Георгий Брянцев – Таємні стежки (страница 18)

Андрій тримав у руках листівку і обводив усіх запитливим поглядом. Здавалося, він запитував: «Читати чи не читати?»

— Давай, Андрійку! Раз просять, то читай, — сказав Денис Макарович і, перехилившись через стіл, підсунув до Грязнова лампу.

«Дорогі товариші, що стогнуть в ярмі німецьких фашистів, — прочитав Андрій, і голос його ледве помітно затремтів. — Кожен день наближає визволення нашої Батьківщини і перемогу над ворогом. Ініціатива на всіх фронтах остаточно перейшла до рук Радянської Армії.. Німецький фашизм і його збройні сили стоять перед катастрофою. Наближається час суворої розплати. Не втекти паліям війни від невмолимого суду народів, не втекти катам і вбивцям, грабіжникам і насильникам від караючої руки радянських людей, не втекти їх підсобникам і зрадникам Батьківщини від заслуженої кари!

Переможно, долаючи всі перешкоди, рухається Радянська Армія вперед, звільняючи від фашистської погані села і міста». — Андрій, перервавши читання, вдивлявся у стерті рядки. На його блідому обличчі виступили плями. — «Товариші! — Голос Андрія залунав сильніше. — Всі, хто має сили, піднімайтеся на боротьбу із смертельно пораненим, але ще не добитим звіром! Допомагайте героїчній Радянській Армії і доблесним партизанам добивати ворога! Наближайте час перемоги! З Новим роком, дорогі друзі! Смерть фашистським загарбникам!

Радянські патріоти».

Всі мовчали. У Тряскіна тремтіло підборіддя. Крамсалов сидів блідий, наче примара; його дружина судорожно вчепилася йому в плече. Подруга Варвари Карпівни мовчки відсунулася від солдата Пауля. Той здивовано дивився на всіх, і його обличчя готове було розпливтися в безглуздій посмішці. Мотрона Силантіївна важко дихала. Вона люто, не кліпаючи, дивилася на чоловіка.

Люди завмерли, наче до кімнати влетіла бомба, яка ось-ось розірветься.

— Жах! — порушила тишу Варвара Карпівна.

— А в другій що? — спитав Ізволін.

Грязнов прочитав другу листівку. Вона була коротша за першу. В ній повідомлялося, що з п'ятнадцятого по вісімнадцяте грудня в Харкові Військовий трибунал Четвертого Українського фронту розглядав справу трьох фашистських катів та їх підсобника і присудив усіх до страти через повішення.

— Це є неможливо, — прошамкав Брюнінг. — Слюхайте, я вам буде говорит. — Він підвівся і розмістив частину живота на столі. — Більшовицька байки. Патріот? Блеф, нема ніякий патріот. Є провокацій… — І вже менш упевнено додав: — Завтра провокацій буде капут. Не треба, мадам Тряскін, ніс вішайт. Прошу краще пляшку вина. Це дуже карашо. Хайль Гітлер!

— Хайль! — гаркнув і підпилий Пауль.

І без того невеселий настрій компанії зіпсувався остаточно. Не поліпшили його і нові пляшки вина.

Крамсалова почала умовляти чоловіка йти додому. Подруга Варвари Карпівни злякано поглядала на Пауля. Той по-німецьки розмовляв з Брюнінгом, розпитував про зміст листівок.

— Ходімте в другу кімнату, — запропонувала Варвара Карпівна Ожогіну.

Микита Родіонович мовчки пішов слідом за іменинницею.

— Але ж насправді погано, — сказала Варвара Карпівна, сідаючи на маленький низький диванчик. — Хто б міг подумати, що все так вийде! Ми прорахувалися…

— Хто — ми?

— Ну, я, батько, хоч би от Люба, Крамсалови, та й ви… І хто б міг подумати! В той час, у сорок першому році, все було так ясно, а зараз, здається, знову Радянська влада повернеться. Я от тільки боюся, що почнуться переслідування, арешти… Я за останні дні втратила сон, апетит. Все з рук падає, не хочеться ні за що братись, усе остогидло. Ходжу як сновида, як тварина, що чекає: ось-ось вдарять або потягнуть на бойню… Що ж робити? -

Почуття огиди охопило Ожогіна, захотілося встати й піти. Але він стримав себе і сказав:

— Про те, що робити, треба було думати значно раніше. І мені, і вам.

— Мені ніколи так не хотілося жити, як зараз, ніколи! Ви хоч пораду дайте…

— У вас є порадник, кращий за мене…

— На кого ви натякаєте?

— На Роде, звичайно.

— Не називайте це ім'я! — Варвара Карпівна рвучко схопилася на ноги. — Він приніс мені стільки лиха, стільки лиха…

— Значить, ви його ненавидите?

Варвара Карпівна мовчки почала ходити по кімнаті. Останнім часом ставлення Роде до неї змінилося. І раніше не ввічливий, Роде тепер став відверто грубим. Ні про яку Німеччину вона вже не мріяла, хоч ще зовсім недавно говорила про майбутню поїздку, як про вирішене питання. Ні, в Німеччину ЇЇ не візьмуть, але й живою не залишать. Роде вона боялася навіть більше, ніж повернення Радянської влади. Радянська влада не простить, зради — покарає, засудить; а Роде — знищить. Занадто багато знає Варвара Карпівна, як перекладачка гестапо, як живий свідок. На карту ставиться життя, а порадитися-нема з ким. Думка поділитися з Ожогіним, який, за словами горбаня, був близький до військової розвідки і який здався Варварі Карпівні розумною людиною, виникла в неї недавно. Але чим може допомогти Ожогін, що знаходиться в такому самому становищі, як і вона?

— Він мене уб'є! — вихопилося у Варвари Карпівни, і вона озирнулася на двері, з-за яких було чути голоси гостей. — Він мені одного разу сказав: «Ви знаєте занадто багато для живої людини». Я почуваю себе приреченою… Як бути? Де знайти вихід?

Микита Родіонович мовчав, уважно розглядаючи свої нігті. Він вагався: поставити питання руба чи зробити тільки натяк, пробний крок, розвідку?

— Знайти вихід, звичайно, можна, але зробити це нелегко, — сказав він.

— Невже можна? — з надією в голосі спитала Варвара Карпівна.

Він ствердно кивнув.

— Що ж, на вашу думку, для цього потрібно?

— На мою думку, багато чого.

— А саме?

— Сміливість, рішучість, бажання…

— І тільки? — полегшено зітхнувши, сказала Варвара Карпівна, наче сумніви, що тривожили її, відразу зникли.

— Це не так мало, на мій погляд.

— Ви гадаєте, в мене немає бажання?

— Бажання, можливо, і є, а от…

— Ви маєте на увазі сміливість і рішучість? — перебила Варвара Карпівна.

— Так. Саме це.

— Ви не знаєте мене. Але як? Як? — раптом схаменулася вона, згадавши, що головного ще не з'ясувала.

Відповісти Микита Родіонович так і не встиг. До кімнати зайшов Брюнінг. Побачивши пару, що розмовляла, він розгублено пробурмотів:

— Ах! Вибачайт! — і швидко вийшов.

На зміну Брюнінгу з'явився Тряскін. Він ледве тримався на ногах.

— Що буде, того не минути, — промимрив він. — Хробак є хробак… Народжений повзати, літати не може…

— Я добре обдумаю все і дам вам пораду, як діяти, — тихо сказав Микита Родіонович, щоб закінчити розмову.

Тряскіна кивнула головою.

Після втечі з табору Повелка сховали у Заболотька. Будинок Заболотька стояв на околиці і не викликав підозрінь у окупантів. Мати Бориса Заболотька — вдова

Ганна Василівна — працювала прибиральницею в комендатурі, а сам Борис — електромонтером в управі.

У п'ятницю ввечері в будинок Заболотька прийшов Тризна. Обговорювали те ж саме питання — про висадження в повітря електростанції. Здійснення наміченого плану зривалося з причин, незалежних від підпільників. Повелко ніяк не міг удень потрапити на подвір'я електростанції, а без нього не вдавалося знайти місце виходу шнура. Борис Заболотько, як монтер управи, бував на станції і двічі намагався розшукати те місце, але марно.

Справа в тому, що від вибухової речовини, закладеної глибоко під майданчики і фундаменти основних агрегатів станції, свого часу був протягнутий детонуючий шнур, його поклали в ізоляційну трубу, яка не псується, вивели назовні крізь глуху стіну електростанції на відстані півметра від землі. Оцей кінець шнура і потрібно було знайти.

— Самі зрозумійте, — виправдувався Заболотько, хоч його ніхто і не думав звинувачувати, — не дуже зручно виходить: двічі з'являвся на станції. Можуть помітити….

— Не годиться, хитав головою Тризна.

— Ну, першого разу я ще зміг на стіну подивитися, а вдруге… не вийшло: люди ходять. Якби вночі, тоді інша справа.

— Значить, нічого не помітив? — спитав Повелко.

— Нічого. Відміряв від рогу, як казали, рівно вісім кроків, оглянув усі цеглини в стіні…

Повелко обома руками пошкріб підстрижену потилицю. Ні, він не помилився — рівно вісім кроків від рогу і восьма цеглина від землі.

— Може, там снігу намело? — висловив припущення Гнат Несторович.

— Снігу багато. Дуже багато, — сказав Заболотько, наче шукаючи виправдання.

Повелко, роздумуючи, похитав головою:

— Снігу дійсно навалило силу-силенну. Від землі, можливо, шнур на рівні восьмого ряду цеглин, а от від сніжної кучугури…

Гнат Несторович, що, як звичайно, ходив по кімнаті, зупинився перед товаришами, схрестив на грудях руки і після невеликої паузи повільно сказав: