Георгий Брянцев – Таємні стежки (страница 26)

Справжнє прізвище «Грізного» було відоме лише чотирьом керівникам самостійних підпільних груп, і в їх числі — Денису Макаровичу Ізволіну.

Тому, коли «Грізний» висловив бажання побачити Ожогіна, Денис Макарович трохи здивувався. Сталося це на другий день після бомбардування вокзалу і поранення Грязнова. Можливо, «Грізний» хоче вислухати міркування Ожогіна про рацію, з якою працює Леонід? Але ж Денис Макарович доповів «Грізному» точку зору Ожогіна. Чи, може, «Грізний» вирішив включити Ожогіна і його друга в активну роботу підпілля?

… Микита Родіонович ішов по місту, вже повитому сутінками, і намагався не втратити з виду Ігорка.

Микита Родіонович радів, що нарешті побачить того, хто тримає в своїх руках усі нитки бойової роботи патріотів міста.

Ігорьок затримався на розі вулиці, покопирсався в своїх черевиках і пішов далі лише тоді, коли відстань між ним і Ожогіним значно зменшилась.

Микита Родіонович зрозумів: мабуть, мета недалеко.

Раптом Ігорьок зник.

«Куди ж він пропав?» подумав Ожогін, однак, не притишуючи ходи, пішов далі.

— Пройдіть вперед і вертайтесь. Двері будуть відімкнені, — долинув голос хлопчика із щілини в дверях невеликого, вкритого дошками будинку.

«Розумний! — подумав Микита Родіонович. — Чудово засвоїв конспірацію. Просто молодець!».

Ожогін пройшов до перехрестя і повернувся назад. Попереду видно самітну жіночу постать. Але ось зникла й вона. Микита Родіонович удавано посковзнувся, і озирнувся назад — нікого. Він відчинив двері і наштовхнувся на Ігорка.

— Там нікого немає? — хлопчик показав рукою на вулицю.

— Нікого.

— Тоді я піду, — і він шмигнув за двері.

Микита Родіонович залишився сам у темному коридорі, не знаючи, що зробити: зачинити двері чи залишити, як вони були, відчиненими.

В цей час з кімнати вийшла жінка із свічкою в руках:

— Заходьте, будь ласка, я сама зачиню.

Будинок мав дві невеликі кімнати. У другій кімнаті біля стола сидів чоловік. З появою Микити Родіоновича він підвівся:

— Товариш Ожогін?

— Так, Ожогін.

— Сідайте. Якщо курите — куріть. Я через хвилинку звільнюсь… Давай, Зіно, закінчимо, — звернувся він до жінки, яка зайшла до кімнати. — На чому ми зупинилися?

Тільки зараз Микита Родіонович помітив на столі портативну друкарську машинку.

Молода жінка — мабуть дружина «Грізного» — з гладко зачесаним назад світлим волоссям, сіла до столу, подивилась на аркуш паперу, закладений в машинку, і промовила:

— «… кожний, здатний тримати в руках зброю…»

— Так, пиши далі, — сказав «Грізний» і почав диктувати текст листівки.

Микита Родіонович утримався від куріння і став уважно розглядати «Грізного».

Ось він який, керівник радянських людей, що борються в підпіллі! Відверто кажучи, він чекав зустріти високу, дужу, широкоплечу людину, а «Грізний», мабуть, навіть нижчий за нього на зріст, з трохи посивілою головою. Темні довгасті очі спокійні і глибокі. Говорить грудним, м'яким голосом, не знижуючи і не підвищуючи його.

Коли закінчилось друкування листівки, Зіна накрила машинку чохлом і вийшла. «Грізний» витер сірник, спалив кілька аркушів копірки, загорнув попіл у клаптик газети і поклав біля лампи.

— Ну, я піду? — спитала жінка, повернувшись у кімнату.

— Іди, Зіно.

Жінка одягла на себе легеньке, зовсім не зимове, сіре пальто, пов'язала голову шаллю і, засунувши в рукав пачку листівок, вийшла.

«Грізний» навів порядок на столі, забрав з нього чистий папір і причинив двері в першу кімнату, яка виходила вікнами на вулицю. Потім сів навпроти Микити Родіоновича і спитав:

— Як по-вашому, Юргенс розумний розвідник?

Початок розмови був незвичайним.

— Здається мені, що розумний, — відповів Ожогін.

— То навіщо ж ви поводите себе так, наче вважаєте його за ідіота?

Ожогіну стало не по собі. Він одвик, щоб з ним розмовляли таким тоном.

— Ви, сподіваюсь, поясните свої слова?

«Грізний» відповів не одразу. Він ніби обмацував співбесідника очима. Микита Родіонович не витримав його погляду і похнюпився.

— Запам'ятайте раз і назавжди, — почав «Грізний: — поведінка будь-якого розвідника визначається завданням. Якщо розвіднику сказали: дивись і слухай, він повинен робити тільки це. Якщо перед ним стоїть завдання висадити в повітря ворожий об'єкт, він зобов'язаний всі сили віддати цій меті і не відволікатись іншими справами. Якщо розвіднику сказали добути «язика», — він повинен усі дії підпорядкувати цьому завданню. Зрозуміло?

Микита Родіонович кивнув головою. Він уже почав догадуватись, до чого зведеться розмова. Недарма він весь час намагався стримувати Андрія.

— Людина, яка не розуміє цієї простої істини, — продовжував «Грізний», — ніколи не зможе бути розвідником. Вона загубить і себе, і людей, і доручену їй справу. Ми не пошлемо розвідника-радиста знищувати есесівців, бо він тоді не зможе виконувати своє основне завдання. Ми не доручимо Ізволіну висаджувати в повітря електростанцію, бо йому визначене інше коло обов'язків. Ми не примусимо Тризну сидіти на одному місці і бути радистом-підпільником — цим займаються інші товариші… Для чого вас і Грязнова направили в розвідувальний пункт Юргенса?

Ожогін відповів, що їх завдання полягає в тому, щоб закріпитись у Юргенса, виявити ворожу агентуру, по можливості вивідувати задуми військової розвідки, збирати розвідувальні дані, які цікавлять партизанів і Велику землю.

— І все? — суворо спитав «Грізний».

— Так, усе.

— А чим ви займаєтесь?

Микита Родіонович промовчав, і «Грізний» продовжував:

— Як ви приховали від Юргенса, за яких обставин був поранений Грязнов?

— Пояснили, що це сталося в ніч нальоту російської авіації. Грязнов потрапив під кулю патруля, призначену для когось іншого. Поранення виявилось легким. Грязнов уже наступного дня почав ходити.

Але відповідь Ожогіна не задовольнила «Грізного»:

— Хто вас просив посилати Грязнова з Тризною на ліквідацію Роде? Заради чого Грязнов сів за руль арештантської машини? Добре, що куля попала йому в руку, а не в голову. Адже це просто випадок. А хто був у машині, Грязнов і Тризна знали? Може, там сиділи карні злочинці! Хоч ви й сказали мені, що не вважаєте Юргенса дурнем, але ваші вчинки спростовують це. Виявляється, він дурень, а ви розумні… Недалеко дивитесь, товаришу Ожогін, дуже недалеко! Час такий, що треба дивитись далі.

«Грізний» говорив спокійно, рівно, не підвищуючи голосу.

— Від імені партії я забороняю вам втручатись у бойову роботу. Зрозуміло?

— Так, — відповів Микита Родіонович.

Він почував усю правоту керівника підпілля.

— Ми знаємо вас, товаришу Ожогін, і вашого друга як справжніх комуністів, які виконують важливе завдання, а тому не допустимо, щоб ви займалися не тим, чим вам треба займатись. Ваша роль чітко визначена; ведіть її, звикайте до неї, не звертайте уваги, що іноді сверблять руки. Хочете допомогти порадою — будь ласка; виникне гостра необхідність зустрітися з товаришами з підпілля — будь ласка, але будьте обережні, не забувайте, що ви не в лісі, а в місті.

«Грізний» встав.

Ожогін теж підвівся, вважаючи, що розмова закінчена.

— Ви поспішаєте? — спитав «Грізний» і подивився на «ходики», що висіли на стіні.

Микита Родіонович також перевів погляд на годинник і сказав, що вільний час у нього є, до занять ще більше години.

— Коли так, то посидьте.

«Грізний» пройшовся по кімнаті, відчинив двері у другу, прислухався, потім зачинив і сів на своє місце.

— Там донька спить, — сказав він і посміхнувся.

— Велика?

— Ні, найщасливіший вік — три роки…