Георгий Брянцев – Таємні стежки (страница 71)
Трикімнатний будиночок, який займали вони з братом, стояв на межі, що розділяла місто на дві майже рівні частини. В кінці подвір'я протікав головний арик, який живив місто водою. У невеликому, закритому високим дувалом дворі росли два розлогі каштани, кілька акацій і багато фруктових дерев: вишні, яблуні, абрикоси, груші. Під старою, обважнілою від плодів яблунею, що росла біля самого арика, Микита Родіонович розіслав ковдру, поклав подушку і ліг.
Тепер можна було подумати. Микита Родіонович вийняв лист і знову прочитав його, старанно вдивляючись у кожне слово, намагаючись знайти пояснення кільком дивним реченням, адресованим йому.
«Приходив узбек. Але при чому тут узбек?» міркував Микита Родіонович. За лінією фронту він і Грязнов знали одного узбека — Аліма Ризаматова, який живе і працює зараз тут же, на величезній гідроелектростанції. А що, коли з'явився Саткинбай, зрадник, годованець Юргенса і Марквардта? Саткинбай був посланий гітлерівською розвідкою в Радянський Союз. Саме йому вручив Юргенс фотокартку Микити Родіоновича з власноручним написом. Але до Костянтина ніхто, в тому числі і Саткинбай, не приходив і картки не передавав. Крім того, Саткинбай не міг знати кличок-паролів, присвоєних друзям значно пізніше. Хто ж приходив?
Микита Родіонович напружено думав, перебираючи в пам'яті ворогів, з якими довелося мати справу в роки війни, але ні до чого певного прийти не міг. Одне було ясно: автор листа — агент закордонної розвідки. Хто ще міг знати їх клички?
Микита Родіонович і Алім уже давно прийшли до думки, що нитка, яка зв'язувала їх з ворогами, обірвалася в той день, коли вони піднялися в повітря над Загребом. Такої ж думки дотримувався і Грязнов. А виявляється — вороги діють, вони нагадують про себе.
Микита Родіонович знову й знову перебирав у пам'яті епізоди воєнного часу, зустрічі з людьми. Цих зустрічей — і радісних, і тривожних — було багато. Але ніщо не наближало його до розгадки змісту листа.
«Ні, самому збагнути не вдасться, — вирішив Микита Родіонович, — треба побачитися з Шарафовим».
Майор Шарафов уважно слухав Ожогіна.
Вікно кімнати майора виходило на захід. Проміння сідаючого сонця пробивалося крізь густу акацію тонкими золотистими струминками, грало бліками на синьому сукні стола, стрибало зайчиками на бухарському кили» мі, яким застелено підлогу.
— Цього і слід було чекати, — сказав майор, прочитавши листа, принесеного Микитою Родіоновичем — Ще під час першої нашої зустрічі, два роки тому, я висловив думку, що вони не можуть забути своїх людей. Не так уже їх багато.
Майор почастував Ожогіна цигаркою і закурив сам.
— Чого вони добиваються, і мені і вам. відомо. Але випускається з уваги пильність радянських людей. На щастя, партія вчить нас не тільки любити друзів, але й добре розпізнавати» ворогів!.. Гадаю, що і на цей раз вони прорахуються.
Микита Родіонович з задоволенням слухав майора Шарафова. Після кількох зустрічей і розмов, які були у Микити Родіоновича з майором за минулі два з лишнім роки, він пройнявся до Шарафова повагою і симпатією. Майор був наділений допитливим розумом, рівним, спокійним характером і вмів говорити переконливо.
— Ну добре. Не будемо ламати голову. Майбутнє покаже, з ким ми маємо справу. — Майор підвівся. — Доведеться вам грати колишню роль, Микито Родіоновичу. Бажаю успіху. Чекаю дзвінка.
Телеграма від Антоніни прийшла під час відсутності Костянтина, і зустрічати її виїхав у неділю сам Микита Родіонович.
Антоніна виглядала стомленою і засмученою. Її чорне волосся, заплетене в густі довгі коси, підкреслювало незвичайну блідість обличчя.
— Що трапилося, Тоню? Чого ти затрималась? Костя так турбувався…
— Він знову поїхав?
— Так, ще в середу. Термінове відрядження, — наче виправдуючи брата, почав пояснювати Микита Родіонович.
Антоніна зітхнула:
— Завжди термінові відрядження! Дружина хоч зникни, він і не помітить.
— Навіщо ти так говориш! — заперечив Ожогін. — Костянтин дуже непокоївся за тебе. В останні дні ми ламали голову, куди ти запропастилася, — ні телеграми, ні листа. Що тебе затримало?
— Довга історія… Тут незручно. Розповім дома.
А вдома вона почала прибирати і тільки надвечір вийшла на веранду і, сівши в плетене крісло, запропонувала:
— Посидьмо, поговоримо.
День згасав. Ще не відчувалося вечірньої прохолоди, але денна спека вже спала. Призахідне сонне зайшло за будинок, і шибки у вікнах сусіднього будинку запалали яскравим вогнем. Ледве чути було шум міста.
— Зі мною трапилась безглузда пригода, — почала Антоніна і важко зітхнула.
Вона погортала журнал «Вокруг света», що лежав на столі, і поправила квіти у вазі.
«Хвилюється», подумав Микита Родіонович.
Розповіла вона ось що. У московському поїзді, що йде через Свердловськ, виявилось одне вільне місце у спальному вагоні прямого сполучення. Антоніна потрапила в чотиримісне купе, де вже було троє чоловіків. Швидко познайомилась. Один з пасажирів — як з'ясувалося пізніше, іноземець, який непогано володіє російською мовою, — запропонував їй зайняти нижню полиню. Він їхав транзитом, через весь Радянський Союз у Шанхай, в справах своєї фірми. Двоє інших — артисти — поверталися з курорту у Владивосток.
— Ну, знаєте, як буває в дорозі, — продовжувала Антоніна, — взаємні послуги, турботи, невимушені розмови. Всі мої супутники виявилися людьми делікатними, люб'язними, і я зовсім не шкодувала, що потрапила в чоловіче товариство.
Іноземець, за словами Антоніни, відзначався товариськістю, вмів підтримувати цікаву розмову. У нього в житті було багато пригод: він був учасником останньої війни, побував у Африці, в Єгипті. До війни він деякий час жив у Радянському Союзі і працював консультантом на якомусь будівництві в Середній Азії. Це був солідний чоловік з великим круглим лобом, з борідкою і сивіючою шевелюрою. Одягнутий він був вишукано, зі смаком.
— Спочатку мені здалося, що він понурий і має важкий характер, — пояснила Антоніна, — але дальша його поведінка спростувала це. Вдень майже перед кожною зупинкою він одягав рогові окуляри для захисту очей від сонця, виходив з вагона і повертався обов'язково з якою-небудь покупкою. Приносив фрукти, овочі, солодощі, якось приніс пляшку вина. Частував усіх і в першу чергу мене. Коли стали наближатись до Новосибірська, він вийняв з портфеля допотопний довідник, порився в ньому і спитав: «Незабаром Новомиколаївськ?» Я розсміялася: «Про Новомиколаївськ усі давно забули. Ми знаємо Новосибірськ».
Антоніна вчилася в Новосибірську, любила це місто і почала описувати його. Іноземець зацікавився, почав її розпитувати. Вона, звичайно, не пошкодувала фарб, а потім повідомила, що в Новосибірську в неї пересадка.
Микита Родіонович уважно слухав Антоніну. Історія виходила дуже довга, але поки що в ній не було нічого безглуздого.
Незабаром у купе виникла суперечка про новосибірський театр. Антоніна доводила, що це кращий театр в СРСР. Один з артистів підтримав її: йому доводилось бувати в Новосибірську. Другий артист заявив, що найкращий театр в Одесі.
Іноземець, який не бачив ні одеського, ні новосибірського театру, почав цікавитись архітектурою одного і другого.
«Ви нічого не втратите, якщо самі побачите театр і переконаєтесь, що я маю рацію», сказала йому Антоніна.
Спочатку він промовчав, а потім, у дальшій розмові, висловив бажання зробити зупинку в Новосибірську. Артисти сміялися: «Ось що значить інтересна дама: відразу умовила!».
— Я думала, що він жартує, але коли почали під'їжджати до міста, іноземець застебнув чохол свого маленького чемодана і приготував макінтош. Ми разом зійшли з поїзда, а при виході з вокзалу розійшлися. Він узяв таксі, а я пішла здавати речі в камеру для схову багажу. Більше я його не бачила.
— І все? — спитав розчарований Микита Родіонович.
— Ні, не все, — відповіла Антоніна. — Це лише початок, але без нього незрозуміле все інше.
В Новосибірську Антоніна зайнялася своїми справами, а коли прийшла на вокзал за речами, її зупинили і запросили зайти до прокуратури.
Антоніна розгубилася. В прокуратурі почали цікавитись, хто вона, куди і звідки їхала, чому опинилася в Новосибірську. З першої розмови вона так і не з'ясувала, в чому справа.
Лише на другий день, з нової розмови, вона зрозуміла, що все зв'язано з іноземцем.
Слідчий цікавився, за яких обставин виникло між ними знайомство, зокрема, спитав: «Ви не будете заперечувати, що рекомендували іноземцю зробити зупинку в Новосибірську?»
Вона докладно пояснила, як усе сталося.
Потім слідчий сказав Антоніні, що ніяких претензій до неї не має.
— Із заключної розмови з ним я нарешті дізналася, в чому справа. Виявляється, іноземець на другий день після приїзду безслідно зник. А пізніше нібито знайшли його труп. Мене більше не викликали, очевидно, впевнившись, що я ні в чому не винна… Взагалі, історія неприємна. Я й досі не можу отямитись…
Антоніна замовкла.
Тепер і Микита Родіонович. погодився, що історія дійсно незвичайна…
— Недаремно Костя хвилювався, — сказав він. — Наче відчувало його серце, що з тобою щось трапилось. А я його все заспокоював…
Микита Родіонович і Антоніна, захоплені розмовою, не почули скрипу хвіртки і кроків. Вони підвели голови лише тоді, коли зашаруділи розхилені чиєюсь рукою густі кущі клематису. Між ними з'явилася голова незнайомого чоловіка з маленькою сивуватою борідкою.