Георгий Брянцев – Таємні стежки (страница 20)
— Не перший раз.
— Ну, давай! — І вартовий зник у кам'яній сторожці.
Заломін повів коня на поводі до самої вбиральні.
Повелко поглянув навкруги. Просторе подвір'я захаращене. З-під снігу видно штабелі вогнетривкої цегли, купи іржавого дахового заліза, порожні дерев'яні бочки, носилки, купи бутового каменю, довгі двотаврові балки…
— Я пішов, — тихо промовив Повелко. — В разі чого — кашляни.
— Помагай боже! Буду пильнувати.
Повелко пригнувся і почав пробиратися між штабелями цегли до задньої стіни електростанції. Сніг був глибокий, і на ньому залишався дуже помітний слід. Це збентежило Повелка — на мить він зупинився, але потім рішуче рушив далі. Біля самої стіни вийшов на протоптану стежку, яка вела до куп вугілля.
… Вісім кроків від рогу. Повелко відрахував їх і повернувся. Тепер восьмий ряд цеглин знизу. Нахилився. Одна, дві, три… всі вісім… Ні, потрібної цеглини немає. Стіна зовсім гладка. Гнат Несторович має рацію: мабуть, причина в снігу. Повелко підвівся, потім став на коліна і почав швидко розгрібати сніг.
Ось нарешті і те місце. Штовхнув цеглину носком чобота, і половина її вийшла з стіни. Повелко вийняв цеглину, поклав біля себе. Рукою поліз в отвір, що утворився, намацав детонуючий шнур і витяг його назовні. Руки тремтіли від збудження, стало душно. З кишені вийняв два запали з кінцями бікфордового шнура, наклав їх на детонуючий шнур, швидко скріпив гумою. Потім вийняв невеликий клейончатий пакуночок, де були ампули з кислотою і запалювальною сумішшю, закріпив його на обох кінцях бікфордового шнура. Уважно оглянув і, переконавшись, що все зробив правильно, стис пакуночок пальцями. Ампули хруснули. Так, усе на місці. Тепер — справа часу. Кислота почне роз'їдати оболонку: на це їй визначено п'ятнадцять годин. Коли вона просочиться на запалювальну суміш, а та запалить шнур і полум'я дійде до запалів, тоді все буде обчислюватись секундами, долями секунди…
Поклавши цеглину назад у стіну і замаскувавши це місце снігом, Повелко пішов назад. Він поспішав. Серце билося гучно і радісно, в ушах стояв дзвін…
— Ну, — спитав Заломін.
— Повний порядок.
— Встигнемо ноги винести?
— Що ти! — засміявся Повелко. — Це трапиться не раніше дванадцятої години дня…
— Тю!.. — Старий взяв коня за вуздечку і почав виводити його до воріт. — Гей, друже! Нагостювалися і досить! Випускай! — крикнув Заломін поліцаю.
Той, позіхаючи, вийшов із сторожки:
— Усе?
— Що — усе?.. Наші черпаки не беруть. Даремно час згаяли.
— Замерзло, кажеш? — засміявся поліцай.
— Піди полюбуйся.
— Чорт його не бачив! — вилаявся поліцай і відчинив ворота.
Була неділя. День видався напрочуд ясний, сонячний. На вулицях юрмилися городяни. Вони мовчки дивилися на німецькі військові частини, які проходили через місто. Шосе, що пролягло з заходу на схід, розділяло місто на дві половини, утворюючи пряму, як стріла, вулицю. Рух по ній не припинявся ні вдень, ні вночі. На схід безперервно йшли танки, бронетранспортери, численні автомашини з різним вантажем, бензозаправники, мотоцикли і навіть прості підводи. На них сиділи німці, призвані в армію по тотальній мобілізації, — похмурі, різного віку, без властивої кадровим служакам виправки, з жовчними незадоволеними обличчями, з пов'язаними, наче в старих баб, головами.
А назад, на захід везли переважно поранених солдатів.
Городяни обережно кидали на адресу окупантів сердиті репліки.
В міському парку було людно. Біля самого входу, праворуч, де раніше стояла естрада, тепер розмістилося офіцерське кладовище, з рівними рядами одноманітних березових хрестів. Кладовище безперервно розширювалось. Іноді похоронні процесії прибували сюди двічі-тричі на день. Мерців везли з місцевого госпіталю і з фронту.
Сьогодні ховали якихось видних вояк, і в траурній процесії йшов взвод автоматників.
Уже перевалило за дванадцяту. Маленька закрита машина відокремилася від процесії і на великій швидкості в'їхала в алею парку. З кабіни вийшов кульгавий гітлерівець — комендант міста. Він постояв, подивився навколо себе. Сказав щось ад'ютанту. Той послужливо відвернув йому сірий каракулевий комір, і обидва попрямували до кладовища. Біля могил метушилися солдати з вірьовками і заступами. Комендант по черзі заглянув у всі вісім ям і вісім разів кинув «гут». Потім подивився на складені осторонь березові хрести, штовхнув один з них носком чобота і невиразно похитав головою. Заклавши руки за спину, він почав походжати по алеї. Комендант мав виголосити промову біля могил, і зараз наспіх, напівголосно, репетирував свій виступ.
Процесія наблизилася до ям.
Комендант підійшов і махнув рукою, даючи. сигнал до поховання Шкіряна рукавичка, сковзнувши з його руки, впала в яму. Він щось крикнув своєму ад'ютантові; той вже хотів плигнути в яму, як раптом громохкий вибух струснув повітря і прокотився багатоголосим схом по місту. З країв ям посипалася земля. Люди кинулися геть з парку. Комендант хотів було щось сказати солдатам, але потім рвучко повернувся і пошкутильгав до машини.
— Швидше в комендатуру! — кинув він шоферу тремтячим від хвилювання голосом.
Крізь приємну дрімоту, яку, здавалося, ніяк не можна було відігнати, Микита Родіонович почув мелодійні звуки акордеону. Звуки линули з вітальні. Андрій грав із захопленням, вкладаючи в гру всю душу.
«Кисне хлопець, — подумав Ожогін, — треба з ним щось робити». Але що саме робити, Микита Родіонович не знав.
Акордеон замовк. Микита Родіонович розплющив очі.
Зайшов Андрій. Не дивлячись на Ожогіна, він почав перебирати нотні зошити, що лежали на вікні. Він здавався засмученим, і це відразу насторожило Микиту Родіоновича. «Ну-ну, побачимо, що буде далі», вирішив Ожогін і, не запитуючи Андрія про причини його поганого настрою, почав одягатися.
День почався за розпорядком. Снідали о десятій.
За столом мовчали, бо говорити в присутності хазяйки не хотілося. Подавши термос з кип'ятком і чайник з заваркою, вона нарешті вийшла.
Андрій, не допивши чаю, встав із-за стола і підійшов до вікна. Відсунувши завіску, він мовчки дивився на вулицю.
Микита Родіонович вирішив нарешті втрутитися.
— Що з тобою коїться в останні дні? — спитав він.
Грязнов обернувся і уважно подивився на Ожогіна..
— Нічого особливого.
— А все ж таки?
— Надокучило мені це курортне життя! — різко сказав Грязнов.
Ожогін ледве помітно посміхнувся.
— І ти, виходить, вирішив його змінити?
— Так, вирішив…
Микита Родіонович відкинувся на спинку стільця.
— Так, так… Товариш Грязнов хоче самовільно змінити наказ, даний йому як комуністу. Так? Може, зі мною поділитесь своїми планами?
Андрій подивився на Ожогіна, і злий вогник блиснув у його очах.
— Вам смішно… Вам завжди смішно, коли я говорю про себе! Вам байдуже до стану товариша… А мені… — він затнувся, — а мені нудно тут. Я так далі не можу…
Андрій відвернувся, але Микита Родіонович помітив, як важко він дихає. Ожогін підійшов до товариша.
— Це не моя приїйха, Андрію. Завдання, яке стоїть перед нами, ти знаєш. Знаєш також, що мені доручено керувати, і ти не вільний робити так, як тобі хочеться. Я теж не задля примхи нудьгую без справжнього діла.
Грязнов похилив голову.
— Допустіть мене до бойової роботи групи Ізволіна! Я справлюсь! — У голосі Андрія з'явилися прохальні інтонації.
— Кожному з нас, Андрію, визначена певна мета.
— А я не хочу сидіти склавши руки і киснути в цій норі!
— Ну, що ж, тоді роби так, як знаєш. Але спочатку раджу подумати: чи схвалить твій план партія?
— Інші активно борються. Чим я гірший від них?
— Твоя ділянка фронту тут.
Андрій відійшов од вікна і сів на стілець. Усе це він дуже добре розуміє, але все одно він повинен діяти. У нього немає більше сили' пасивно споглядати те, що відбувається. Нехай дадуть йому будь-яке завдання. Микита Родіонович може попросити про це Дениса Макаровича. Він погодиться. Андрій знає, він упевнений у цьому.
— Добре! Якщо ти дійсно хочеш одержати завдання…
— Дуже хочу.
— Будь ласка. Перше завдання — візьми себе в руки. — Микита Родіонович попрямував до дверей. — Я не жартую… Це завдання комуністу Грязнову. А про друге завдання поговоримо трохи пізніше.
Ожогін одягнув пальто і вийшов з кімнати.
Відчинивши зовнішні двері будинку, він побачив на східцях ґанку жалюгідного на вигляд, погано вдягнутого літнього чоловіка.