Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 9)

Скільки невідомого заховує кожне людське обличчя, яка трагедія може бути за нам, яке щастя і яка зловісна та холодна лють!

IX

Розділ історичний

Село тієї доби, що її ми змальовуємо, мало свої особливі звичаї та прикмети. Про це треба пам’ятати, щоб дещо не здавалося перебільшеним, а постаті тодішніх селян не наводили б на думку, що їх вигадано, бо справді вже давно не існує тих мрійливих пейзан, до яких звикли читачі, а тим більше заклопотаний обиватель.

Село Зігнуті Вільхи, куди їхав з товаришами Теодор, знаходилося від залізниці на відстані приблизно верстви. Село було велике й багате, з одного боку оточене великим лісом і з другого – широкими ланами, випасами та луками. Від містечка, де жив Теодор Гай, навпростець до села було багато ближче, ніж залізницею, але дістатись до нього залізницею було легше навіть і тієї пори, бо селяни дуже неохоче давали коней, та й залізницею було дешевше.

Після майже безсонної ночі Гай з товаришами розвантажили на станції вагон і, найнявши воза, вирушили на село. За кілька фунтів солі місцевий дядько згодився їх одвезти. Тепер вони їхали, збиваючи куряву на широкій дорозі, що вела до села.

Поки вони поралися з своїми клунками на станції, поки знайшли воза, сонце здорово стало припікати і розпочався теплий та важкий їхній трудовий день.

Один з товаришів Гая, маленький сухорлявий старуган з рудавим волоссям, з тоненьким обличчям, з міткою на носі від окулярів, слюсар заводу Антін Яновський, або просто Антошка, як його звали всі товариші, тепер весело чмихав і потирав руки, оповідаючи про те, як багато вони привезуть на завод різної їжі. Інші товариші теж перебільшували свої сподівання, але, схаменувшись, починали сміятися й говорити, що навряд чи вдасться проміняти ввесь вагон на одну цибулю.

Так доїхали вони до перших хат села, і тут Петро Пустовійт, товариш Гая, виміняв сіль на буханок хліба й шматок сала, бо вся компанія дуже хотіла їсти. Після сніданку почалося блукання від хати до хати, яке більше скидалося на справжнє жебрацтво, ніж на обмін, що за нього в свій час так розпиналися синдикалісти.

Ніщо так не принижує людину, як жебрацтво. Ніщо так не вражає людину, як незадоволене прохання шматка хліба. Нема нічого ганебнішого, як не підтримати людини однієї з тобою кляси. Здавалося, що робітник і трудовий селянин мусять стояти на одному клясовому рівні, але через розбещеність деяких шарів села в той час робітник, що потрапляв на село, відчував себе справжнім жебраком. На нього дивилися так, як на дармоїда, як на ворога, що зазіхає на селянське добро.

Селяни або презирливо відмовлялися від речей, що їх пропонували робітники, або в кращому разі пропонували саме те, що їм було непотрібне, і звичайно в мізерному розмірі.

В той день на селі Зігнуті Вільхи було храмове свято. Майже всі були вдома, і це, до певної міри, полегшувало обмін. Робітникам щастило на кілька хат проміняти яку-небудь річ.

Коло одної з хат їх оточило кілька селян. Серед юрби в першу чергу впадав у вічі кремезний дядько з пухким обличчям, з довгими тарганячими вусами і ввесь червоний від якогось напруження, ніби йому коштувало багато зусиль тримати свою округлу постать на ногах.

– Що ж ви привезли? – запитав він перший, вважаючи себе за центр всієї юрби. – Е-е! Коси! Серпи!

Робітники показували селянам фабрикати, і ті довго й старанно їх розглядали.

– Пф! Мантачі! – презирливо продовжував опецькуватий селянин.

– От коли б цим мантачем відмантачити його гайдамацькі вуса! – стиха сказав Гаєві його приятель Петро Пустовійт. – От ірод!..

– Нам такого непотрібно, це несіть комнезамщикам! Пхе!..

Дехто з юрби засміявся. В цей же час з-під ніг чи з-за спини округлого вусача виплигнула якась істота, сухорлява, з маленьким, як яблучко, обличчям, в єдвабних штанах і, зробивши ручкою не то дулю, не то інший якийсь чудернацький рух, проверещала якимсь тоненьким голоском:

– А в нас їх троє! Хе-хе-хе! Чортяча трійця! Охрип, Максим та чабан Петутрій.

Їстота порахувала пальчиком. З юрби хтось голосно зареготав:

– Ге-ге-ге! У них якраз косити не буде чого, то може виміняють.

– От за цю косу фунт проса я дав би. Коса, здається, добра! – запропонував якийсь дядько більш помірковано. – Відоме діло, Василю Івановичу коси замало, йому б косарку.

Василем Івановичем і був вусатий чоловік, який від цього компліменту почервонів ще більше, закрутив своїми совиними очима і щось задоволено пропихкав.

– От у нас, наприклад, грамахона нема? Або цієї чортовини, як її звуть?.. – звернувся він до сухопарої істоти. – Ну, що у Степана Трохимовича…

– Орган, Василю Івановичу, – влесливо відповіла істота.

– Ні.

– Піяніна!..

– От, піяніна! Піяніни у вас немає?

Теодорові товариші суворо дивилися на багатого замовця і не знали, що відповісти.

– Як же, піянін у нас дуже багато! А може, вам привезти автомобіля або трамвай? – з люттю в голосі промовив Теодор.

Що таке автомобіль, знали майже всі або більшість, але що таке трамвай?.. Це слово вплинуло, і юрба ніяково змовкла.

– Може, Василю Івановичу, ви в мене купите фунт мідяно-цинко-сірчано-токарних стружок? Їх дуже добре класти до їжі замість соли або укропу, крім того, можна настоювати самогон або свячену воду! – іронічно заговорив Антошка, він же слюсар Антін Яновський.

Але цей жарт прийняли дуже серйозно і навіть з охотою, бо це було щось нове й небачене.

– А покажіть но, що це за штука! – важно проговорив той же Василь Іванович.

Слюсар пошукав у своїх бездонних кишенях і витяг майже цілу жменю мідяних та залізних стружок. На обличчях робітників промайнула маленька посмішка, але вони поки що не викривали жарту.

– Хіба тут буде фунт? – промовив огрядний селянин, беручи у слюсаря стружки.

– А ви зважте! Може, тут і більше!

Василь Іванович подивився на стружки, що, мабуть, сподобались йому своїми блискучими обрізами, а потім обережно підніс їх до свого м’якого й чутливого носа.

Тут уже компанія не витримала і голосно розсміялася, сміялися і деякі селяни, які може здогадалися, а може й знали, що це за річ – мідяні стружки. Василь Іванович, понюхавши стружки й почувши сміх, серйозно поглянув на юрбу, а потім, не втрачаючи гонору, відповів:

– Ні, я такої штуки не вживаю!

– А ви спробуйте! Візьміть їх на зуб! Може, сподобається! – сміявся слюсар, – Може, тоді від піяніна охота відпаде.

– Пф! Ви мені грамохона або гармонію! От у Степана Трохимовича Терещука! Ви, може, ніколи не бачили, так подивіться, а потім привезіть. Кілька пудів борошна дам…

– Піяніно то ми бачили, а ви стружки замість піяніна покуштуйте!

– Киньте, киньте! Вони сміються! – заверещала істота у єдвабних штанах, підбігаючи до Василя Івановича.

Той тільки тепер зрозумів, чому раніше сміялася юрба. Він тепер почервонів так, що навіть уся кров з його п’яток вдарила йому в голову, і мимоволі розсипав стружки, поглядаючи виряченими очима на слюсаря.

Юрба одразу притихла, і дехто одійшов убік.

– Халамидники! – нарешті видушив він із себе. – Торбарі!..

Він ще щось хотів пропихкати, але йому, мабуть, не вистачило повітря, і він, повернувшись спиною до робітників, пішов геть. За ним швидко пошкандибала й істота в єдвабних штанах, сердито поглядаючи назад. Решта селян теж почали розходитись, лиш дядько, якому дуже сподобалась коса, ще довго торгувався, поки не згодився на трохи більшу кількість проса.

– Я б тому гайдамаці цілий мішок стружок подарував, тільки, щоб він підсипав їх собі у борщ! – сердито говорив дорогою слюсар. – От ірод! Куркуляча душа!..

– А той другий, в едвабних штанах, хто він такий? – запитав один з робітників.

– Адвентист або німецький соціял-демократ! – відповів Петро Пустовійт.

– Ні, він, мабуть, з породи тхорів! – зауважив слюсар.

Розмовляючи, всі четверо підійшли до нової хати. Коло тина стояла стара баба, одягнута в якусь чудернацьку панську кохту. На одній руці у неї була чорна рукавичка, з якої виглядали загрубілі пальці. Побачивши робітників, вона махнула рукою в рукавичці і сердито заговорила:

– Ідіть, ідіть з богом! Бог дасть!..

Потім тією ж рукою поправила очіпок і, плямкаючи вустами, сердито дивилася на робітників. Вони ж пройшли повз неї, ані слова не сказавши. Їх дуже пригнітили ці слова, і вони глибоко відчули образу, відчули, що до них ставилися, як до жебраків.

– От, чортове опудало! – нарешті перетяв мовчанку Антошка… – Ви бачили, на ній чорна шовкова спідниця?

– Шкода, що в неї ще нема твоїх окулярів, Антошко, вона б їх напевне начепила собі на вуха! Ну й темнота! – сказав один з робітників.

– Не тільки темнота, – додав Гай, – а й жадність!

З цими словами вони звернули в бокову вуличку, тут було порожньо й тихо. Було чути, як гули бджоли і десь рипів журавель, – хтось з криниці діставав воду. За одним з тинів лунав веселий жіночий сміх, біготня й жартівливі вигуки. Коли вони проходили повз нього, звідти визирнуло розкуйовджене дівча й швидко сховалося, потім не минуло й хвилини, як на перелазі знову з’явилося те саме дівча, але вже в компанії з дорослою дівчиною.

– Чи нема у вас якого краму, матерії? – запитала дівчина.

– Як же, у нас усе є! – відповів Антошка.

Мале дівча, почувши це, швидко залопотіло босими ногами і десь зникло. За кілька хвилин біля робітників було веселе й барвисте коло дівчат. Вони тягли з хат усе, що трапилося під руку, і вимінювали на матерію. Але це все робилося потайки, щоб не довідалися батьки. Коли обмін був у самому розгарі, на вулиці появився якийсь ще досить молодий дядько. Деякі дівчата, помітивши його, почали тікати.