Георгий Брянцев – Таємні стежки (страница 70)

— А там бачите заводик? — показав він на південну частину міста. — Раніше цей заводик належав німцю Сіменсу Він випускав телефонні апарати, трансформатори, електрообладнання. Тепер хорватський народ буде його власником.

Ожогін слухав Рибара, а думав про своє. Таємні стежки, які почалися в партизанській зоні, довели їх до Югославії — до Белграда, Загреба. Але й тут вони не закінчувались…

Перед обідом Рибар сказав:

— Я дістав у друзів пляшку доброї слив'янки. І ми її зараз розіп'ємо.

Старенька подала на стіл варену картоплю з приправою із смаженої цибулі, кисле молоко… Господар розлив слив'янку в маленькі скляночки.

— За зустріч і за дружбу! — сказав він. Чокнулися й випили. Рибар запропонував новий тост.

— За партизанів! За тих, хто загинув. За мою дружину Лолу…

Коли випили, почувся стукіт у двері. Рибар вийшов у передню і через кілька секунд повернувся.

— Серед вас дитячого лікаря немає? — спитав він.

— Ні, ні! — відповів Ожогін.

— Отже, я не помилився.

Почекавши деякий час, щоб господар не міг зв'язати їх відхід з появою посланця, друзі сказали, що їм треба обов'язково потрапити до радянської комендатури, і вийшли з будинку. На другому кінці кварталу їх чекала людина з забинтованою рукою. Через півтори-дві години Ожогін, Грязнов і Ризаматов уже розмовляли з радянським комендантом, у званні майора.

— Виходить, відвоювалися? — посміхнувся майор, повертаючи проглянуті документи. — Завтра вже будете в Москві. Скажіть свою адресу. Я раненько пришлю машину, а то до аеродрому далеко. А поки що відпочивайте.

… Як і минулої ночі, господар розіслав на підлозі густу повстину, накрив її грубошерстою ковдрою, простирадлами, поклав подушки.

— Лягайте раніше, якщо рано вставати, — порадив він і пішов у другу кімнату.

Друзі лягли, і майже відразу в кімнаті запанувала тиша… О восьмій годині ранку вони зайняли місця в багатомісному радянському літаку Через десять хвилин літак відірвався від землі, зробив коло й ліг на курс Хотілося підігнати його, щоб він летів швидше, швидше…

Частина третя

В жаркий літній полудень сорок сьомого року пасажирський літак м'яко приземлився на аеродромі великого південного міста.

Разом з іншими пасажирами з літака вийшов і Микита Родіонович Ожогін. Він повертався з Москви, де пробув близько місяця, приймаючи обладнання для електростанцій, на одній з яких він працював інженером.

Біля входу в пасажирський зал Ожогін звернув увагу на градусник, який висів на стіні. Придивився: стовпчик ртуті показував сорок три вище нуля.

«Ого! Нічого собі! В затінку — сорок три…»

Перейшовши просторий зал, в якому повівав протяг, він вийшов до під'їзду і мимоволі зупинився. Вдалині, у лазуровій імлі рельєфно вимальовувалися вершини відрогів Тянь-Шаню, вкриті снігом. Легенький вітерець ліниво ворушив листя густих тінистих кленів, які росли навпроти вокзалу. Здавалося, що вся природа — і клени, і густий хміль, який вився по фасаду вокзалу, і клумби з різнобарвними квітами, і густі сади околиць міста, і далекі гори, і саме повітря — все-все поринуло у дрімотну знемогу під нестерпно палючим промінням південного серпневого сонця.

— Микито! Здрастуй! — пролунало поруч, і хтось схопив Микиту Родіоновича за руку.

— Костянтин!.. Приїхав-таки… Молодець!

— Трохи не запізнився, — промовив Костянтин, обіймаючи брата. — Ходім до машини. Телеграма прийшла лише годину тому. Добре, що ти адресував її на роботу, я кинув усе і полетів. І от бачиш, не запізнився!

Костянтин узяв з рук Микити Родіоновича невеликий чемодан і повів брата до «емки», що чекала на них.

— А ти змінився, — сказав Микита Родіонович, коли вони сіли в машину. — Може, мені так здається?

Костянтин посміхнувся. Зовні він був дуже схожим на Микиту Родіоновича: і правильними рисами обличчя, і темними задумливими очима, і кольором волосся. Подібність між ними збільшувалась, коли він усміхався. Тільки на зріст Костянтин був трохи нижчий від брата.

— Я ж весь час у горах, на повітрі, на сонці, — ніби виправдуючись, відповів Костянтин. — Вісім днів тому повернувся, а завтра знову поїду.

— І як тільки Тоня не втече від такого чоловіка! — пожартував Микита Родіонович. — Завжди ти відсутній…

Вони їхали містом. Асфальт на площах і вулицях від спеки нагрівся і розм'як. Автомашини з шелестом викреслювали на його розм'якшеній поверхні узорчаті малюнки. Задуху не розріджували ні густа зелень, ні дзюркотливі арики.

— Ну й пече! — поскаржився Микита Родіонович, витираючи з обличчя рясний піт.

— Так, добре пече, на повну потужність, — підтвердив Костянтин.

По дорозі, в машині, обговорили результати відрядження Микити Родіоновича, зустріч його з Андрієм Грязновим, який другий рік навчається в аспірантурі при одному з московських вузів.

Вдома Костянтин подав Микиті Родіоновичу запечатаний лист.

Той, не розриваючи, уважно оглянув його: почерк твердий, упевнений, явно чоловічий, але зовсім незнайомий; штамп місцевого поштового відділення — отже, і лист місцевий…

— Коли одержав? — спитав Микита Родіонович.

— У п'ятницю.

— Рівно тиждень тому?

— Так. Сьогодні теж п'ятниця.

Микита Родіонович продовжував замислено крутити конверт у руках і придивлятися до штампа.

— Розривай і читай, — квапив Костянтин, — а потім я тобі ще щось розповім.

— Справді?.. — непевно протягнув Микита Родіонович.

Він узяв зі столу ножиці і обережно зрізав короткий край конверта.

Маленька записка мала такий зміст:

«Дорогий Микито Родіоновичу! Вітаю вас! Давно збирався побачитися з вами, але якось не щастило. Хочу передати вам щирий привіт від особи, яка може нагадати вам суперечку відносно Сатурна, Юпітера і Марса. Зайду до вас у неділю, о сьомій вечора. Сподіваюсь, що застану дома».

Підпису не було.

— Що трапилось? — тривожно спитав Костянтин, побачивши, як похмурніло обличчя брата.

Микита Родіонович мовчав, думаючи про своє. Костянтин знизав плечима.

— Ну, гаразд, ти тут розташовуйся, а я піду на роботу, — ображено промовив він, уже йдучи до дверей.

Але Микита Родіонович зупинив його.

— Ти, здається, хотів щось сказати?

— Так, трохи не забув! — спохватився Костянтин. — У неділю ввечері до тебе приходив якийсь чоловік.

— О котрій годині?

— Приблизно годині о сьомій.

— Який він із себе?

— Схожий на узбека, вже немолодий, досить високий на зріст, добре говорить по-російськи.

Микита Родіонович зсунув брови. Тисячі здогадів і припущень лізли в голову; хотілося зосередитись, привести в порядок думки.

— Добре, їдь, а ми тут з Тонею будемо хазяйнувати.

Костянтин розсміявся:

— Доведеться самому, без Тоні. Вона в Свердловську: поїхала провідати матір.

— Он як? А я їй подарунок привіз. Ну, та нічого. У мене запитань більше немає. Біжи! Я тут один справлюсь.

Микита Родіонович зачинив за Костянтином хвіртку і повернувся в кімнату.

Він зняв шерстяний костюм, викупався і надів піжаму. Стало легше, але задуха все-таки сильно дошкулила. Захопивши подушку, Микита Родіонович пішов у сад.

Минувши їдальню, передню і густо обвиту диким виноградом веранду, він спустився по східцях на подвір'я. По розпечених цеглинах доріжки ступати босими ногами було неможливо, і Микита Родіонович побіг.