Георгий Брянцев – Таємні стежки (страница 28)

— Не розумію, — сказав Ожогін.

— Що ж тут незрозумілого! — з неприхованою досадою промовив Гнат Несторович. — Гестапівцям потрібний я, і я з'явлюсь.

Наступила гнітюча тиша. Всім було ясно, що, пожертвувавши собою, Тризна хоче врятувати Леоніда. Гітлерівці схоплять Гната Несторовича, зроблять, в найгіршому випадку, обшук у будинку і підуть.

— А ти подумав про те, хто тобі дозволить так зробити? — суворо спитав Денис Макарович. — За кого ж ти нас вважаєш?

— Я мушу так зробити, — швидко заговорив Гнат Несторович. — Ви, нарешті, самі повинні примусити мене це зробити. Я допустив помилку і мій обов'язок — виправити її. Мені недовго жити… Ви ж самі знаєте…

Він підійшов до стіни і, взявши з цвяха піджак та шарф, почав одягатись.

— Поки я і мої друзі живі, цього не буде! — різко сказав Денис Макарович і взяв Тризну за руку.

— Правильно, — підтримав Микита Родіонович. — Будемо шукати іншого виходу.

— І знайдемо його, — додав Повелко.

Гнат Несторович стояв, схиливши голову.

— Чекати немає часу, — заговорив він хрипко. — Катастрофа може статися кожної хвилини. Якщо не дозволите, я зроблю сам, як підказує совість. Я ж не брав у вас санкції вбивати Шпигуна…

— Це не доказ, — перервав його Микита Родіонович. — Можливо, що на твоєму місці і я, і будь-хто інший зробили б так само. Зараз про це судити важко.

— Не знаю… не знаю… — покрутив головою Тризна і тихо додав: — Я піду… Я вас розумію… добре розумію… Але іншого виходу нема, і ви його не знайдете. А якщо й знайдете, то буде пізно. Я думаю…

Він не закінчив речення. Піджак і шарф випали з рук. Горлом хлинула кров. Його підхопили під руки Ожогін і Повелко, але втримати не змогли. Тризна упав на коліна, затуливши руками, рот.

Друзі підняли його, перенесли в сусідню кімнату. Ганна Василівна вибігла на подвір'я і повернулася з мискою, наповненою снігом, але було вже пізно.

— Товариші… Вовко… Простіть… — тихо промовив Гнат Несторович і затих.

Вранці до Леоніда ніхто не прийшов, не приніс хліба і кип'ятку, не передав радіограми. Це було незвичайно. Леонід попросив Велику землю провести сеанс опівдні. Але Гнат Несторович не прийшов знову. Сеанс перенесли на вечір. Леонід дуже хвилювався. Що могло трапитись? Йому було відомо, що Євгенія Дем'янівна в лікарні, що Вовка у діда, дома один Гнат. Але куди він подівся? Що змусило його забути про Леоніда, зірвати роботу?

Як і більшість людей, які самотньо проводять час, Леонід розмовляв сам з собою.

— Невже попався? — міркував Ізволін. — Не може бути! На час хвороби дружини і сина батько заборонив Тризні займатися бойовими справами. Тоді в чому ж справа? Може, захворів, лежить у пекарні або в Заболотька?

Леонід з тривогою чекав настання темряви.

Стрілка на годиннику підійшла до восьмої, але ні Гната Несторовича, ні звичайних сигналів не було. Леонід почав нервуватись. Він включив приймач і одягнув навушники. Довго крутив регулятор настройки, але так і не зміг заспокоїтись.

«А що як він лежить дома і йому так погано, що не може встати? Чого ж я чекаю? Може йому самому потрібна моя допомога?» раптом подумав Леонід.

Двічі він сам вилазив назовні. В обох випадках усе пройшло вдало. Власне кажучи, вийти з погреба неважко: треба тільки трохи підняти важкі підйомні двері, зсунути з них будку з Вірним — і вихід відкритий. Інша справа — повернення назад. Тут без допомоги Гната Несторовича або Євгенії Дем'янівни Леонід ніколи не обходився. Вони опускали двері і ставили на місце собачу будку.

Хвилюючись і вагаючись, Леонід вийшов у передню частину погреба, піднявся по драбині, приклав вухо до підйомних дверей і прислухався. Ніщо не порушувало тиші. Він обережно натиснув головою на двері — вони легко піддалися, і утворилася вузька щілина. В неї Леонід просунув кисті рук. Війнуло прохолодою. Він знову прислухався: як і раніше, тихо. Крізь пилину було виразно видно сніг, частину неба з яскравими зірками і частину будинку — самий ріг.

— Вірний! Вірний! — пошепки покликав собаку Леонід.

Але той не йшов на поклик і нічим не видавав своєї присутності.

Почулося шарудіння, наче хтось пройшов мимо. Видно, Вірний був десь недалеко.

Леонід покликав собаку голосніше. Як і раніше, тиша.

Він постояв ще кілька хвилин, вдихаючи нічне морозяне повітря і відчуваючи, як защеміло від холоду, що проходив через руки, все тіло. Хотів уже підняти двері й лізти наверх, але роздумав і вирішив почекати.

Пройшло ще п'ять напружених хвилин. Ніде ні шарудіння, ні стукоту, ні голосу. Далеко-далеко загавкав собака, вітерець доніс гудок маневрового паровоза… Руки вже почали терпнути, тіло тремтіти…

«Чого ж я чекаю? Так можна і всю ніч простояти», подумав Леонід. Він піднявся ще на східець, уперся головою в підйомні двері, і вони повалилися на собачу будку, що скотилася з них. Леонід висунувся до пояса — він захотів роздивитись, але не встиг: щось важке впало на його голову. На мить мелькнули перед очима зоряне небо, подвір'я, вкрите снігом, потім усе розсипалося на міріади вогнів…

Уже вечоріло, коли до будинку Юргенса під'їхав пофарбований в білий колір лімузин. Шофер різко загальмував і, не виключаючи мотора, відчинив дверцята.

З машини вийшов Марквардт. На ньому були пальто з хутряним коміром і хутряна шапка.

Поява шефа була для Юргенса несподіваною. Гість застав Юргенса в кабінеті, де той, сидячи за столом, робив записи в блокноті.

Марквардт був серйозний і холодний.

— Сподіваюсь, ви догадуєтесь про причину мого раптового візиту? — не відповівши на привітання Юргенса, заговорив він офіціальним тоном.

Тривога виникла раптово, і Юргенсу коштувало зусиль не показати цього. Він спробував запобігти розпитуванням:

— Гадаю, що ваші відвідини зв'язані з смертю підполковника Ашингера. Це трапилось так безглуздо, так несподівано…

— Почасти і заради цієї брудної історії…

Юргенс почервонів, що не приховалося від пильного погляду шефа.

— Виявляється, ви ще не втратили здатності червоніти. Це чудово… — Він обійшов стіл, сів на місце Юргенса, вирвав з блокнота аркушик і взяв олівець. — Видно, в Німеччині є ще люди, які зберегли деякі риси порядності. До числа їх, мабуть, належите і ви, пане Юргенс. З вашим характером, з вашими справами — і червоніти! — Він розвів руками і зареготав.

Вихватка шефа спантеличила Юргенса. Він не знав, як реагувати на тон і поведінку Марквардта. Вирішив, що краще за все образитись, але шеф випередив його маневр і спитав, чи відомо пану Юргенсу, як на фронті поводяться з людьми, які фабрикують фальшиві документи.

Тепер нарешті Юргенс зрозумів, у чому справа.

— Половина вашого грошового звіту за рік побудована на грубо підроблених розписках. А ви знаєте, чим це пахне?

Юргенс театральним жестом обхопив голову руками і опустився в крісло.

Марквардт іронічно посміхнувся. Він може заспокоїти Юргенса: звіт далі не пішов, він привіз його з собою. Ним вони займуться пізніше. Однак він сподівається, що Юргенс не буде більше зловживати його довір'ям…

Юргенс шумно і з полегшенням зітхнув. Вдячно подивившись на шефа, він витер хусточкою чоло.

— Доповідайте новини і все, що мені потрібно знати, — запропонував Марквардт і, нахилившись над столом, почав щось креслити на аркуші паперу.

Юргенс розповів про вибух на електростанції, вбивство Роде, спіймання підпільника.

Марквардт, не відриваючись від паперу, слухав.

Юргенс уже спокійно, звичайним діловим тоном доповів про хід підготовки агентури, призначеної для перекидання через лінію фронту. Стежачи за рукою шефа, Юргенс машинально зупинив погляд на аркуші паперу і затамував подих: в куточку великими цифрами виразно було написано дробове число «209/902». Не підводячи голови, шеф обвів дріб кружечком і поставив праворуч від нього великий знак питання.

Юргенс схвильовано відвів очі вбік і вже не так упевнено продовжував доповідь. У голові зародилася підозра. Якщо за звіт він дістав лише попередження, то розкриття цієї цифри загрожувало арештом, слідством, військово-польовим судом.

— Досить… Нудно… — перервав доповідь Марквардт і, відклавши олівець, спитав: — Ну, а з Ашингером, як?

— Гадаю…

— Гадати тут нема чого. Історія брудна і задумана нерозумно.

— Тобто?

— Точніше — по-дурному. Ви, сподіваюсь, догадуєтесь, що я маю не тільки вашу інформацію.

Юргенс розгубився. «Гунке доніс», майнула у нього тривожна думка.

— Мені все-таки незрозуміло… — почав він і замовк, не знаючи, що сказати.

— Сьогодні ви чомусь особливо нетямущі, а між іншим ця історія може принести вам серйозні неприємності. Полковник Шурман зацікавився нею.

— Причому ж тут я? — втрачаючи самовладання, майже скрикнув Юргенс.

Марквардт устав.

— Не намагайтесь здаватися дурнішим, ніж ви є насправді! — сказав він різко. — І не вважайте мене ідіотом.

Юргенс зблід від досади, гніву і страху, а Марквардт продовжував говорити, і його слова били по напружених нервах Юргенса, наче удари палкою.

І як тільки вистачає, м'яко кажучи, сміливості в Юргенса питати, причому тут він! Було два претенденти на спадщину тестя, що становить кругленьку суму, а тепер залишився один.