дім, зрозумів по ледве помітних ознаках, на які хтось інший і не звернув би уваги.
Старий імам непогано володів російською мовою і вільно розмовляв з гостем. Бахрам-ходжа ще дужче зацікавився Юргенсом, коли дізнався, що тому доводилось бувати в Афганістані, Ірані, Індії.
Розмова відбувалася в саду, без свідків. Юргенс і Раджимі лежали в холодку крислатої шовковиці, а Бахрам-ходжа готував «піті» — персидську страву, про яку згадав Юргенс.
Імам сидів на маленькій лавочці. Перед ним стояли три невеликі глиняні горщики. Він складав у них шматочки свіжої жирної баранини, молоду картоплю, зелений горошок, шафран, нарізану тоненькими кружальцями моркву, цибулю, червоний перець, додержуючи при цьому відомої лише йому пропорції.
Коли горщики були наповнені, Бахрам-ходжа налив у них масла, щільно закрив і, покликавши дружину, загадав поставити їх у піч.
Звільнившись від куховарських справ, імам вимив руки і почав розповідати гостям про свої подорожі на Схід. Це була його улюблена тема. Він з посмішкою згадував про священну Мекку, про багатства еміра бухарського, палаци й мінарети хівінського хана.
Повечеряли пізно.
«Піті» дуже сподобалось Юргенсу. Він їв не поспішаючи, багато й ситно, почував себе спокійно. Не вірилося, що через годину-дві почнеться небезпечна й важка подорож.
Коли місяць сховався за деревами, Бахрам-ходжа приніс гостям два старенькі довгі халати і дві овечі кудлаті шапки.
— Одягайте! — наказав він.
Один з халатів був знайомий Раджимі: в ньому він уперше відвідав імама. Халат, що дістався Юргенсу, виявився не менш старим, потріпаним. Друзі одяглися, оглянули один одного і залишились задоволеними.
— Тоді, в шістнадцятому році, такий самий халат став мені у великій пригоді, — промовив Юргенс. — Буду сподіватись, що він виручить мене й тепер.
— Виручить! — запевнив Раджимі. — Інакше Бахрам-ходжа і не взявся б за цю справу.
Через півгодини господар запросив гостей на подвір'я. Під навісом стояла гарба з високими полудрабками.
— Лягайте! — наказав він.
Юргенс і Раджимі мовчки вилізли на гарбу і лягли на її дно.
Імам самостійно, без сторонньої допомоги, почав накладати на гарбу в'язки сухої люцерни, яку мав відвезти для прикордонної тваринницької ферми. Працював він уміло, не кваплячись.
Місяць сховався за обрій. Бахрам-ходжа сів на передок і сіпнув за віжки. Виїхавши з кишлака, він спустився в сухе русло гірського потоку, і копита коней дзвінко зацокали по кам'янисто-піщаному дну.
Їхали порівняно довго. На півдорозі хтось зупинив підводу і спитав Бахрам-ходжу, куди він прямує; той відповів, що везе корм на ферму. Зустрічний побажав доброї дороги. Потім підвода зупинилась; імам зліз з свого місця, і Юргенс та Раджимі почули його кроки, що віддалялися.
Панувала тиша. Тільки фиркали, притомлені коні та десь у нічній далині підпадьомкали перепели.
Хвилин через двадцять імам повернувся, скинув з гарби на землю кілька в'язок люцерни і тихо сказав:
— Вилазьте.
Без особливих зусиль Юргенс і Раджимі вилізли з-під зеленого покриву, випростались, подивилися довкола. Зовсім близько невиразно вимальовувались контури гірського хребта. Ліворуч блимали ледве помітні для ока самітні вогники, легенький вітерець доносив приглушене мукання корів. Праворуч, метрів за сто, довгою темною смугою тягнувся гай.
— Там ферма, — „показав рукою ліворуч імам, — а вам треба йти прямо ось цією стежкою. Прямо і прямо… Тут півгодини ходи, Як перейдете неглибокий ручай, ідіть уже сміливо… Хай допоможе вам аллах!
Бахрам-ходжа поклав на підводу в'язки, сів сам і рушив.
Нічна темрява поглинула гарбу.
Юргенс відхилив борт халата, застромив руку за пазуху і помацав хрусткий папір.
Вони стояли кілька секунд мовчки. Потім Раджимі став рачки, придивився до ледве помітної стежки і підвівся.
— Ходім… — ледве чутно сказав він і різко змахнув рукою.
Йшли поволі, крадучись, прагнучи не робити ніякого шуму. Раджимі попереду, Юргенс — позаду.
«Фр-рр…» щось вилетіло з-під ніг. Обидва здригнулись і завмерли.
«Туртушка! Куріпка! — з полегкістю подумав Раджимі. — Це хороша ознака… Але як вона налякала!». Рушили далі.
Поли халата чіплялися за колючки кущів, під ногами почало траплятися каміння. Десь близько дзюркотів ручай. Стежка спустилась у неглибокий ярок. Вона звивалася між кущами і нарешті вивела нагору. Величезні кам'яні брили стали на шляху.